Цивільний процес_Жила О.В._kd

ЛЕКЦІЯ 1.

ТЕМА:  Загальні положення цивільного процесуального права

Мета:

1.    Навчальна: освоєння, поглиблення та розширення знань відповідно до тематики заняття та питань, що запропоновані до розгляду на семінарському занятті і рекомендованих до вивчення під час самостійної підготовки, підготовки цільових виступів та рефератів.

2.     Розвиваюча: розвивати інтелектуальні здібності, світоглядні позиції, уявлення та мислення з питань позовної роботи.

3.    Виховна: формувати основні знання з питань застосування норм, принципів цивільного процесуального права.  

Метод: лекція

Місце: навчальна аудиторія 303

Джерела і література:

1.    Цивільний процесуальний кодекс України : у редакції Закону  № 2147-7 від 3.10.2017 р. Із змінами, внесеними згідно із Законами № 2229-8 від 7.12.2017, №2234-8 від 7.12.2017, № 2268-8 від 18.01.2018 р. : (офіційний текст) К.: Правова єдність, 2018. -238 с.

2.    Цивільний процес: навч. посіб./ К.В. Гусаров, М.В. Жушман, С.О. Кравцов та ін. Харків: Право, 2018. 362 с.

3.    Цивільне процесуальне право України: підручник / В. М. Коссак, Р. Я. Лемик, Ю. В. Навроцька, С. В. Сеник; за заг. ред. В. М. Коссака. Харків: Право, 2020. 752 с.

4. Цивільне процесуальне право України (Загальна частина): підруч. / О.В. Гетманцев, Л.А. Кондрат'єва, Л.А. Остафійчук, А.Л. Паскар, І.Ю. Татулич; за ред. О.В. Гетманцева. Чернівці: Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2022, 412 с.

 

ПЛАН

Питання теми:

1. Поняття цивільного процесуального права. Предмет, метод  і система цивільного процесуального права.

2. Функції цивільного процесуального права як галузі  права України.

3. Джерела цивільного процесуального права.

4. Поняття, мета і завдання цивільного судочинства.

5. Види проваджень і стадії у цивільному судочинстві.

6. Цивільно-процесуальна форма судового процесу.

 

Доповіді:

1.    Взаємодія та співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями в системі права України.

2.      Наука цивільного процесуального права.

 

1. Поняття цивільного процесуального права. Предмет, метод і система цивільного процесуального права

Норми всіх галузей системи права України спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до завдань та функцій держави на певному історичному етапі її розвитку. Встановлюючи правові норми, держава водночас визначає форми їх здійснення, регулюючи діяльність суб’єктів із виконання цих норм права. Виникають особливі правові норми, які за своїм характером відрізняються від матеріальних приписів і називаються процесуальними, утворюючи у своїй сукупності галузь процесуального права.

Цивільне процесуальне право займає фундаментальне місце в системі права України і посідає важливе місце в системі юридичних наук. Цивільне процесуальне право сформувалося як результат соціально-економічного розвитку суспільства, становлення й удосконалення процесуального законодавства, яке потребувало уніфікації та виокремлення в самостійну сферу регулювання суспільних відносин – судового захисту цивільних прав у порядку цивільного судочинства. Формування цивільного процесуального права, як правило, пов’язують із серединою XIX століття, а сааме: з прийняттям Статуту цивільного судочинства у 1864р.

Цивільне процесуальне право регулює один із важливих напрямків державної діяльності, яка полягає у виконанні такої особливої функції судової влади як здійснення правосуддя в цивільних справах – судами загальної юрисдикції.

Основу цивільного процесуального права складає судовий захист, який включає два аспекти:

1) судовий захист здійснюється органом державної влади – судом, діяльність якого пов’язується із застосуванням в особливій процесуальній формі норм матеріального та процесуального права до спірних матеріальних правовідносин;

2) судовий захист – це діяльність безпосередньо заінтересованих у захисті осіб, здійснювана в суді за допомогою процесуальних засобів, передбачених законом (цивільним процесуальним кодексом), що реалізуються у процесуальних правовідносинах учасників процесу із судом. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах охоплюється таким поняттям як «цивільне судочинство».

Цивільне процесуальне право об’єднує певну систему правових норм, які регулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах. За своєю природою і змістом такі норми права є процесуальними, основне призначення яких - регулювання суспільних відносин між судом з кожним учасником процесу з приводу розгляду і вирішення цивільної справи. Такі норми певним чином систематизовані та в сукупності утворюють самостійну галузь в системі права України – цивільне процесуальне право.

Цивільне процесуальне право складається із цивільних процесуальних норм, закріплених у Конституції України, в міжнародних договорах, кодифікованому акті про цивільне судочинство – в цивільному процесуальному кодексі, а також в інших законах України, які визначають особливості розгляду окремих категорій справ.

Норми цивільного процесуального права визначають увесь хід судового процесу, встановлюють для кожного суб’єкта цивільних процесуальних відносин міру необхідної та можливої поведінки. Реалізація учасниками судового процесу своїх процесуальних прав та обов’язків здійснюється в рамках цивільних процесуальних відносин шляхом вчинення судом і суб’єктами судового процесу процесуальних дій. Порядок і послідовність процесуальної поведінки суду, учасників судового процесу в цивільному судочинстві чітко регламентується цивільними процесуальними нормами, які розміщені в різних нормативно-правових актах, але основна група таких норм знаходиться в Цивільному процесуальному кодексі України, прийнятого Верховною Радою України 18 березня 2004 р.

Цивільне процесуальне право – це сукупність (система) правових норм (цивільних процесуальних), розташованих у певній системі, які регулюють суспільні відносини між судом і учасниками судового процесу в сфері здійснення судочинства в цивільних справах шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у суді першої інстанції, а також у порядку перегляду судових рішень у вищестоящих судових інстанціях, перегляду рішень третейських судів і видачі виконавчих листів на примусове виконання їх рішень, відносини пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, визнанням і виконанням рішень іноземних судів на території України.

Особливості цивільного процесуального права полягають у тому, що:

- це самостійна галузь права в системі права України (має свій предмет і метод правового регулювання);

- регулює суспільні відносини між судом і учасниками судового процесу в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах, а також відносини, що вирішуються в межах цивільного процесу, але які не пов’язані із здійсненням цивільного судочинства;

- об’єднує систему процесуальних норм (цивільне процесуальне законодавство), які регулюють процесуальний порядок провадження в цивільних справах, а також відносини пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, здійсненням судового контролю за виконанням судових рішень, наданням дозволу на примусове виконання рішень третейських судів, відновленням втраченого судового провадження і провадження за участю іноземних осіб, а також процесуальні норми, що регулюють провадження у справах про оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів, відносини пов’язані з визнанням і виконанням рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів;

- врегульовує здійснення судами загальної юрисдикції основної функції – ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних суб’єктивних матеріальних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави і суспільства.

