Лекція 2. Принципи цивільного судочинства та їх система 13.09.23
ЛЕКЦІЯ 2.
ТЕМА: Принципи цивільного судочинства та їх система
Мета:
1. Навчальна: освоєння, поглиблення та розширення знань відповідно до тематики заняття та питань, що запропоновані до розгляду на семінарському занятті і рекомендованих до вивчення під час самостійної підготовки, підготовки цільових виступів та рефератів.
2. Розвиваюча: розвивати інтелектуальні здібності, світоглядні позиції, уявлення та мислення з питань позовної роботи.
3. Виховна: формувати основні знання з питань застосування норм, принципів цивільного процесуального права.
Метод: лекція
Джерела і література:
1. Цивільний процесуальний кодекс України : у редакції Закону № 2147-7 від 3.10.2017 р. Із змінами, внесеними згідно із Законами № 2229-8 від 7.12.2017, №2234-8 від 7.12.2017, № 2268-8 від 18.01.2018 р. : (офіційний текст) К.: Правова єдність, 2018. 238 с.
2. Цивільний процес: навч. посіб./ К.В. Гусаров, М.В. Жушман, С.О. Кравцов та ін. Харків: Право, 2018. 362 с.
3. Цивільне процесуальне право України: підручник / В. М. Коссак, Р. Я. Лемик, Ю. В. Навроцька, С. В. Сеник; за заг. ред. В. М. Коссака. Харків: Право, 2020. 752 с.
4. Цивільне процесуальне право України (Загальна частина): підруч. / О.В. Гетманцев, Л.А. Кондрат'єва, Л.А. Остафійчук, А.Л. Паскар, І.Ю. Татулич; за ред. О.В. Гетманцева. Чернівці: Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2022, 412 с.
5. Кройтор В.А. Принципи цивільного судочинства та їх система: проблема сучасної теорії і практики: монографія / В.А. Кройтор. Харків : Право, 2020. С.87.
ПЛАН
Питання теми:
1. Поняття й ознаки принципів цивільного судочинства
2. Система принципів цивільного судочинства
3. Зміст принципів (засад) закріплених у цивільному процесуальному законодавстві
4. Принципи інститутів цивільного процесуального права (інституційні принципи)
Доповіді:
1. Правові аксіоми в цивільному судочинстві
1. Поняття й ознаки принципів цивільного судочинства
Серед ознак, які характеризують самостійність цивільного процесуального права як галузі права, виділяються принципи. Важливість принципів полягає у тому, що «без принципів неможливо уявити остаточну модель галузі права, оскільки саме принципи мають надати цілісності результату законопроектної роботи щодо правосуддя в цивільних справах, починаючи з відповідності одна одній окремих норм. Принципи є певною ланкою, категорією, яка прагне досягнення поставленої мети – оптимального захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і охоронюваних інтересів». Основу будь-якої галузі права утворюють керівні засади, які прийнято називати принципами.
Принципи - це той правовий фундамент, який визначає зміст норм цивільного процесуального права і дає можливість характеризувати процесуальну діяльність суду й учасників цивільного судочинства з точки зору її відповідності нормам цивільного процесуального законодавства та моральним засадам суспільства. Правосуддя кожної держави, незалежно від її політичного режиму, основується на певних принципах. Тому важливо правильно розуміти поняття принципів цивільного процесуального права і знати їх зміст.
Термін «принцип» має латинське походження – «principium», що в перекладі означає «основа», «першопочаток» – основні, вихідні положення певної теорії, основні правила діяльності. У такому ж значенні законодавець вживає термін «засада». У частині 3 статті 2 ЦПКУ терміни «принципи» і «засади» використані законодавцем як синоніми, тобто як тотожні поняття.
Принципи цивільного процесуального права - це керівні ідеї, основні правові положення (засади), які визнані на рівні міжнародно-правових стандартів і закріплені в нормах національного цивільного процесуального законодавства, на яких будується галузь цивільного процесуального права і визначають характер галузі та які слугують правовим орієнтиром для процесуальної діяльності суду й учасників цивільного процесу, спрямованих на виконання завдань цивільного судочинства.
Принципи цивільного процесуального права містять принципи цивільного судочинства. Принципи закріплено і розкрито їх зміст у міжнародно-правових актах, визнаних Україною, в Конституції України, Законі України «Про судоустрій та статус суддів», в ЦПК України. Принцип, як правило, закріплено в одній або у кількох нормах права, в яких дається його правова характеристика і розкривається зміст. Переважно принцип закріплений в одному нормативному акті, дублюється в іншому. Принцип повинен мати чітке формулювання у назві та змісті, а також бути нормативно закріпленим. Від нормативного визначення принципу залежить розуміння його змісту.
Значення принципів - це та роль, яку виконують принципи в регулюванні цивільного судочинства і поведінки суду та учасників судового процесу для досягнення завдань цивільного судочинства.
З часом зміст принципів може уточнюватися, змінюватися, трансформуватися в інший принцип, або принципи, втративши свою актуальність чи суспільне значення зникають. Можуть з’являтися нові принципи, які не виділялися раніше (наприклад, розумність процесуальних строків розгляду справи, неприпустимість зловживання процесуальними правами, оперативності тощо).
2. Система принципів цивільного судочинства
Система принципів – це сукупність усіх діючих принципів цивільного судочинства, об’єднаних у певні групи.
У літературі з цивільного процесуального права виділяється різна кількість принципів цивільного судочинства. До прийняття ЦПК України в 2004 році кількість принципів та їх перелік у статтях кодексу не здійснювався. У діючому ЦПК ч. 3 ст. 2 наводиться перелік принципів (засад) цивільного судочинства. Сучасне цивільне судочинство ґрунтується на таких принципах:
- верховенство права;
- повага до честі та гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
- гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
- змагальність сторін;
- диспозитивність;
- пропорційність;
- обов’язковість судового рішення;
- забезпечення права на апеляційний перегляд справи;
- забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом;
- розумність строків розгляду справи судом;
- неприпустимість зловживання процесуальними правами;
- відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення.
Для принципів характерна постійна динаміка їх розвитку, тому їх не можна розглядати як сталі аксіоми. Зміст принципу може набувати нового значення, а це залежить від політичних, соціальних, економічних і культурних умов.
