Цивільний процес_Жила О.В._kd

ЛЕКЦІЯ 8.

ТЕМА:  Докази та доказування в цивільному процесі

 

Навчальна мета: визначити поняття та видів доказів в цивільному процесі

Метод: лекція

Місце: навчальна аудиторія 303

Джерела і література:

1.    Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. (зі змінами)

2.    Курс цивільного процесу: підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранков та ін.; за ред. В.В. Комарова. Х.: Право, 2011 р. 1352 с.

3.    Практикум з цивільного процесуального права України: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / за заг. ред. І.С. Ярошенко. К. : ВД Дакор, 2016. 348 с.        

4.    Цивільний процес України : Підручник / За ред Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої. К.: Істина, 2012. 536 с.

5.    Цивільний процес України: Підручник; [за загальною ред. д.ю.н., доцента М. М. Ясинка]. К.: Алерта, 2014. 744 с.

6.    Цивільне процесуальне право: підручник/ І.С. Ярошенко, І.О.Ізарова, О.М. Єфімов та ін.; за заг. ред. І.С. Ярошенко. К.: КНЕУ, 2014. 519 с.

7.    Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник/ за заг. ред. С.С. Бичкової. К. : Атіка, 2006. 384 с.

8.    Цивільний процес: Навч. посіб. /А. В. Андрушко, Ю. В. Білоусов, Р. О. Стефанчук, О. І. Угриновська та ін. За ред. Ю. В. Білоусова. К: Прецедент, 2005. 293 с. (є в бібліотеці)

9.    Цивільний процес: навч. посіб./ К.В. Гусаров, М.В. Жушман, С.О. Кравцов та ін. Харків: Право, 2018. 362 с.

10.    Чорнооченко С.І. Цивільний процес України: Навчальний посібник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004. 308 с. (є в бібліотеці)

 

ПЛАН

Питання теми:

1.    Поняття доказування у цивільному процесі.

2.    Судові докази та їх класифікація.

3.    Належність, допустимість, достатність та достовірність доказів.

4.    Предмет доказування.

5.    Підстави звільнення від доказування.

6.    Подання доказів.

7.    Забезпечення доказів при розгляді цивільних справ.

8.    Засоби доказування

8.1. Показання свідків. Імунітет свідка.

8.2. Висновок експерта.

8.3. Висновок експерта в галузі права у цивільному процесі.

8.4. Письмові та речові докази.

8.5. Електронні докази в цивільному процесі.

 

 

1.      ПОНЯТТЯ ДОКАЗУВАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Судове доказування - це процесуальна діяльність суду й інших учасників цивільного процесу, спрямована на встановлення істини з конкретної справи і вирішення спору між сторонами. Ця діяльністю здійснюється відповідно до принципу змагальності, який закріплює обов'язок сторін довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК. Суд при цьому, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, забезпечує необхідні умови, але сам не збирає докази за власною ініціативою, крім витребування доказів у випадку, коли суд має сумніви у добросовісному здійсненні учас­никами справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК, зокрема справ окремого провадження. Під час доказування відбувається пере­хід від вірогідних суджень до істинного знання, що забезпечує вине­сення обґрунтованих та законних судових рішень. Таким чином до­казування - це одночасно й наведення фактів, доводів, що підтвер­джують щось, та умовиводи, шляхом яких виводяться нові положення.

Судове доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб'єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції в доказуванні різні (наприклад, суд може витребувати докази, вирішити справу по суті, сторони можуть пред'являти докази тощо). Крім того, правова оцінка фактів і висновок у справі є результатом процесуальної діяль­ності не тільки суду, але й інших учасників справи. Хоча їх для суду необов'язкові, однак аналіз їх може сприяти прийняттю правильного рішення. У всіх випадках, коли йде мова про встановлення фактів чи їх правову кваліфікацію, діяльність суду має владнорозпоряджувальний характер, а діяльність інших учасників справи - рекомендаційний.

Для встановлення фактичних обставин справи учасники цивіль­ного процесу повинні здійснити ряд дій у певній процесуальній формі. Судове доказування як складна процесуальна діяльність має певні етапи і складається з певних елементів. Розрізняють такі етапи: 1) з'ясування фактичних обставин; 2) висновки про правову кваліфі­кацію встановлених судом фактів і відносин; 3) правовий і фактичний висновок із справи в цілому. Істина на кожному етапі доказування досягається в процесі використання тих або інших елементів доказу­вання, які складають його структуру.

Як елементи доказування в теорії прийнято виділяти: 1) вказівку на факти; 2) вказівку на докази; 3) подання доказів; 4) витребовування доказів; 5) дослідження доказів; 6) оцінку доказів. Відповідно до ст.ст. 83, 175, 168 ЦПК, учасники справи зобов'язані вказати на фак­ти та відповідні докази у своїх заявах по суті справи. Подати зазна­чені докази, за загальним правилом, учасники справи мають разом із заявами по суті справи, але за наявності поважних причин вони мо­жуть надати їх пізніше, а у разі обґрунтованих складнощів або не­можливості їх подання вони вправі клопотати перед судом про їх витребування. Дослідження доказів - безпосереднє сприйняття, ви­вчення доказів. Воно здійснюється за процедурами, передбаченими для відповідних засобів доказування та провадиться в судовому за­сіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. Наре­шті, оцінка доказів як самостійний елемент доказування полягає у визначенні належності, допустимості, достовірності і достатності доказів.