Предмет правового регулювання відповідає на запитання: на що впливає право як система норм? Метод правового регулювання відповідає на запитання: як воно впливає, тобто у який спосіб або якими способами і засобами здійснюється правовий вплив? Отже, предмет дає можливість виділити певну групу суспільних відносин, які підпадають під регулюючий вплив процесуальних норм. Специфікою предмета цивільного процесуального права є те, що правове регулювання здійснюється лише стосовно тих суспільних відносин, які мають  юридичну форму та існують у вигляді цивільних процесуальних відносин.

Предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини (цивільні процесуальні), які виникають у сфері цивільного процесу при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Особливості предмета цивільного процесуального права наступні: визначає коло тих суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного процесуального права; визначає межі застосування судом норм матеріального та процесуального права; дає можливість конкретизувати мету і завдання процесуальної діяльності суду, учасників судового процесу; обов’язковим суб’єктом суспільних відносин, які входять до предмета правового регулювання, є суд; дає можливість об’єднати норми цивільного процесуального права в систему; цивільні процесуальні відносини, які входять в предмет правового регулювання, існують у вигляді системи.

Отже, цивільне процесуальне право урегульовує процесуальну форму діяльності судів, які здійснюють правосуддя в цивільних справах шляхом їх розгляду і вирішення в порядку цивільного судочинства.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права має свій метод правового регулювання. Поряд з предметом, метод визначає особливості цивільного процесуального права як самостійної галузі права.

Метод цивільного процесуального права – це сукупність юридичних прийомів і засобів впливу на цивільні процесуальні відносини та на поведінку їх суб’єктів шляхом створення специфічного правового режиму у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах.

Значення методу правового регулювання полягає в тому, що за його допомогою держава відповідними юридичними прийомами і засобами впливає на цивільні процесуальні відносини (на цивільний процес у цілому) шляхом забезпечення відповідної (дозволеної чи необхідної) поведінки суб’єктів цих відносин. Особливості такого впливу характеризують специфічні ознаки цивільного процесуального права як галузі.

У теорії цивільного процесуального права метод правового регулювання за змістом характеризується як імперативно-диспозитивний. Співвідношення імперативних і диспозитивних засад відображає, перш за все, специфіку суб’єктів цивільних процесуальних відносин: суду як обов’язкового суб’єкта всіх цивільних процесуальних відносин, з одного боку, та учасників судового процесу – з іншого. Це одночасне поєднання владно-контрольних і розпорядчих засад, у яких утілюються публічні (державні, суспільні) та приватні інтереси. Держава повинна забезпечити нормативне регулювання порядку здійснення правосуддя в цивільних справ і для цього суди наділяються владними повноваженнями для виконання мети і завдань цивільного судочинства і з іншого - наділяє особу правом на судовий захист надаючи їй ініціативу в розпорядженні своїми процесуальними правами. Таке співвідношення повинно знаходитися в діалектичній єдності і повинно бути гармонійним.

Імперативний метод правового регулювання закріплений у нормах цивільного процесуального права, що встановлюють: зобов’язання; заборону і примус. Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб’єктів цивільного процесу на активну поведінку в межах, установлених нормами ЦПК.

Система цивільного процесуального права – це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих інститутів та норм цивільного процесуального права, зумовлених предметом правового регулювання.

Система цивільного процесуального права складається із загальної та особливої частин. В основу поділу системи покладено структуру ЦПК України.

Загальна частина містить процесуальні норми та інститути, які поширюються на всі види проваджень і стадій. Вони розміщені у Розділі I ЦПК України «Загальні положення». Але є норми загальної частини, які знаходяться в особливій частині ЦПК України. Це норми в яких закріплено принцип безпосередності і безперервності судового розгляду справи по суті (ст.213 ЦПК України). Хоча загальна природа їх не міняється, а їх розташування в загальній частині зумовлена правилами законодавчої техніки.

Особлива частина містить процесуальні норми та інститути, які регулюють розвиток процесу за стадіями, визначають процесуальне становище іноземців, осіб без громадянства, порядок виконання судових доручень. Вони розміщені у Розділах II-XIII ЦПК України.

 

2. Функції цивільного процесуального права України

Поняття «функція» введено до наукового обігу німецьким філософом, математиком, мовознавцем Г. Лейбницем на межі XVII-XVIII століть. Цей термін латинського походження (function) і перекладається як «здійснення», «виконання», а в широкому розумінні означає обов’язок, роль, яку виконує відповідний інститут, характеристику напрямку чи аспекта діяльності».

У теорії права увага приділяється характеристиці поняття «функції права» через «правовий вплив», що характеризує функції права з точки зору форм і засобів впливу права на суспільні відносини. «Правове регулювання» – здійснювана за допомогою сукупності правових засобів (норм права, правових відносин, правових приписів тощо) урегульованість суспільних відносин. Наведені категорії визначають соціальну спрямованість цивільного процесуального права, його нормативно-ціннісний зміст.

Більшість науковців виділяють регулятивну й охоронну функції права, а деякі додають і виховну. Ці функції притаманні цивільному процесуальному праву, але з деякими особливостями. Регулятивна функція цивільного процесуального права полягає у впливі норм цивільного процесуального права на цивільні процесуальні відносини шляхом їх нормативного закріплення, а також вплив на цивільні процесуальні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Дана функція в цивільному процесі проявляється у визначенні процесуально-правового становища суду і учасників судового процесу, їх процесуальних прав та обов’язків, їх процесуальної правоздатності та дієздатності, порядку руху процесу по стадіям тощо.

Охоронна функція у цивільному процесуальному праві забезпечує доступность правосуддя в цивільних справах з метою захисту прав та інтересів особи (фізичної, юридичної), інтересів держави. У цивільному процесуальному праві ця функція проявляється повно. Тому в літературі іноді таку функцію називають захисною, відновлюючою.

Охоронна функція призвана захищати матеріальні відносини, а також і цивільні процесуальні відносини. Гарантією захисту останніх від порушень є можливість для суду застосувати заходи процесуального примусу до учасників судового процесу, а також можливість для учасників справи оскаржити судові акти (рішення, ухвали) в порядку апеляції, касації, перегляду за нововиявленими або виключними обставинами. Охоронна функція захищає від порушень як матеріальні, так і процесуальні відносини. Дана функція визначає спосіб впливу на поведінку учасників судового процесу, забезпечує захист прав та інтересів таких учасників, виконує превентивну роль. Останній напрямок визначає також виховний характер норм цивільного процесуального права, який полягає у попередженні порушень норм матеріального та процесуального права, усуненні негативних наслідків правопорушення.