Виділяють такі критерії, за якими принципи поділяються на групи:
1. за джерелом закріплення:
- принципи закріплені в міжнародно-правових актах, визнаних Україною;
- принципи закріплені в Конституції;
- принципи закріплені в цивільному процесуальному законодавстві.
2. за сферою поширення на:
а) загальновизнані правові принципи (поширюють свою дію на право в цілому): верховенства прав людини; верховенство права; права на суд; правової визначеності; справедливості; відкритості (гласності));
б) міжгалузеві принципи (закріплені у кількох галузях права: національної мови судочинства; змагальності; диспозитивності);
в) галузеві (поширюють свою дію на одну галузь права і підкреслюють особливості правосуддя в цивільних справах: обов’язковість судового рішення; поєднання одноособового і колегіального складу в розгляді цивільної справи);
г) принципи правових інститутів: 1) принципи доказування (свободи подання доказів до суду; правила оцінки доказів судом; судової істини); 2) принципи судового розгляду справи по суті (безпосередність; усність, неможливісті процесуального сумісництва тощо); 3) принципи виконавчого провадження (недоторканність мінімуму майна, необхідного фізичній особі-боржнику і членам його сімї; відповідність обсягу вимог стягувача заходам примусового стягнення тощо)).
3. за об’єктом регулювання:
- організаційно-функціональні принципи – регулюють організацію правосуддя і впливають на порядок його здійснення (здійснення правосуддя виключно судами; незалежність суддів і підкорення їх лише закону тощо);
- функціональні – визначають процесуальну діяльність суду та учасників судової справи (законності; диспозитивності; змагальності, процесуальної рівності тощо).
4. за природою і процесуальним значенням:
- основоположні (фундаментальні) – певні міжнародні стандарти, які випливають із самої природи судової влади
(верховенство права; незалежність суддів і підкорення їх тільки законові; гласність тощо). Порушення таких принципів виключає можливість характеризувати правосуддя в цивільних справах як справедливе;
- «інші» принципи цивільного судочинства – засновані на національних традиціях держави та на її фінансових можливостях (співвідношення (чи поєднання) одноособового і колегіального складу суду; національної мови судочинства тощо). Їх порушення впливає на справедливість правосуддя, але не в такому значенні, як при прушенні основоположних (фундаментальних) принципів.
Важливим є вирішення питання про зміст конкретного принципу і його форми прояву через зміст норми цивільного процесуального права. Зміст конкретного принципу повинен виводитися з урахуванням трьох факторів: 1) його соціальної цінності; 2) функціонального призначення; 3) сфери дії.
3. Зміст принципів (засад) закріплених у цивільному процесуальному законодавстві
Принцип Верховенства права
Відповідно до назви ст. 8 Конституції України, в якій проголошується, що «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Також у назві ст. 129 Конституції закріплено, що «Суддя здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права».
У ч. 3 п.1 ст. 2 ЦПК серед основних засад (принципів) цивільного судочинства верховенство права названо першим, а в частині 1 ст. 10 ЦПК України закріплено процесуальну вимогу, що «суд при розгляді справи керується принципом верховенства права».
Принцип верховенства права відноситься до основоположних (фундаментальних) принципів цивільного судочинства. Це одна із конституційних засад цивільного судочинства (ст. 129 Конституції), передбачена у Статуті Ради Європи (ст. 3). У Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), у доповіді, схваленій Венеціанською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року), виділено такі складові принципу верховенства права («Rule of Law», «Etat de droit», «Rechtsstaat»): 1) законність (вищість закону), неухильність дотримання права; 2) юридична визначеність (текст закону повинен бути легкодоступним для його розуміння); 3) заборона свавілля (ухвалення несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень є несумісним із поняттям верховенства права); 4) доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; 5) дотримання прав людини ; 6) заборона дискримінації та рівність перед законом (кожна фізична особа є підпорядкованою тим самим законам, і жодна фізична особа чи група осіб не мають особливих юридичних привілеїв)2. Також можна додати до цього доступність закону (в тому значенні, що закон має бути зрозумілим, чітким і передбачуваним); питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом; влада має здійснюватись у правомірний, справедливий та розумний спосіб; права людини мають бути захищені; мають бути забезпечені засоби для розв’язання спорів без надмірних матеріальних витрат чи надмірної тривалості; суд має бути справедливим; дотримання державою як її міжнародно-правових обов’язків, так і тих, що обумовлені національним правом.
На національному рівні зміст принципу верховенства права надано у рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 5-р.п / 2004), де «верховенство права це – панування права у суспільстві. Воно вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо» (п.4.1)1.
У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII вказано, що «суд, здійснючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою»2.
У правозастосовній практиці суди при розгляді цивільних справ зобов’язані вирішувати їх керуючись принципом верховенства права.
Принцип верховенства права:
- це принцип, зміст якого зумовлений історичним розвитком певних суспільних і правових традицій;
- він взаємопов’язаний з іншими принципами: законності, пропорційності, правої визначеності, справедливості, гуманізму, рівності тощо;
- це універсальний міжнародний стандарт правотворчості та правозастосування (вимога до законів, діяльності державних органів, судів).
Верховенство права – це універсальний міжнародний стандарт для судового правотлумачення та правозастосування який, обовꞌязковий у дотриманні судом при розгляді та вирішенні цивільної справи з метою виконання завдань цивільного судочинства і підвищення його ефективності.
У цивільному судочинстві принцип верховенства права повинен проявлятися:
- у визнанні приорітетності прав людини в діяльності держави та її органів;
- у захисті від свавільного втручання публічної влади у здійсненні фізичною особою гарантованих їй прав;
- законодавче визначення меж судового розсуду при вирішенні цивільної справи;
- урахування співвідношення балансу індивідуальних інтересів з колективними і суспільними;
- обов’язковість виконання судових рішень;
- доступ до суду тощо.
Принципу Верховенства права Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) постійно приділяється увага у своїх рішеннях і «сприяє інституалізації елементів принципу верховенства права, постійно наповнюючи його дедалі новим змістом»1.
