Права людини)– це певні її можливості, що необхідні для її існування та розвитку в конкретноісторичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем усього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Права людини – це соціально-історичне (а не біологічне, фізіологічне) явище. Тому, навіть вживаючи щодо них такий термін, як природні, природжені, слід мати на увазі, що йдеться про соціальну, а не іншу природу сутності цього явища. Основні права людини поділяються на фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні. Фізичні необхідні для фізичного існування, для задоволення біологічних, матеріальних потреб (право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення). Особистістосуються збереження, розвитку та захисту моральної психології людини, її світогляду та духовності (право на ім’я, честь, гідність, свободу віросповідання, переконань, сумління тощо). Культурні стосуються забезпечення розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їхнього засвоєння, використання та участі у подальшому розвитку (право на освіту, виховання, користування, надбання культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художньо творчість). Економічні стосуються можливості реалізувати свої здібності й здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних і духовних благ (право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяльності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля тощо). Політичні стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (право на громадянство, участь у державному управлінні суспільством, у формування представницьких органів державної влади тощо). |
Право– це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, охороняються нею, виражають волю домінуючої частини населення в соціально неоднорідному суспільстві та покликані регулювати соціально значиму поведінку учасників суспільного процесу. |
Правова держава– це політична організація суспільства, в якій право обмежує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека є змістом свободи, закріплені в законах, це підґрунтя громадянського суспільства. Тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства надає можливість створити правову державу. Виходячи із можливості існування у громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів, ідея правової держави проявляється як забезпечення загального інтересу, як інституція гарантування й захисту прав людини. |
Правова культураце система правових цінностей, що відображають рівень досягнутого суспільством правого прогресу й відображають у правовій формі свободи особи, інші соціальні цінності. Складовими правової культури є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і приписів, навичок правомірної поведінки, поваги до права тощо), ступінь оволодіння ними і практичного їх застосування у житті. Правова культура є показником активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реалізації прав і свобод громадян. Рівень досягнутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання. Рівень досягнутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права. Структурно-функціональний підхід до вивчення правової культури базується на розумінні культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності в єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага зосереджується на статиці та динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект культури – це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) – це виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та з іншими соціальними явищами. Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, соціальної групи, особи. Кожному з цих суб’єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції тощо. Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень: системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативних актів, і конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання; сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих з допомогою правових норм (юридичних прав і обов’язків); правосвідомості – системи духовного відображення правової дійсності; режиму законності та правопорядку – стану фактичного впорядкованості суспільних відносин, урегульованих з допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права та ін. Динамічна (функціональна) сторона правової культури може розглядатись як позитивний (ціннісний) аспект правових процесів: правоутворення, правового мислення, правового регулювання, зокрема правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної поведінки. Якщо структурно-функціональний підхід до правої культури охоплює її склад – елементи та взаємодію, то аксіологічний – якісні властивості. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються в ході розвитку суспільства й відображають прогресивні досягнення минулого і сьогодення. Плідність такого розуміння правової культури випливає з того, що визначення ціннісних характеристик дозволяє досить чітко відмежувати правову культуру від правових явищ регресивного та протиправного характеру. Тому якісна відмінність правової культури полягає в її відповідності правовому прогресу. Якщо суттю соціального прогресу є становлення й утвердження свободи, то правовий прогрес – це правова форма свободи, таке правове становище особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що відповідають загальнолюдським цінностям. Правова культура особивключає як правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, впевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ, так і правову активність, передову юридичну практику. |