Виділяти виховну функцію цивільного процесуального права нема потреби, адже вона виявляється у регулятивній та охоронній функціях.

Функція цивільного процесуального права – це передбачені у нормах цивільного процесуального права форми і засоби впливу на поведінку суду і учасників судового процесу з метою їх урегулювання відповідно до мети та завдань цивільного судочинства.

 

3. Джерела цивільного процесуального права

Джерела цивільного процесуального права виступають зовнішньою формою вираження та функціонування процесуальних норм, у яких містяться загальні та спеціальні правила цивільного судочинства.

Особливості цивільного процесуального права можна розкрити через його зовнішні форми вираження, які фіксують його межі, способи прояву зовні, порядок правозастосування й особливості прояву у цивільних процесуальних правовідносинах, які виникають у процесі розгляду й вирішення цивільних справ у судах. У процесі активної правотворчої діяльності в Україні та реформування судової системи свідчать про те, що джерела права займають важливе місце у правовій науці в цілому і в теорії цивільного процесуального права зокрема.

У теорії права під джерелом права розуміють способи зовнішнього вираження змісту правових норм-своєрідного резервуару, з якого суб’єкти правозастосування черпають відповідні норми (правила) для вирішення справи1-юридичний зміст поняття джерел права, який полягає у способі вираження, оформлення та закріплення норм права про допустиму і необхідну поведінку, те, звідки ми отримуємо знання про позитивне право. . Це так званий формально

У теорії цивільного процесуального права поняття джерела (форми) права розглядається як спосіб або форма вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом, або як форми встановлення і виразу загальнообов’язкових або специфічних правил поведінки, прийнятих або санкціонованих правотворчими органами держави, що регулюють суспільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права.

Джерела цивільного процесуального прав утворюють нормативні акти різного рівня, які містять норми цивільного процесуального права. У більшості європейських країн судочинство регулюється нормативно-правовими актами. Аналогічні поняття джерел права вже давно існують у країнах Романо-германської правової системи, де під цим поняттям розуміють ті норми, на які суддя при постановленні рішення може посилатися, оформивши їх у відповідній формі в своєму рішенні.

Джерела цивільного процесуального права досить різноманітні і їх неможливо просто механічно перераховувати. Усі законодавчі акти, міжнародні договори за участю України, інші нормативні акти, норми права інших держав, судова практика так чи інакше вирішують питання щодо процесуальної регламентації цивільного судочинства і застосування законодавства при розгляді та вирішенні цивільної справи судом, здійснення впливу на формування єдиної судової практики. Повна характеристика джерел цивільного процесуального права можлива лише при їх розгляді, як у процесі правотворення і реалізації (правозастосуванні), так і у процесі тлумачення. Це дасть можливість виділити особливості джерел цивільного процесуального права, охарактеризувати їх види, показати їх співвідношення.

Джерела цивільного процесуального права можна поділити на такі групи і види:

1. Національне законодавство України: а) Конституція України; б) цивільний процесуальний кодекс України, г) закони України; в) міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; д) підзаконні акти; є)  Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї;

2. Норми права інших ( іноземних) держав;

3. Судова практика і судовий прецедент: а) практика Європейського суду прав людини; б) рішення Конституційного суду України, в) судова практика національних загальних судів;

1. У системі національного законодавства провідне місце займають Закони України, які регулюють цивільне судочинство. Відповідно до статті 3 ЦПК України цивільне судочинство регулюється: Конституцією України, ЦПК України, Законом України «Про міжнародне приватне право».

Наступну групу складають джерела норми яких суд застосовує у своїй практичній діяльності для досягнення своєї мети, завдань і функцій, тобто на основі яких суд вирішує цивільну справу шляхом правозастосування у конкретній цивільній справі.

Стаття 10 ЦПК України закріпила перелік законодавства яким суд керується і на підставі якого вирішує справу. Це нормативні акти, які в сукупності утворюють першу групу джерел цивільного процесуального права.

У системі джерел цивільного процесуального права пріоритет належить національному законодавству, у структурі якого головне місце посідає Конституція України (від 28 червня 1996 року). Пов’язано це з тими властивостями, які характеризують Основний Закон як акт вищого органу державної влади, який наділяється найвищою юридичною силою по відношенню до інших нормативно - правових актів, регулює найбільш важливі питання суспільного життя в державі.

Конституція України, будучи основним законом нашої держави, визначає основні засади організації та здійснення правосуддя в цивільних справах. Так, Конституція: 1) визначає систему судоустрою в Україні, уповноважує суди на здійснення правосуддя в цивільних справах; 2) є законом прямої дії і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативних актів; 3) визначає основні засади цивільного судочинства і правовий статус особи; 4) закріплює право особи на судовий захист і гарантії його реалізації.

Для цивільного судочинства України важливе місце мають положення Конституції, які передбачені у ст.ст. 3, 6, 8, 9, 10, 19 та ін., у розділах ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» та VІІІ «Правосуддя» та інших.

Суди загальної юрисдикції, ухвалюючи рішення у цивільній справі, повинні робити посилання у ньому на відповідні норми Конституції. Конституція України є законом прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується ( ст. 8). та відповідно її норми повинні бути тими основними і вихідними положеннями, на яких повинно ґрунтуватися судове рішення.

У разі, якщо суд дійде висновку в процесі правозастосування, що закон або інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а вирішує праву на основі норм Конституції як норми прямої дії (частина 6 ст. 10 ЦПК України).

У системі джерел цивільного процесуального права після Конституції важливе місце посідає Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. Це основний кодифікований законодавчий акт, який детально регулює порядок здійснення судочинства у цивільних справах. Саме ЦПК України визначає завдання цивільного судочинства, порядок провадження в цивільних справах, основні засади цивільного судочинства, процесуально правове становище суду і учасників судового процесу, порядок судового розгляду та інші питання, які пов’язані з розглядом і вирішенням цивільних справ у загальних судах, та інші окремі процесуальні питання.

У ЦПК України розміщено основний масив цивільних процесуальних норм. Тому він є основним і головним процесуальним законом, який регулює цивільне судочинство, на норми якого суддя обов’язково повинен посилається у судовому рішенні (ухвалі, рішенні, постанови, судовому накази).