Принцип поваги до честі і гідності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом
У ст. 3 Конституції України закріплено важливе демократичне положення про те, що: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнаються найвищою соціальною цінністю»2. У статті 21 Конституції України проголошено, що « Усі люди є вільними і рівні у своїй гідності»3, а в ст. 28 Конституції України передбачено, що «кожен має право на повагу до його гідності». У частині першій цієї статті визначено, що «ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Наприклад, у цивільному судочинстві забороняється чинити фізичний, психічний або моральний тиск на свідка з боку учасників судового процесу чи інших осіб, які не задіяні в судовому процесі, а також при виконанні ухвали суду про привід свідка в порядку статті 147 ЦПК. У частині другій ст. 21 Конституції України передбачено, що «Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»
1. Фізична особа, яка є учасником справи, не може бути змушена проти її волі брати участь у проведенні експертизи, навіть коли така експертиза є обовязковою згідно статті 105 ЦПК. Наслідки ухилення від участі в експертизі передбачені в статті 109 ЦПК.
У формі основної засади (принципу) цивільного судочинства поваги до честі і гідності, рівності усіх учаснків судового процесу перед законом і судом визначено у п.2 ч.3 ст. 2 ЦПК, а в ст.6 ЦПК розкрито в короткій формі зміст даного принципу. У якості обов’язку учасника справи в п.1 ч. 2 ст. 43 ЦПК вказано на необхідність «виявляту повагу до суду та до інших учасників судового процесу. За невиконання учасником справи його обов’язків суд застосовує заходи примусу», передбачені у ч. 3 ст. 43 ЦПК.
У сатті 297 Цивільного кодексу України закріплено право на повагу до честі та гідності. Поняття честі та гідності в законодавстві не розкриваються, хоча такі категорії часто вживаються у ньому.
Гідність людини – це те, що виділяє людину в соціальному суспільстві, що вона має (чи повинна мати) для належного існування і прояву своїх потреб, здібностей, бажань: житло, гідне людини; поводження, гідне людини; умови життя, гідні людини тощо.
У цивільному судочинстві - це прояв поваги до учасника процесу (можливість висловлювати свою позицію, думку, аргументи у справі тощо), а також обов’язок інших учасників судового процесу не заважати і не створювати перешкоди в реалізації процесуальних прав та обов’язків, не зловживати своїми процесуальними правами й обов’язками.
Дана конституційна засада діє в усіх провадженнях цивільного судочинства і на всіх стадіях. Це відсутність будь-яких переваг і обмежень залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Аналогічне положення передбачено і в ст. 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де зазначається, що «правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом».
Рівність перед законом і судом – це однакове застосування положень цивільного процесуального закону до всіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, політичних партій, які беруть участь у цивільному судочинстві.
У цивільному судочинстві правосуддя здійснюється судом щодо всіх учасників справи в єдиному процесуальному порядку на основі принципів справедливості, законності, верховенства права тощо.
Рівність перед законом передбачає, що стосовно кожного учасника цивільної справи діють однакові закони.
Рівність перед судом означає, що справи розглядаються судами єдиної судової системи України на онові єдиних повноважень суду і в єдиному процесуальному порядку з однаковими процесуальними правами і обов’язками для учасників судової справи.
Принцип гласності і відкритості судового процесу та його повне фіксування технічними засобами
Правовою основою даного принципу цивільного судочинства виступають положення, закріплені у п.6 статті 129 Конституції України про, що основними засадами судочинства є «гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами
»1. У статті 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також закріплено даний принцип. Відповідно до ч.1 ст. 7 ЦПК «Гласність судового процесу», закріплено загальне положення для цивільного судочинства, що «рогляд справи у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків передбачених цим кодексом»2. У ст. 8 ЦПК під назвою «Відкритість інформації щодо справи» деталізовано зміст даної засади цивільного судочинства. Гласність і відкритісь характеризують публічність судового процесу з огляду на діяльність суду та учасників судового процесу у ньому.
Під гласністю належить розуміти як можливість вільно, добровільно, без будь-якого тиску висловлювати свої думки з приводу цивільної справи, яка розглядається і вирішується судом. Процесуальна засада гласності містить положення які звернені до суду і до учасників судового процесу з приводу проведення судового засідання у відкритому чи закритому режимі. Основним елементом гласності є відкритий порядок проведення судового засідання судом. Гласність найбільш повно розкривається у відкритому судовому засіданні.
Під відкритістю передбачається сприйняття в судовому процесі обставин справи і доказів особисто суддею (або судом), учасниками судового процесу, присутніми в залі судового засідання через можливість бути присутніми на ньому особисто і можливістю позитивно впливати на нього.
Гласність і відкритість взаємопов’язані між собою та доповнюють одне одного. Відкритість більше характеризує доступ до інформації в суді, а гласність – це її оцінка, яка може виражатися в усній чи письмовій формах.
Гласність і відкритість у цивільному судочинстві дає можливість:
- бути присутніми на ньому особам, які не є учасниками судового процесу не залежно від їх мети такої участі, віку та відсутністю обов’язку в суду з’ясовувати причини їхньої присутності на судовому засіданні. Суддя має право лише вимагати документ для посвідчення особистості присутнього з метою забезпечення безпеки і порядку в залі судового засідання або це може бути пов’язано з відсутністю вільних місць (ухвала в такому випадку не постановляється судом);
- надання можливості учасникам судового процесу та особам, які присутні на відкритому судовому засіданні, представникам засобів масової інформації здійснювати фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням спеціальних портативних пристроїв (засобів), проводити трансляцію судового засідання допускається без окремого дозволу суду з урахуванням обмежень встановлених ЦПК;
- проведення закритого, повністю або частково, судового засідання допускається судом у випадках і на умовах, визначених частинами 7, 9-12 ст. 7 ЦПК, і проводиться за участі лише учасників справи;
- у разі, якщо учасники справи беруть участь у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв’язку то перебіг судового засідання в мережі Інтернет обов’язковий;
- проголошення судового рішення, повного або скороченого змісту, відбувається прилюдно в усіх випадках, коли судове засідання проводилося відкрито, з фіксацією ціє процедури представниками засобів масової інформації за допомогою фотозйомки, відеозапису, трансляції по радіо або телебаченні, в мережі інтернет, а якщо судове засідання відбувалося в закритому режимі, прилюдно оголошується вступна і резолютивна частини рішення, якщо вони не містять інформацію з приводу якої проводилося закрите судове засідання;
- оприлюднення судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не скасовує обов’язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення1;
- вимоги про гласність і відкритість поширюються на випадки закінчення розгляду справи постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі;
- обов’язок суду повідомляти учасників справи про день, час, місце розгляду справи і не можуть бути обмежені у можливості отримати інформацію про результати розгляду їхньої справи;
- кожна особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень»;
- особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права й обов’язки і в разі подання ними апеляційної чи касаційної скарги на відповідне рішення суду, мають право ознайомлюватися з матеріалами судової справи, робити з них витяги, знімати копії у передбаченому цивільним процесуальним законодавством порядку;
- інформація щодо суду, який розглядає справу, стосовно учасників справи та предмета позову, дати надходження позовної заяви (скарги) чи будь-якої іншої заяви або клопотання у справі, у тому числі особи, яка подала таку заяву, вжитих заходів забезпечення позову та (або) доказів, стадії розгляду справи, місця, дати і часу судового засідання, руху справи з одного суду до іншого є відкритою та оприлюднюється на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.
Гласність і відкритість розглядається як своєрідний контроль суспільства над діяльністю судових органів.
Оприлюднення судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не скасовує обов’язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення.
Повна фіксація судового процесу за допомогою технічних засобів. Відповідно до ст. 129 Конституції та на виконання вимог ч. 14 ст. 7 ЦПК та ст.ст. 247-259 ЦПК суд під час розгляду справи в судовому засіданні здійснює повне його фіксування за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу, крім випадків, передбачених у ЦПК.
Процесуальний порядок фіксації перебігу судового засідання регламентовано у Главі 7 Розділу III ст.ст. 247-250 ЦПК.
Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис здійснений на основі норм ЦПК. Інші записи судового засідання зроблені учасниками судового засідання та присутніми на ньому особами не відносяться до офійних форм фіксації судового засідання і суд не має право їх вилучати та приєднувати до матеріалів справи.
Принцип змагальності сторін
Історично вважається, що принцип змальності вперше був запроваджений у судовій системі Англії та США. Для характеристики принципу змагальності західні вчені використовують активну поведінку сторін і пасивне становище суду, проводячи аналогію тенісного матчу, де суддя, як арбітр у такій грі, лише споглядає гру сторін і фіксує її результат.
У цивільне судочинство України принцип змагальності почав запроваджуватися у 90-х роках минулого століття внаслідок обмеження активності суду в доказовій діяльності та посилення такої активності за сторонами процесу.
Правовою основою принципу змагальності є ст. 55, п. 3 ст. 129 Конституції України, п. 4 частини 2 ст. 2 та ст.12, ст. 76, 81, 82, 83 та інші ЦПК. На необхідності дотримання принципу змагальності зверталася увага в рішеннях ЄСПЛ у справах: Костовський проти Нідерландів; Крцмар проти Чехії; Брандштеттер проти Австрії.
Змагальність сторін розглядається як один з основоположних принципів цивільного судочинства і передбачає надання можливості для сторін судового процесу брати активну участь у доказовій діяльності. Це такий процесуальний порядок здійснення правосуддя, при якому з’ясування обставин справи відбувається через посилання на них сторін і підтвердження їх наявності чи відсутності за допомогою доказів. Змагальність пронизує весь цивільний процес і слугує основою для процесуальної діяльності учасників справи.
Зміст принципу змагальності складають такі загальні положення:
- змагальність передбачає одночасно право й обов’язок учасників справи (сторін) довести ті обставини справи, на які вони посилаються для підтвердження своїх вимог і заперечень, або мають інше значення для вирішення справи, крім випадків, передбачених ст. 82 ЦПК;
- заснований на протилежних матеріально-правових інтересах сторін;
- змагальність установлює баланс між можливостями сторін і процесуальними повноваженнями суду;
- дії суду залежать від вимог сторін, а тому суд вирішує справу на основі обсягу заявлених сторонами вимог (у позовній заяві, зустрічній позовній заяві відповідача);
- право сторін на роз’яснення зі сторони суду їх прав та обов’язків у доказовій діяльності та можливих наслідків такої діяльності (суд може запропонувати сторонам надати додаткові докази);
- можливість ознайомитися з матеріалами срави та доказами протилежної сторони, право надавати свої доводи, міркування з приводу своїх доказів чи доказів протилежної сторони;
- право сторін заявляти клопотання про забезпечення доказів, витребування доказів судом;
- право брати участь у дослідженні обставин справи та доказів;
- докази повинні бути подані до суду відповідно до вимог ст. 81 і 83 ЦПК;
- суд може сприяти сторонам у поданні доказів до суду через судові доручення (ст. ст. 87, 88 ЦПК);
- принцип змагальності має процесуальні особливості прояву в спрощеному позовному, наказному й окремому провадженнях і в заочному розгляді справи, які визначаються в нормах ЦПК.
Принцип диспозитивності
Як засада в цивільному судочинстві змагальність закріплена в п. 5 ч. 3 ст 2, ст. 13 тощо ЦПК, положення якої діють у всіх судових провадженнях і всіх стадіях цивільного судочинства.
Диспозитивність у перекладі з латинської – dispositivus, означає упорядкування, розподілення.
Диспозитивність – це положення, відповідно до яких заінтересовані у наслідках вирішення справи учасники справи мають право самостійно (на власний розсуд) розпоряджатися наданими їм законом матеріальними і процесуальними правами.
Диспозитивність може розлядатися як нормативна можливість для суб’єктів цивільного судочинства на власний розсуд діяти та визначати свою поведінку шляхом прийняття особисто рішення про реалізацію передбаченого процесуальним законом свого права чи утриматися від цього, а за наявності запропонованих нормою процесуального права варіантів поведінки вибірати найбільш оптимальний, ефективний та вигідний для себе.
Диспозитивність покладено в основу нормативного процесуального механізму виникнення, розвитку і припинення судового процесу. Вона пронизує судове судочинство проявляється з моменту виникнення цивільного судочинства і до його завершення, тобто визначає рух цивільної справи по стадіях.
Принцип диспозитивності передбачає правило, згідно з яким «ніхто не може бути змушений проти своєї волі звернутися до суду з позовом про захист». Реалізація особою права на судовий захист залежить від вільного волевиявлення самої особи. Про це йдеться у ст. 4 і в ч. 1 ст. 13 ЦПК.