ЦПК закріплено принципи права, які формально можна визнати самостійним видом джерела цивільного процесуального права.

Важливим джерелом є Закони України. Норми цивільного процесуального права містяться в законах, які в різному обсязі регулюють відносини у сфері цивільного процесу. Наприклад, до цієї групи відноситься Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (від 02.06.2016 року), який визначає засади організації судової влади: завдання суду, систему судоустрою, здійснення правосуддя, право на суд, основні принципи правосуддя, організаційні основи судоустрою, систему (структуру) судоустрою, повноваження судів та інші важливі питання судочинства в Україні.

Закон України «Про міжнародне приватне право» (від 23.06.2005 р.) відповідно до статті 3 ЦПК відноситься, після Конституції України та ЦПК України, до законодавства, на основі якого здійснюється цивільне судочинство в Україні.

Це Закони України «Про прокуратуру» (від 14.2014 року), «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (від 05.07.2012 року), «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (від 07.12.1990 року), «Про судову експертизу» (від 25.02.1994 р.) та інші. Загальною особливістю цих законів є те, що вони регулюють окремі сторони суспільного життя країни і місце суб’єктів у правовідносинах, які регулюються тим чи іншим законом, визначають статус суб’єктів звернення до суду або їх компетенцію в судовому процесі, процесуальні повноваження, форму участі тощо, але не весь процес у цілому.

У системі законів потрібно виділяти кодекси України (Цивільний, Сімейний, Трудовий, Житловий та інші) як кодифіковані нормативно-правові акти. Їх особливість полягає у тому, що вони як джерела цивільного процесу мають значення для врегулювання матеріального спору. У них визначаються сторони в цивільному судочинстві, можливість участі інших заінтересованих осіб, способи захисту, деталізуються правила про допустимість і належність доказів, визначається предмет доказування (коло обставин справи які підлягають встановленню) коло доказів у справі, є джерелом формування вимог позивача (заявника) тощо. Хоча такі норми знаходяться в матеріально-правових актах, але за своєю суттю містять процесуальні моменти, які впливають на порядок і визначають особливості розгляду конкретних категорій цивільних справ.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (стаття 9 Конституції України). При цьому, у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч. 8 ст.10 ЦПК України).

Поява міжнародних договорів у системі джерел цивільного процесуального права створює певні труднощі у їх застосуванні. У діючому законодавстві України відсутні положення, які б визначали повний перелік загальновизнаних положень, відсутні чіткі рекомендації щодо їх застосування в судовій практиці. Міжнародні договори визначають взаємну правову допомогу у цивільних справах. Прикладом таких актів є Конвенція з питань цивільного процесу (Гаага, 1 березня 1954 р.), договір України з Болгарією (21.05.2004 р.), Грузією (9.01.1995 р.), Китаєм (31.10.1992 р.), Молдовою (13.12.1993 р.), Польщею (24.05.1993 р.), Румунією (30.12.2002 р.), Угорщиною (2.08.2001 р.) та інші. В ієрархічній системі джерел цивільного процесуального права міжнародний договір займає важливе місце, поступаючись за своєю юридичною силою лише Конституції України і законам України.

Підзаконні акти у якості джерела цивільного процесуального права виділяються не всіма процесуалістами. На сьогоднішній день суддя вирішуючи справу повинен враховувати положення, які містяться в указах і розпорядженнях Президента, постановах і розпорядженнях Кабінету міністрів, нормативно-правових актах міністерств, актах центральних органів виконавчої влади, актах органів місцевої влади і місцевого та регіонального самоврядування та інші. Застосування судом підзаконних актів у процесі розгляду і вирішення цивільної справи можливе за умови: якщо вони не суперечать Конституції України, Законам та міжнародним договорам ратифікованим Україною; застосовуються судом разом з положеннями Конституції, закону, міжнародного договору. Якщо суд з’ясує, що підзаконний акт не відповідає названим нормативним актам, він має право його не застосовувати при вирішенні справи. З цього приводу хотілося б зауважити про необхідність зменшення кола таких актів, оскільки суд повинен в першу чергу керуватися законами України. У п.7 ст.10 ЦПК України вказується, що «у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили».

Відповідно до ч.4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції» передбачає, що: «Україна повністю визнає на своїй території дію статей 25 та 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо протоколів № 4 і № 7 до Конвенції».

Конвенція займає особливе місце у структурі джерел цивільного процесуального права. Вперше в історії цивільного процесуального законодавства України передбачено обов’язок суду при розгляді та вирішенні цивільної справи застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, а у судовому рішенні робити на них посилання (ч.4 ст.10 ЦПК України).

У системі джерел Конвенція має силу закону та формальний пріоритет перед іншими законами у випадку конкуренції та «інкорпорована у правову систему України через механізм ратифікації».

Відповідно до частини 9 статті 10 ЦПК, «якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права)»а «принципи права», за допомогою яких усуваються прогалини у правовому регулюванні. Першим етапом використання судом аналогії права чи аналогії законодавства є виялення прогалини в діючому нормативно-правовому акті, а потім відшуковується норма права в іншому нормативно-правовому акті, який урегульовує подібні відносини. Застосування судом аналогії здійснюється за наявності двох необхідних умов: а) відносини, з приводу яких виник спір, не врегульовані безпосередньо нормами права чи договором, який укладено сторонами конфлікту; б) наявний законодавчий акт, який регулює подібні відносини, а отже, може бути застосованим до даної справи. Термін «подібний» може вживатися, якщо є спільні риси або схожість, такий самий (окрема думка судді ВП ВС, 08.02.18, справа №357/3258/16-ц (провадження №14-1цс18), № у реєстрі 72243445. Термін «подібний» не можна змішувати із терміном «тотожний», який також вживається у нормах ЦПК і має дещо інший зміст та інше значення, а саме: такий самий, однаковий з чимсь, цілком подібний до чогось, схожий один з одним за своєю суттю й зовнішніми ознаками та виявом, відповідний чому-небудь, цілком схожий на щось (окрема думка судді ВП ВС, 08.02.18, справа №357/3258/16-ц (провадження №14-1цс18, № у реєстрі 72243445). На переконання Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16)1.

У випадку неможливості застосування аналогії закону внаслідок відсутності самого закону, що регулює подібні відносини, то у даному випадку суддя здійснює визначення прав та обов’язків, виходячи із загальних засад і змісту закону (законодавства), тобто застосовує принцип аналогії права, який (яке) встановлює застосування до спірних правовідносин, не урегульованих нормами права, але необхідність в їх врегулювання виникла в процесі судового розгляду та вирішення справи, загальних засад і принципів права з метою усунення прогалин у правовому регулюванні.