Диспозитивність пов’язується не лише з правом на звернення до суду, але і з правами на визначення обсягу вимог (визначення предмета позову, зміни підстави позову) і формуванням процесуальних заперечень, правами, які спрямовані на закінчення судового процесу (укладення мирової угоди, визнання позову, відмова від позову), правом на перегляд судового рішення (апеляційне, касаційне провадження, перегляд
за нововиявленими або виключними обставинами), правами, пов’язаними з виконанням судового рішення.
Основу принципу диспозитивності становлять:
- пріоритетність прав людини та матеріальними і процесуальними гарантіями їх судового захисту;
- відкрити провадження у справі суд може лише за зверненням позивача, заявника;
- початок, динаміка і завершення судового процесу залежить від ініціативи та волевиявлення сторін (вони є головними й основними учасниками судового процесу, без яких неможливий і сам процес);
- диспозитивності властиві елементи публічності (звернення до суду суб’єктів ст. 56 ЦПК в інтересах фізичної особи);
- предмет судового захисту визначається тільки стороною (зміст і обсяг позовних вимог їх зміна, зміст заперечень);
- рівність сторін при розгляді цивільної справи судом;
- свобода у реалізації наданих законом прав на власний розсуд (на основі вільного волевиявленя);
- відсутність стороннього впливу на реалізацію права;
- дії сторін з реалізації свого права не повинні порушувати закон, торкатися авторитету суду, обмежувати чи порушувати права та інтереси учасників судового процесу;
- диспозитивність впливає на динаміку (рух) судового процесу;
- проявом диспозитивності є реалізація сторонами таких прав, які не впливають на рух справи, але сприяють ефективності здійснення судочинства (право на відводи (ст. 36, 38 ЦПК), вибір підсудності позивачем (ст. 28 ЦПК), залучення співвідповідача (ст. 51 ЦПК), залучення третьої особи без самостійних вимог (ст.53 ЦПК) тощо);
- до змісту диспозитивності не відносяться права, які становлять зміст інших засад (принципів) цивільного судочинства (подання доказів до суду (ст.ст. 81, 83 ЦПК, знайомитися з матеріалами справи та робити з них витяги, копії (п.1 ч.1 ст. 43 ЦПК) тощо) і які не впливають на рух справи.
Принцип пропорційності
Пропорційність у цивільному судочинстві як засада закріплена у п. 6 ч. 3 ст. 2 та в ст. 11 ЦПК, і її положення розкриваються в практиці ЄСПЛ у перевірці правомірності обмежень прав людини на рівні національних правовідносин. Прикладами таких справ є: справа Оджалан проти Турції; справа Жовнер проти України; справа Наталія Міхайленко проти України. Як показує практика ЄСПЛ, принцип пропорційності включає на основі їх висновків декілька положень, які підлягають перевірці та з’ясуванню, а саме: а) наявні обмеження прав людини, передбачені в законі, та мета таких обмежень; б) чи була мета таких обмежень легітимною і чи існували інші обмеження, які є менш обтяжливими для особи; в) чи не був порушений баланс співмірності приватних і публічних інтересів унаслідок обмежень приватних прав та інтересів фізичної особи. Вважається, що порушення одного з цих положень розглядається як неправомірне обмеження прав, свобод чи інтересів або втручання в реалізацію таких правомочностей і, як наслідок, визнається порушенням або недотриманням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Принцип пропорційності – це загальний принцип права, спрямований на «забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів у сфері відправлення правосуддя, відповідно до чого пі час розгляду справи у порядку цивільного судочинства та ухваленні рішення у справі цілі обмежень прав повинні бути істотними, а засоби їх досягнення обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються».
Пропорційність – це співвідношення публічних і приватних інтересів у цивільному судочинстві через установлення їх меж.
Пропорційність – це загальний принцип права, спрямований на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав повинні бути істотними, а засоби їх досягнення обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються.
Відповідно до ст. 11 ЦПК, «суд визначає в межах, установлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: 1) завдання цивільного судочинства; 2) забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; 3) особливості предмета спору; 4) ціну позову; 5) складність справи; 6) значення справи для сторін; час, необхідний для вчинення тих чи інших дій; 7) розмір судових витрат, повʼязаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Принцип обов’язковості судового рішення
У п. 9 ст. 129 Конституції однією із засад судочинства закріплено «обов’язковість судового рішення», а в ст. 129-1 вказується, що «суд ухвалює рішення іменем України і воно є обов’язковим до виконання»
У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» у статті 13 закріплено засаду судочинства «Обов’язковість судових рішень»2, де визначено загальні властивості обов’язковості судового рішення, у тому числі в цивільних справах.
Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 2 ЦПК обов’язковість судового рішення передбачено в системі основних засад (принципів) цивільного судочинства. Конкретизацію цієї засади здійснено в ст. 18 ЦПК і деякі процесуальні особливості набуття рішенням суду після набрання законної сили визначаються Главою 9 Розділу III ЦПК.
Обов’язковість судового рішення – це сукупність правових властивостей (ознак), яких набуває рішення суду після набрання ним законної сили.
Це правовий вплив рішення суду після набрання ним законної сили на поведінку (діяльність) осіб, які брали участь у судовому процесі як учасники справи, а також на осіб, які не брали участі в судовому процесі, але рішення суду стосується їх прав, обов’язків чи інтересів або повноважень з огляду на його обов’язковость виконання.
У статті 18 ЦПК передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (наприклад, ст. 382 КК України «Невиконання судового рішення»). Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їх права, свободи чи інтереси.
Принцип забезпечення права на апеляційний перегляд або касаційне оскарження судового рішення
Право на апеляційний перегляд і право на касаційне оскарження судового рішення у цивільному судочинстві є невід’ємними елементами права на судовий захист. Це право реалізується в апеляційному і касаційному провадженнях.
Право на перегляд судового справи та оскарження судового рішення у статті 17 ЦПК роз’яснюється як «право учасника справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.
Не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку»3.
Цей принцип (засада) у цивільному судочинстві враховує інстанційність будови судової системи України з розгляду й оскарження та перегляду судових рішень. В основу інстанційності перегляду й оскарженню судового рішення покладено гарантії права на судовий захист, а саме: можливість для особи виправити допущені судом помилки у судовому рішенні. Такі випадки (підстави) реалізації даного права передбачені в главах 1 і 2 Розділу V ЦПК.
Європейська Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практика ЄСПЛ передбачають, що можливість всиановлення процедур оскарження судових рішень повинно вирішуватися на основі національного законодавства.
Принцип розумності строків розгляду справи судом
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи судом упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом».
У п. 10 ч. 3 ст. 2 ЦПК однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства закріплено «розумність строків розгляду справи судом».
Стаття 121 ЦПК наводить загальне поняття розумності процесуальних строків. У частині 1 ст. 121 ЦПК закріплено обов’язок суду встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій судом і учасниками судового процесу. В частині 2 ст. 121 ЦПК наводиться поняття розумності процесуального строку, а саме: «розумним є строк, якщо він передбачає час, достатній для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства».
Термін розумності процесуального строку вживається також у статтях 2, 121, 275 та інших.
Розумним, зокрема, вважається строк, якиий об'єктивно необхідний для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Строки розгляду справи не можуть вважатися розумними, якщо їх порушено через зайнятість судді в іншому процесі, призначення судових засідань із великими інтервалами, затягування з передачею справи з одного суду до іншого в установлених законом випадках, безпідставне задоволення необґрунтованих клопотань учасників процесу, що спричинило відкладення розгляду справи на тривалий час, відкладення справи через її неналежну підготовку до судового розгляду, невжиття заходів щодо недопущення недобросовісної поведінки учасників справи тощо, оскільки наведені причини свідчать про низький рівень організації судочинства та безвідповідальне ставлення до виконання своїх обов'язків.
Принцип неприпустимості зловживання процесуальними правами
Правовою основою цієї засади (принципу) цивільного судочинства є ст. 17 «Заборона зловживання правами» Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (ратифікованої Україною 17.07.1997 року)1, ст. 55 Конституції України, п. 11 ч. 3 ст. 2, ст. 44 ЦПК та інші.
На сторін та їх представників як основних учасників судового процесу, покладається обов’язок про необхідність добросовісного користування своїми процесуальними правами. Як указано в ч. 1 ст. 44 ЦПК, зловживання процесуальними правами не допускається.
У п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» вказується, що «головуючий має попередити учасників справи про їх обов’язок добросовісно здійснювати процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки».
У сучасному цивільному судочинстві досить часто проявляються негативні явища, пов’язані з зловживанням учасниками справи та їх представниками своїми процесуальними правами. Це знижує ефективність судового захисту, впливає на нормальне функціонування судового розгляду справи. Затягування судового процесу внаслідок дій учасника справи або його
представника відбувається через несумлінну поведінку, в основі якої - навмисні дії особи. Невиконання свого процесуального обов’язку, створення перешкод у реалізації своїх прав іншою стороною, незнання законодавства, непідготовленість адвоката до виконання своїх функцій у суді, низький рівень правової культури та інші дії поєднуються з недосконалістю у правовому регулювання притягнення до відповідальності учасників справи та їх представників до відповідальності за такі дії. Обов’язок сумлінного використання учасниками процесу своїх процесуальних прав повинен контролюватися судом. Це не можна вважати обмеженням змагальності в цивільному судочинстві. Протидія процесуальному зловживанню повинна бути важливою процесуальною гарантією і детально регламентуватися у процесуальному законодавстві та передбачати за такі дії юридичну відповідальність.
Принцип (засада) неприпустимості зловживання сторонами та їх представниками процесуальними правами в цивільному судочинстві визначає межі свободи, які вже закладені в самому суб’єктивному праві та яке передбачене у процесуальному законі. Вихід за такі межі дозволеної поведінки роглядається законодавцем як зловживання таким правом. З іншого боку, як зазначається в рішенні ЄСПЛ у справі «Чеферін проти Словенії» було визнано, що адвокат має право на критику експертів і прокурора під час судового засідання і висловив позицію «про необхідність збереження балансу між захистом авторитету судової влади і захистом свободи слова». У ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлені професійні обов’язки і заборони для адвоката під час здійснення адвокатської діяльності.
Під зловживанням процесуальними правами належить розуміти процесуальні дії або процесуальну бездіяльність учасників справи та їх представників, які спрямовані на реалізацію належних їм процесуальних прав з метою перешкодити нормальному функціонуванню судового процесу (відкриття, процесуальний розвиток, закінчення) або використання своїх процесуальних прав здійснюється не за призначенням.
Процесуальна поведінка учасника справи, судового представника повинна оцінюватися судом з урахуванням морально-етичних соціальних норм і таких категорій як справедливість, добро, честь, гідність тощо.
Принцип відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалено судове рішення
Даний принцип є реалізацією вимог справедливості у праві на судовий захист у частині судових витрат, яких зазнали сторони у зв’язку з розглядом справи в суді. Це одна із засад (принципів) цивільного судочинства, яка закріплена в п.12 ч.3 ст. 2 і деталізована в статтях 141 і 142 ЦПК.
За загальним правилом, особа, на користь (або в інтересах) якої ухвалено судове рішення, звільняється від оплати судових витрат шляхом їх покладення на сторону, яка програла в судовому процесі.
Питання про судові витрати в цивільному судочинстві вирішується судом після завершення розгляду і вирішення справи в резолютивній частині рішення суду.
При покладенні судових витрат на сторону, яка програла процес, суд повинен враховувати вимоги статті 141 ЦПК:
- чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;
- чи є розмір таких витрат обґрунтований та пропорційний до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
- поведінку сторони під час розгляду справи, що призвело до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань,безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
- дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі вчинялися.
Судові витрати відшкодовується стороні, якщо вона подада до суду відповідну заяву.
Принцип державної мови в цивільному судочинстві
Указана засада цивільного судочинства іноді розглядається в науці цивільного процесуального права як принцип доступності у спілкуванні суду з учасниками процесу, підкреслюючи право кожного на використання у спілкуванні з судом своєї рідної мови або мови, якою вільно володіє учасник судового процесу.
Відповідно до положень ст. 10 Конституції України, «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
Поняття державної мови повʼязується із територією певної держави та населенням такої держави, яке спілкується переважно певню мовою.
У рішенні Конституційного Суду України від 14.12.1999 року № 19 – рп/89 «Про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови)»(офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. 2 дано офіційне роз’яснення у пункті 3, що: «Під державною Конституцією України статус державної надано українській мові (частина перша статті 10)».
У ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року (№ 1402-VIII) закріплено, що: судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють».
Закон України «Про функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 року в статті 1 про визначає, що: «єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова. Статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації. Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави. Статус української мови як єдиної державної мови в Україні визначається виключно Конституцією України. Порядок функціонування і застосування державної мови визначається виключно законом. Навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, зокрема навмисне застосування її з порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
Статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов'язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначені цим Законом. Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України».
У статті 14 Закону України «Про функціонування української мови як державної» закріплено порядок застосування української мови в судочинстві, а саме: «У судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою. У судовому процесі може застосовуватися інша мова, ніж державна, у порядку, визначеному процесуальними кодексами України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Суди ухвалюють рішення та оприлюднюють їх державною мовою у порядку, встановленому законом. Текст судового рішення складається з урахуванням стандартів державної мови».
Принцип правничої допомоги в судочинстві
Для забезпечення захисту прав, свобод чи інтересів особи важлива роль належить можливості отримати правову допомогу, яка гарантується Конституцією України і розглядається Конституційним Судом України як «можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги».
У статті 59 Конституції України закріплено важливе положення, що: «кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
Згідно з п. 3 ч. 1 статті 1 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», правова допомога - надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Професійна правнича допомога при реалізації права на справедливий суд передбачено право кожного на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу.
Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом. Витрати учасників судового процесу на професійну правничу допомогу відшкодовуються в порядку, визначеному законом.
Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб’єктами права. Конституційний Суд України зазначав, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки зумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Кожна особа має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Безоплатна правова допомога - правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел (п.1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»). Надання безоплатної вторинної правовової допомоги здійснюють регіональні та місцеві центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги.
У статті 15 ЦПК установлено для учасників справи можливість користуватися правничою допомогою через представництво своїх інтересів у суді адвокатом, який надає професійну правничу допомогу, крім випадків, встановлених законом.
Поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво особи в суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єктом. Аналіз частини першої статті 131-2 Конституції України у системному зв’язку зі статтею 59 Конституції України дає можливість зробити висновок про позитивний обов’язок держави, який полягає в гарантуванні участі адвоката у наданні професійної правничої допомоги особі з метою забезпечення її ефективного доступу до правосуддя за рахунок коштів держави у випадках, передбачених законом (Висновок Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019)1.
4. Принципи інститутів цивільного процесуального права (інституційні принципи)
Норми цивільного процесуального права є елементами з яких утворюються правові інститути галузі цивільного процесуального права.
Інститут цивільного процесуального права – частина (елемент) галузі права, яка являє собою сукупність взаємозв’язаних норм цивільного процесуального права, що регулюють групу (частину) однорідних (взаємопов’язаних) цивільних процесуальних правовідносин у сфері цивільного судочинства. До таких можна віднести інститути: цивільної юрисдикції; позову; судових витрат; доказів; розгляду справ у суді першої інстанції; судового рішення; апеляційного оскарження рішення суду та інші.
Інститут цивільного процесуального права врегульовує лише частину галузі цивільного процесуального права та має відносну самостійність (автономію) у правовому регулюванні діяльності суду і поведінки учасників цивільного процесу. Такі інститути у своїй правовій основі мають підпорядковуватися цивільним процесуальним принципам. Такі принципи можуть діяти в межах одного або кількох інститутів та розкривають зміст і характеризують особливості кожного правового інституту чи кількох інститутів цивільного процесуального права.
сприйняття або недоцільності. Обов’язково такі докази повинні бути оголошені та досліджені в судовому засіданні та дослідженні разом з іншими доказами у справі.
Унаслідок безпосередності сприйняття обставин (фактів) справи та перевірки їх наявності чи відсутності за допомогою доказів у судді формується внутрішнє переконання про те, як повинна бути вирішена цивільна справа.
У силу принципу безпосередності судового розгляду рішення суду може бути обґрунтованим лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування та приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.
У разі колегіального складу суду кожен із суддів обов’язково повинен особисто вивчити і дослідити обставини (факти) і докази у справі.
Проявом безпосередності є забезпечення незмінного складу суду під час судового засідання в цивільній справі. У ч. 2 ст. 213 ЦПК закріплено правило, що у разі заміни одного із суддів (відвід чи самовідвід, хвороба тощо) справа розглядається спочатку.
У судовому засіданні суддя-головуючий може оголошувати перерви (ст.ст. 213, 240 ЦПК), підстави і тривалість яких процесуальним законом не визначається. Процесуальна перерва – це перенесення судового засідання на інший визначений час.
Перерва може зумовлюватися об’єктивними підставами: завершення робочого дня в суді, за аналогією ч. 5 ст. 198 ЦПК (заміна відведеного експерта, перекладача, спеціаліста та ін.) і суб’єктивними: відпочинок, обід, необхідність у спілкуванні сторони зі своїм представником – адвокатом, переговори сторін щодо укладення мирової угоди тощо. Загалом тривалість перерви визначається головуючим з урахуванням думки учасників справи і повинна бути розумною, тобто тривалість у часі достатньою для вирішення питання, яке стало підставою для оголошення перерви. Тривалість перерви не повинна затягувати судове засідання і не слугувати проявом зловживання правом учасником справи чи їх представником. Протягом судового засідання може оголошуватися кілька перерв. Оголошення перерви може здійснюватися за ініціативою учасника справи або суду.
Після закінчення перерви провадження у справі продовжується зі стадії, на якій було оголошено перерву (ч. 6 ст. 240 ЦПК).
Принцип неможливості процесуального сумісництва. Зміст даного принципу формується на основі аналізу положень статтей 36-38, 61 ЦПК, з яких виводиться загальна процесуальна вимога про те, що учасник судового процесу в конкретній цивільній справі може перебувати лише в одному процесуальному статусі: якщо фізична особа перебуває у процесуальному статусі відповідача, то навіть подання нею до суду зустрічного позову до відповідача для спільного розгляду з основним (первинним) позовом не змінює її процесуальний статус – вона (фізична особа) залишається бути відповідачем до завершення вирішення справи судом.
Принцип процесуальної рівноправності сторін. У цей принцип покладено правову ідею, вироблену ще давньоримськими юристами, «що дозволено позивачу, те дозволено й відповідачу».