2. У процесі вирішення цивільної справи суд може застосувати норми права інших держав. Україна поширила на іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим (ст. 26 Конституції), але у сфері цивільного судочинства при вирішенні деяких питань може виникнути необхідність звернутися до норм права іншої держави. Відповідно до ч. 5, ст. 10 ЦПК України, суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Під час застосування норм права інших держав суд повинен з’ясувати та визначити зміст цих норм і встановити відповідність їх національному законодавству. Звичайно, що при цьому виникне цілий ряд питань, оскільки у кожній країні існує специфічне національне законодавство, своя правова система, сформована судова практика. Важливе значення має і правильний переклад норм права іноземної держави та тлумачення їх змісту. Це питання потребує вирішення в окремому нормативно-правовому акті, у якому необхідно в першу чергу передбачити порядок звернення до органу, який має право дати роз’яснення змісту норми права іншої держави, перелік органів чи осіб, які уповноважені це зробити, порядок оформлення такого роз’яснення, суди, які мають право звертатися за таким роз’ясненням, та інші питання.

3. Судова практика і судовий прецедент здійснюють досить вагомий вплив на правозастосування і динаміку цивільного процесу.

Поняття «судова практика» і «судовий прецедент» взаємопов’язані, але не тотожні. Поняття судової практики пов’язується не лише з правозастосуванням, але і з тлумаченням права, яке здійснюється органами судової влади, серед яких можна виділити: постанови Пленуму Верховного Суду України, прийняті в результаті узагальнення застосування судами національного законодавства у певних категоріях справ. Судові прецеденти формуються через прийняття рішень Конституційним Судом України (стаття 13 Закону України «Про Конституційний Суд України») внаслідок тлумачення положень Конституції України у конкретній справі, питання щодо «неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах» (стаття 15 Закону України «Про Конституційний Суд України»), а також Постанови Верховного Суду України в яких здійснюється узагальнення судової практики в Україні. Визнання судової практики як джерела цивільного процесуального права в повній мірі відповідає концепції судової влади.

У теорії цивільного процесуального права поширення набуває ідея про необхідність визнання судової практики як самостійного джерела цивільного процесуального права, даються поняття та виділяються її особливості у цивільному судочинстві, обґрунтовуються підстави її запровадження у практичну діяльність суддів. У цілому можна виділити на сьогодні два погляди на судову практику: одні вчені вважають, що судова практика не є джерелом права, але вбачають у ній фактори, як впливають на авторитет права, а інші характеризують її як джерело права .

В останні роки зросло значення судової практики. Юристи вивчають не лише діюче законодавство, а й матеріали судової практики. Під судовою практикою належить розуміти різновид юридичної практики, який полягає у правозастосовній, інтерпретаційній та правотворчій діяльності судів, яка втілюється в певних видах юридичних актів. Значення судової практики можна визначити у тому, що вона: 1) здійснює позитивний вплив на вироблення єдиних правил поведінки у однотипних фактичних ситуаціях; 2) сучасне законодавство характеризується великою кількістю законів, які містять нечіткі положення, або взагалі не регулюють ті суспільні відносини, з яких виник конфлікт. Тому цілий ряд положень нормативних актів вимагають конкретизації в судовій практиці; 3) судова практика слугує важливою основою для подальшого вдосконалення діючого законодавства (матеріального і процесуального).

Саме недоліки законодавства можна виявити через конфліктні ситуації, які вирішуються судами.

Практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ). У структурі судової практики важливе й авторитетне місце посідає практика Європейського суду з прав людини. Юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється і на Україну. Правовою основою для цього є Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. Це дає можливість розглядати його рішення як складову частину судової практики. Вітчизняна правозастосовна практика (причому не лише в судах) поступово йде по шляху використання правил, сформульованих у рішеннях Європейського суду з прав людини, як обов’язкових правил поведінки у типових ситуаціях. В Україні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.). Завдяки цьому буде забезпечується гармонізація права ЄС і національного законодавства України.

У юридичній літературі поширена думка про те, що рішення ЄСПЛ мають прецедентний характер для національної судової практики, що, по суті, свідчить про кваліфікацію рішень ЄСПЛ як прецедентів. ЄСПЛ приймає різні за юридичним змістом рішення. Разом з тим вони наділяються формальною обов’язковістю і відповідно здійснюють вплив на практику національних судів. Рішення ЄСПЛ мають обов’язковий характер у разі, якщо це визнано в національному законодавстві. Суди України повинні враховувати рішення ЄСПЛ і використовувати їх у своїй практичній діяльності. Рішення ЄСПЛ повинні бути доступними, і у цьому важливим є їх правильний переклад, що надалі впливатиме на їх правильне розуміння.

У системі судової практики важливе місце відводиться рішенням і висновкам Конституційного Суду України, правовою основою діяльності якого є Конституція України, Закон України «Про Конституційний Суд України» (від 16.10.1996 р.)1. У теорії права, галузевих науках формується власні підходи до природи актів Конституційного Суду України та їх місця в системі джерел права. Для цивільного процесуального права акти Конституційного Суду України повинні розглядатися як джерела права. Конституція України визначила два напрямки діяльності Конституційного Суду України, а сааме: вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і надання офіційного тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції). Аналогічні положення містяться у ст.ст. 13, 61, 62 Закону України «Про Конституційний Суд України». У ч. 6 ст. 10 ЦПК України передбачено правило, що «якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий акт, а застосовує норми Конституції як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України».

Рішення Конституційного Суду про скасування тієї чи іншої норми права набуває значення джерела права, оскільки загальні суди не мають право посилатися і застосовувати таку норму права. Якщо у цьому випадку утворюється прогалина у нормативно-правовому акті, то слід застосовувати норми Конституції, аналогію права чи аналогію закону.

До судової практики не належать керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, рішення загальних судів усіх ланок. Особливістю даного виду судової практики загальних судів полягає в неофіційному тлумаченні положень Конституції, матеріального та процесуального законодавства, застосування аналогії права чи аналогії закону. Результати такої діяльності оформлялися у відповідних актах суду (постановах, рішеннях, ухвалі).

Основне призначення роз’яснень Пленуму Верховного Суду – тлумачення законів, яке здійснювалося у формі роз’яснення закону і у формі правових позицій. Такі форми, у яких закріплювалися роз’яснення Пленуму Верховного Суду, містили певні положення, якими суди загальної юрисдикції керуються при вирішені цивільних справ.

Забезпечення законності в ході здійснення правосуддя в цивільних справах вимагає чіткого з’ясування смислу кожної процесуальної норми, її справжнього змісту (тобто тлумачення). Така необхідність виникає у випадках коли законодавство відстає від вимог і потреб суспільного життя. Водночас у ч. 10, ст. 10 ЦПК України забороняє відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Тому, щоб запобігти судовому свавіллю, у питаннях забезпечення однакового розуміння та застосування норм матеріального і процесуального права повинні відігравати постанови (роз’яснення) Пленуму Верховного Суду України. З цього питання є пропозиція про наділення органів судової влади правом приймати відповідні підзаконні акти, які і будуть забезпечувати однаковість судової практики.

Судове тлумачення норм матеріального і процесуального права здійснюється при розгляді та вирішенні будь-якої цивільної справи. Зроблені при цьому висновки будуть покладені в основу судового рішення. Саме в судових рішеннях, право набуває своєї реалізованості, конкретизації.

Здійснюючи тлумачення закону, суддя наповнює його новим змістом, але при цьому не повинен виходити за межі регулюючого впливу закону, не порушуючи принципи права, права, свободи та інтереси особи, права та інтереси юридичної особи, інтереси держави.

Нетрадиційні джерела ЦПП: а) правовий звичай; б) правова доктрина. Правовий звичай – це життєва ситуація, на яку посилається законодавець у нормативно-правовому акті, дотримання та реалізація якого забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу. Може розглядатися як додаткове джерело в окремих галузях матеріального права (цивільного, сімейного, земельного, трудового тощо). Правовий звичай не належить до джерел цивільного процесуального права. Стосовно судового звичаю (usus fori – у перекладі з латин. – використовується), тобто сформовані та сталі правила з практики розгляду і вирішення справ у загальних судах. У цивільному процесуальному праві не є джерелом

унаслідок таких обставин: процесуальна поведінка учасників судової справи вчиняється під контролем суду; самі суди забов'язані діяти відповідно до законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України (стаття 3 ЦПК).

Правова доктрина (ідеї, погляди, висновки та наукові праці відомих і авторитетних учених-юристів, на які могли б посилатися суди при вирішенні цивільної справи), а також релігійні правила (канони, догми, тексти) не відносяться до джерел цивільного процесуального права. Суди не мають права посилатися у своїй процесуальній діяльності та у своєму рішенні для обґрунтування своєї поведінки і наслідків вирішення справи на основі правової доктрини або релігійних норм.

Джерела цивільного процесуального права - досить складне та багатоаспектне явище.

Під джерелами цивільного процесуального права належить розуміти ті нормативно - правові акти (національне законодавство), норми права іноземної держави, судову практику, які містять загальні та конкретні правила щодо розгляду і вирішення цивільних справ у порядку цивільного судочинства загальними судами. Джерела цивільного процесу України утворюють систему, яка характеризується нормативною взаємодію всіх джерел, а також розподілом їх на види залежно від юридичної сили кожного виду джерела цивільного процесу.

Джерела цивільного процесуального права дають можливість визначити орієнтири та виробити конкретні шляхи до удосконалення нормативних актів, якими керуються загальні суди при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Дія норм цивільного процесуального права у часі, просторі, за колом осіб. Дія норм в часі визначається правилом: провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ч. 3, ст.3 ЦПК України); цивільний процесуальний закон зворотної сили не має, якщо він скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, скасовує чи звужує права, чи обмежує їх використання (ч.4, ст. 4 ЦПК України ).

Ці правила поширюються на всі види і стадії цивільного судочинства.

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначається тим, що: норми поширюють свою дію на всю територію України; до спірних правовідносин, що виникли, змінилися чи припинилися за межами України, але підлягають розгляду на території України, процесуальні норми застосовуються у випадках, передбачених законом України та міжнародними договорами за участю України.

Дія цивільних процесуальних норм за колом осіб визначається їх обов’язковістю для всіх громадян України, незалежно від їх національності, статі, походження, майнового стану, посадового становища місця проживання тощо; юридичних осіб; іноземних громадян, осіб без громадянства, які знаходяться на території України; іноземних юридичних осіб, які знаходяться на території України.

Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи), міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів (ч.1 ст. 496 ЦПК України). При цьому іноземні особи мають рівні процесуальні права й обов’язки нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

 

4. Поняття, мета і завдання цивільного судочинства

Цивільне судочинство – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ загальними судами, а також процесуальний порядок перегляду судових рішень у передбачених цивільним процесуальним законодавством випадках.

Цивільне судочинство є важливою сферою державної діяльності, а тому, відповідно до ст. 3 ЦПК України цей вид діяльності регулюється лише Конституцією України, ЦПК України, Законом України «Про міжнародне приватне право» (23.06.2005р.). Саме в цих актах, які є основними і визначальними, містяться норми цивільного процесуального права, що регулюють порядок розгляду і вирішення цивільних справ загальними судами. Тому для цивільного судочинства характерна його повна законодавча регламентація. Цей порядок розгляду і вирішення цивільних справ не регулюється підзаконними актами. У цивільному судочинстві діє принцип: «дозволено те, що передбачено в законі».

Для цивільного судочинства, окрім процесуальної форми його існування і регулювання, важливою ознакою є його структура, яка складається з системи цивільних процесуальних відносин, суб’єктів (суд і учасники судового процесу), які наділяються взаємними процесуальними правами й обов’язками і уповноважені вчиняти процесуальні дії. Кожен з учасників судового процесу переслідує власну мету, відповідно до якої спрямовує свою поведінку у цивільному судочинстві. У цілому поведінка суду та учасників судового процесу повинна, в першу чергу визначатися метою і завданнями цивільного судочинства.

Насамперед, варто зупинитися на статті 2 ЦПК України «Завдання та основні засади цивільного судочинства», а саме на аналізі тих положень, які в ній передбачені. Важливість цього пояснюється тим, що будь-яке законодавство, в тому числі і цивільне процесуальне, повинно містити положення, які слугують визначальним орієнтиром у досягненні певного результату. Цивільне судочинство є формою правосуддя в цивільних справах і засобом здійснення судової влади, єдиним носієм якої є суд

Для цивільного судочинства мета є вираженням результату, який досягається процесуальними діями, в першу чергу суду, функціонуванням цивільного процесуального законодавства, його норм, а також є безпосереднім мотивом який спрямовує діяльність суду, учасників судового процесу. Завдання – це визначений, запланований для виконання обсяг, тобто це те, до чого прагнуть, чого бажають досягти. Як видно, визначення майже подібні. Тому мета і завдання об’єднанні в змісті однієї статті. Важливість використання двох понять пов’язана з подвійною суттю цільових настанов, зумовлених послідовним розвитком цивільного процесу як нормативної моделі розгляду і вирішення цивільної справи. З одного боку, цільова настанова – це бажаний результат процесуальної діяльності, а з іншого – нормативно закріплений засіб досягнення такого результату на певному етапі цивільного судочинства. Мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне. Тобто мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом змісту. Мета акумулює завдання правосуддя в цивільному судочинстві, а тому більш ширше. Завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети. Такий підхід до розмежування цих понять може здійснюватись лише з урахуванням передбачених у ст. 2 ЦПК України мети і завдань як загальних, які діють постійно, протягом усього процесу. Їх конкретизація може здійснюватися через мету і завдання інститутів цивільного процесуального права, конкретних норм, мету і завдання учасника судового процесу.