Відповідно до статті 21 Конституції України, «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» а в пункті 1 статті 129 Конституції України в системі основних засад судочинства закріплено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. У статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у частині 2 гарантується ріність перед законом і судом обов’язком «суду створювати такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов'язків, визначених процесуальним законом». 1
Принцип процесуальної рівноправності сторін передбачено у ст. 6, ч. 2 ст. 12, ч.1 ст. 49 та інші ЦПК України та визначається правило, відповідно до якого процесуальним законом забезпечується рівна можливість для учасників справи використовувати процесуальні засоби захисту своїх інтересів у суді (наприклад: позивач звертається до суду з позовом, а відповідач має право пред’явити до позивача зустрічний позов). Зазначена засада визначає процесуальне становище сторін, ставлячи їх в однакове процесуальне становище. Цей принцип поширюється і на третіх осіб.
Принцип процесуальної рівноправності сторін тісно пов’язаний з принципом рівності перед законом і судом, але має свій зміст, який зумовлений одночасно конституційною рівністю і рівністю в матеріально- правових відносинах, з яких виник спір, і рівністю в цивільному судочинстві у становищі сторін судового процесу.
Рівноправність проявляться у розляді справи по суті, в доказовій діяльності (поданні доказів до суду, дослідженні доказів, заявляти клопотання про витребування доказів тощо). Рівноправність сторін цивільного судочинства виступає правовою гарантією змагальності в цивільному судочинстві.
Принцип поєднання усності та письмовості. У частині 1 статті 7 ЦПК передбачено положення, яке розкриває гласність судового процесу, що розгляд справ у судах проводиться усно. Усна форма передбачає словесний спосіб спілкування суду з учасниками судового процесу і присутніми в залі судового засідання, що забезпечує його швидкість у розгляді справи та ефективність у захисті прав, свобод та інтересів. Усність притаманна проведенню судового засідання, де суддя спілкується з кожним учасником судового процесу, так само кожен із них один з одним, що сприяє зʼясуванню дійсних обставин справи і дається можливість перевірити їх наявними у справі доказами. У судовому засіданні оголошуються зміст письмових доказів, висновок експерта, письмові пояснення свідка. Усна форма спрощує судовий процес і робить його більш доступним для розуміння суддею та учасниками судового процесу, дозволяє охопити більший обсяг питань, які стосуються обставин цивільної справи.
Водночас усна форма поєднується з письмовою у питаннях фіксації позовних вимог, заперечень, аргументів, пояснеь і міркувань, клопотань, заяв з приводу обставин (фактів) справи та доказів (ст. 174 ЦПК), письмове опитування учасників справи як свідків (ст. 93 ЦПК), свідок має право використовувати письмові записи (231 ЦПК), висновок експерта викладається в письмовій формі (ч. 4 ст. 102 ЦПК), судовий процес фіксується за допомогою протоколу судового засідання, який ведеться секретарем судового засідання (ст.ст. 248, 250 ЦПК), судове рішення завжди викладається в письмовій формі (ч. 8 ст. 259 ЦПК) тощо. Письмова і усна форми характерні для проваджень з перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку і перегляду за нововиявленим або виключними обставинами.
Принцип оперативності. Виділяється не всіма процесуалістами. Оперативність – це правова вимога, яка забезпечує своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ судом у встановлені процесуальним законом строки. Принцип оперативності дає можливість характеризувати цивільне судочинство з позиції його своєчасності як виконання одного із завдань цивільного судочинства, закріпленого у ч. 1 ст. 2 ЦПК. Принцип оперативності не знайшов свого нормативного вираження у нормах цивільного процесуального законодавства. У теорії цивільного процесуального права обґрунтування принципу оперативності в цивільному судочинстві дано в першій половині XX століття Є.В. Васьковським який вважав, що метою принципу є «належне забезпечення швидкості та дешевизни судового провадження»1, а в Україні - Рожновим О.В.2, який розглядався як «правова вимога, якою забезпечується своєчасність розгляду й вирішення цивільних справ шляхом найбільш повного й раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке й правильне вирішення цивільних справ»3.
Принцип оперативності спрямовує процесуальну поведінку суду та учасників судового процесу в напрямку виконання завдань цивільного судочинства, але з одночасним досягненням найбільшої економії судових витрат і сприянням суду в розгляді справи в найкоротші строки з одночасним досягненням необхідного результату.
Принцип раціональністі процесуальної форми полягає у створенні судом на основі процесуального законодавства найбільш сприятливого процесуального порядку для власної процесуальної діяльності та процесуальної поведінки учасників судового процесу. У цьому принципі поєднуються і проявляються принципи диспозитивності та змагальності, рівноправності сторін, гласності,поєднання усності та письмовості, безпосередності.
Принцип раціональністі процесуальної форми передбачає рух цивільного судочинства по стадіях і по провадженнях, послідовне вчинення учасниками справи процесуальних дій, які взаємопов’язані та взаємозалежні між собою.
Принципи в доказовій діяльності суду.
Принципи вільної оцінки доказів судом. Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінка доказів судом - це розумова діяльність суду, обґрунтована на законах логіки та нормах права і спрямована на формування власної думки про обставини справи, яка ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні всіх наявних у справі доказів на основі закону, який забов'язує суд оцінити кожен доказ окремо та всі докази в сукупності з точки зору належності, допустимості, достовірності й достатності та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності для ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення у справі.
Процесуальною умовою, яка забезпечує необхідну якість оцінки доказів, є дотримання принципу безпосередності судового розгляду справи по суті, де на виконання вимог частини 1 ст. 213 ЦПК «Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі», що, відповідно до ст. 229 ЦПК, передбачає процесуальну необхідність для суду безпосередньо (тобто особисто) дослідити докази у справі, а саме: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Результати дослідження доказів суд кладе в основу свого рішення у справі.
Принцип офіційного з'ясування обставин справи. Передбачено в § 3 Глави 6 «Розгляд справи по суті» Розділу III «Позовне провадження» в ЦПК України.
Принцип установлює повноваження суду вживати усі необхідні заходи і засоби для з’ясування обставин справи (фактів), які важливі для ухвалення законного й обґрунтованого рішення у справі. Такі обставини (факти) входять до предмета доказування (ч. 2 ст. 77 ЦПК), навколо яких здійснюється доказова діяльність учасників справи і у передбачених випадках судом (ст. 294 ЦПК).