Метою цивільного судочинства є судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.2 ЦПК України).

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справи судом (ст. 2 ЦПК України) для досягнення мети цивільного судочинства.

Одним із завдань є справедливість розгляду і вирішення справи. Справедливість як вимога до судового процесу, судового рішення, діяльності суду, присутня в багатьох міжнародних актах, які стосуються цивільного судочинства.

Неупереджений розгляд і вирішення цивільної справи, як завдання цивільного судочинства, повинно забезпечити правильний розгляд справи незалежним судом. Тобто суд (суддя) повинні розглядати цивільні справи відповідно до вимог матеріального і процесуального законодавства, виходячи із встановлених обставин справи, і досліджених доказів. Тому неупередженість є запорукою ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи передбачає її розгляд у межах встановлених ЦПК України процесуальних строків. У цивільному судочинстві регламентується не лише процесуальний порядок поведінки суду і учасників судового процесу, послідовність реалізації ними своїх процесуальних прав та обов’язків, а й через встановлення часових меж протягом яких суд і учасники судового процесу мають право або зобов’язані реалізувати свої процесуальні права й обов’язки. Контроль за дотриманням процесуальних строків учасниками судового процесу здійснює суд. Своєчасний розгляд і вирішення справи забезпечує оперативність цивільного судочинства, не дозволяє затягувати процес і слугує важливою гарантією реалізації права на судовий захист.

 

5. Види проваджень і стадії у цивільному судочинстві

У порядку цивільного судочинства розглядаються справи з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин (ст. 19 ЦПК України).

Розгляд таких справ, які об’єднані у певні категорії, впливає на спільні процесуальні особливості їх розгляду та вирішення в судовому порядку.

Відповідно до ЦПКУ, внутрішня будова (структура) цивільного судочинства утворюється із системи самостійних судових проваджень.

Юридичною основою судових проваджень є норми цивільного процесуального, через сукупність яких установлюється процесуальні права та обов’язки і процесуальні дії з їх реалізації судом та учасниками судового процесу, спрямованих на виконання завдань конкретного виду провадження. Такі норми закріплюють процесуальний порядок, черговість процесуальних дій учинення їх судом і учасниками судового процесу. Результати такої процесуальної діяльності фіксуються у відповідних процесуальних документах, форма і зміст яких визначена ЦПКУ.

Поняття судового провадження у нормах ЦПКУ не дається, а тому законодавець використовує цей термін для позначення певного процесуального порядку поведінки суду та учасників судового процесу.

Вид провадження в цивільному судочинстві можна визначити як частину цивільного судочинства, в рамках якого вирішуються самостійні процесуальні завдання, які характеризують особливості процесуального регулювання порядку розгляду і вирішення цивільних справ, перегляду судових рішень та інші процесуальні завдання в межах установленої процесуальної форми. Вид провадження має відносну самостійність і завершеність правового регулювання.

Кількість судових проваджень визначається ЦПКУ. Відповідно до ЦПК, у цивільному судочинстві виділяються такі провадження:

-          провадження в суді першої інстанції: позовне, наказне, окреме (Розділи II, III, IV);

-          провадження з перегляду судових рішень: апеляційне, касаційне, перегляд судових рішень за нововиявленими та виключними обставинами (Розділи V);

-          Виконавче провадження: процесуальні питання пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), судовий контроль за виконаням судових рішень (Розділи VI, VII);

-          провадження у справах про оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів (Розділ VIII);

-          визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів (Розділ IX);

-          відновлення втраченого судового провадження (Розділ X).

Кожному із названих видів провадження притаманні свої особливості.

Вид провадження в цивільному судочинстві - це частина цивільного судочинства, в рамках якого вирішуються самостійні процесуальні завдання, які характеризують особливості процесуального регулювання порядку розгляду і вирішення цивільних справ, перегляду судових рішень та інші процесуальні завдання в межах установленої процесуальної форми. Вид провадження має відносну самостійність і завершеність у правовому регулюванні.

Основу цивільного судочинства становлять позовне, окреме, наказне провадження в суді першої інстанції (ч. 2 ст. 19 ЦПК).

Для позовного провадження характерні: наявність двох сторін (позивача і відповідача) з протилежними інтересами, які займають рівне становище в судовому процесі; наявність спору, що виник з матеріальних правовідносин; порушення справи в суді здійснюється позовною заявою; детальна регламентація даного виду провадження нормами ЦПК України; діють усі принципи цивільного процесуального права; захисту підлягає порушене, оспорюване, невизнане право, свобода чи інтерес.

Більшість цивільних справ у судах розглядаються в порядку позовного провадження.

Позовне провадження поділяється на: загальне і спрощене (п.2 ч.2 ст. 19 ЦПК). Спрощене позовне провадження регламентується Главою 10 (ст.ст. 274-279 ЦПК). Підвидом позовного провадження є справи, спрямовані на боротьбу із корупцією в нашій державі – позови про визнання необґрунтованими активів та їх витребування (Глава 12, ст.ст. 290-292 ЦПК). Даний підвид позовного провадження спрямований на реалізацію нормативно-правових актів у сфері протидії корупції. Для даного виду справ характерно, що позов в інтересах держави до суду подає прокурор; відповідачем може виступати в суді особа, яка уповноважена виконувати функції держави або органів місцевого самоврядування і відносно яких обвинувальний вирок суду вступив у законну силу щодо вчинення корупційного злочину або за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом; у разі пред’явлення позову прокурор повинен встановити майно, стосовно якого існують докази, що воно отримано цією особою або що вона ним користується чи розпоряджається.

Наказне провадження призначене для розгляду справ за заявою про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику не відомо (ч.3 ст. 19 ЦПК).

Для наказного провадження є характерним: безспірним порядком розгляду певної категорії цивільних справ (ст.161 ЦПК); захисту підлягає суб’єктивне право, яке, без сумніву, належить заявнику, а факт правопорушення, його розмір є безспірним, а вина боржника - очевидною; порушення наказного провадження здійснюється заявником, шляхом подання заяви до суду; безспірність вимог підтверджується документами (письмовими доказами); розгляд вимог заявника здійснюється без виклику заявника і боржника, без судового засідання; суддя видає особливу форму судового рішення - судовий наказ.

Окреме провадження - це вид непозовного провадження в цивільному судочинстві, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч.1 ст. 293 ЦПК України).

Для окремого провадження є характерним: відсутній спір про право; відсутні сторони; справа порушується заявником шляхом подання до суду письмової заяви; обмежується дія деяких процесуальних принципів (змагальності, диспозитивності, рівності сторін тощо); установлено певні процесуальні особливості розгляду справ окремого провадження.

Перелік справ, що розглядаються в порядку окремого провадження, не є вичерпним (ч.3 ст. 293 ЦПК).

Наведені види провадження проходять у суді першої інстанції.

Відповідно до ЦПК України, цивільне судочинство будується на системі проваджень. Ураховуючи інстанційність системи судоустрою, ЦПК виділяє: апеляційне провадження; касаційне провадження; провадження з перегляду судових рішень за нововиявленими або винятковими обставинами; провадження у справах про оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів; провадження з визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів.

Залежно від завдань і обсягу питань, які вирішує суд у своїй практичній діяльності, ЦПК України виділяє специфічні процесуальні провадження в цивільному судочинстві як відновлення втраченого судового провадження; провадження у справах за участю іноземних осіб; виконавче провадження.

Вид провадження має відносну самостійність і завершеність правового регулювання.

Кожне судове провадження являє собою поступовий рух по певних процесуальних стадіях. Характерними ознаками стадій у цивільному процесі є: а) наявність часових і просторових меж; б) наявність самостійної мети і завдань; в) комплексу процесуальних відносин; г) відображення результатів у спеціальних процесуальних актах; д) наявність особливої процедури виникнення, розвитку і завершення; е) особливості процесуального становища суб’єктів процесу; ж) специфіка реалізації принципів цивільного процесу. При цьому перевага надається у більшості випадків такій ознаці як вирішення тих завдань чи мети, що стоять перед нею.

Потрібно виділяти не стадії цивільного процесу в цілому, а стадії окремих видів проваджень; по-друге, має враховуватися специфіка кожного виду провадження залежно від передбачених у ЦПК України стадій, їх виникнення, розвитку, особливостей урегульованої нормами процедури; по-третє, виділення стадій за видами провадження дасть можливість детальніше охарактеризувати окремі види провадження, виділити їх специфіку.

Стадія провадження – це певна частина самостійного виду провадження, яка характеризує особливості даного виду провадження, об’єднує сукупність процесуальних дій суб’єктів процесу для досягнення визначеної нормами цивільного процесуального законодавства мети у зв’язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах.

У структурі кожного виду провадження можна виділити такі стадії відповідно до ЦПК:

1. Провадження у суді першої інстанції:

а) подання позовної заяви до суду (Розд. III, Глава 1 ЦПК);

б) відкриття провадження у справі (Розд. III, Глава 2 ЦПК);

в) підготовче провадження (Розділ III, Глава 3);

г) врегулювання спору за участю судді (Розділ III, Глава 4)

д) розгляд справи по суті (Розділ III, Глава 6 ЦПК).

е) ухвалення та проголошення рішення у цивільній справі (Розділ III, Глава 9).

Для спрощеного позовного провадження, наказного і заочного порядку розгляду справ характерні свої стадії але обов’язково повинні бути наявні стадії: відкриття провадження у справі; підготовче провадження; розгляд справи; ухвалення рішення у справі.

Для кожного виду провадження можуть бути характерні свої стадії та певна їх кількість. Кожне провадження рухається по стадіях, які послідовно заміщують одна одну. У межах кожної стадії досягається мета процесу, реалізуються функції суду й учасників судового процесу, які своїми процесуальними діями реалізують процесуальні права й обов’язки у певній послідовності.

Механізм стадійного розвитку кожного виду проваджень характеризує закономірності розвитку цивільного судочинства. Кожне провадження завершується ухваленням судового акта (рішення, ухвали, постанови, судового наказу), який після набрання законної сили підлягає виконанню в порядку виконавчого провадження.

 

6. Цивільно-процесуальна форма судового процесу.

Правосуддя в цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі (процесуальному порядку).

Цивільно-процесуальна форма - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ, оформлений відповідно до вимог норм цивільного процесуального законодавства.

Цивільна процесуальна форма регламентує порядок здійснення судочинства в цивільних справах шляхом установлення процесуального порядку вчинення судом та учасниками судового процесу процесуальних дій у процесі розгляду і вирішення цивільної справи, а також оформлення таких дій у процесуальних документах. Це є основою для функціонування цивільного процесу, руху цивільного судочинства по стадіях у межах судового провадження. Ефективність і правильність вирішення матеріальних вимог значно залежить від досконалості цивільної процесуальної форми, в межах якої забезпечується законність і обґрунтованість судових рішень у цивільних справах.

Цивільна процесуальна форма передбачає дотримання та реалізацію принципів цивільної процесуальної форми: доступність звернення до суду за захистом; рівність процесуальних прав і обов’язків сторін; розгляд справи незалежним судом; незмінність складу суду під час розгляду справи; гласність і відкритість судового розгляду справи; можливість оскаржити дії суду, судові рішення та ухвали; національна мова судочинства; керівництво судовим процесом головуючим; формальна визначеність процесу.

У літературі з цивільного процесуального права виділяються й інші принципи цивільної процесуальної форми, але в сукупності вони створюють ті засади, на яких будується та функціонує цивільне судочинство.

На практиці, на жаль, не поодинокі випадки порушення вимог цивільної процесуальної форми. Так, судді не завжди належно проводять підготовче провадження у справі до судового розгляду, ігноруються процесуальний порядок врегулювання спору за участі судді; проводять судові засідання у кабінеті судді, а не в залі судових засідань; не завжди своєчасно ухвалюють і проголошують судові рішення; порушуються порядок дослідження доказів тощо. Зі сторони учасника справи допускаються зловживання своїми процесуальними правми. Такі негативні прояви повинні усуватись із судової практики шляхом удосконалення існуючих процедур, правової регламентація деяких процесуальних дій.

Значення цивільної процесуальної форми для судового судочинства полягає у процесуальній регламентації порядку розгляду цивільних справ судом з метою досягнення мети і завдань цивільного судочинства.