Що стосується оцінки доказів, то суб'єктом оцінки виступає саме суд, хоча сторони й можуть висловити свої міркування. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере­конанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до ст. 213 ЦПК України, суд під час розгляду справи повинен безпо­середньо дослідити докази у справі. Це означає, що суд має безпо­середньо заслухати показання свідків, висновки експертів, прочитати письмові докази тощо.

 

2. СУДОВІ ДОКАЗИ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наяв­ність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК). Докази мають певні озна­ки: 1) це дані, тобто відомості про обставини, а не самі обставини; 2) це дані, за допомогою яких можуть бути встановлені не будь-які обставини, а саме ті, що мають значення для вирішення цивільної справи, оскільки покладені в основу вимог та заперечень сторін; 3) ці дані можуть бути використані, тільки якщо вони існують в передба­чених законом процесуальних формах (засобах доказування); 4) ма­ють бути отримані та досліджені у встановленій законом процесуаль­ній формі, тобто в порядку, встановленому законом. Відсутність хоча б однієї з них свідчить проте, що ми не можемо казати про наявність доказів в цивільній справі та не можемо їх використовувати в процесі доказування. Таким чином, докази в цивільному процесі являють собою єдність даних, які мають значення для правильного вирішення справи, та їх процесуальної форми.

Процесуальним законодавством передбачено, що обставини в ци­вільній справі встановлюються не довільним шляхом, а лише тими засобами доказування, які названо самим законом. Ч. 2 ст. 76 ЦПК передбачено такі засоби доказування, як письмові, речові і електронні докази, висновки експертів та показання свідків.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. Залежно від характеру зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі і не­прямі.

Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказують на той або інший факт, який має значення для справи. До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини, що лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють лише побічні факти, які в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяють зробити пра­вильний висновок про обставини справи. Значення класифікації до­казів на прямі і непрямі полягає у тому, що їх відмінності повинні враховуватися при поданні доказів. Очевидно, що найбільш ефектив­ним буде наповнити справу прямими доказами, але якщо їх зібрати неможливо, то необхідно використати якомога ширше коло непрямих доказів, які в своїй сукупності дозволили б суду зробити висновки про права й обов'язки сторін і виключити всі припущення.

Залежно від засобу утворення доказів вони поділяються на пер­вісні й похідні. Первісними називаються докази, одержані із першо­джерела. Докази, які не є першоджереловими і відображають зміст відомостей, одержаних з інших джерел, називаються похідними. Наприклад, похідними будуть копії документів, показання свідків зі слів інших осіб тощо. При використанні похідних доказів підвищу­ється ймовірність неправильного встановлення фактів, тому вони вимагають більш старанної перевірки. Разом з тим законодавство не містить обмежень використання похідних доказів, хоча згідно зі ст. 95 ЦПК письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо по­дано копію документа, суд в разі необхідності може вимагати оригінал документа.

Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, чи є джерелом доказів людина або матеріальний об'єкт, виді­ляють особисті, речові та змішані докази. До особистих доказів на­лежать показання свідків, а до речових - письмові, речові та електро­нні докази. До змішаних джерел належить висновок експерта, оскільки його процес формування складається з двох частин і інформація про факти надходить з двох джерел - особистого і речового.

 

3. НАЛЕЖНІСТЬ, ДОПУСТИМІСТЬ, ДОСТАТНІСТЬ ТА ДОСТОВІРНІСТЬ ДОКАЗІВ

Належність - це якість доказів, внаслідок якого вони можуть під­твердити або спростувати той чи інший факт, встановлення якого необхідно для вирішення справи по суті. Поряд з цим належність можна розглядати як певне правило поведінки для суду і осіб, що беруть участь у справі, внаслідок якого суд приймає до розгляду тіль­ки докази, що мають значення для справи.

В основі правила належності лежить об'єктивний зв'язок між доказами і фактами, що підлягають доведенню. Для того, щоб вирі­шити питання про належність доказів, необхідно з'ясувати:

1.                       Чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ, до складу предмета доказування або в число інших фактів, необхідних для правильного вирішення справи;

2.                       Чи здатний доказ, з урахуванням його змісту, цей факт встанов­лювати.

Прояви правила належності містяться у змісті ЦПК. Так, пункт 5, 8 ст. 175 ЦПК зазначає, що позивач вказує в позовній заяві обставини, які обґрунтовують його вимоги, і докази, що підтверджують викла­дені позивачем обставини.

Особа, яка подала клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів або про виклик свідка, зобов'язана зазна­чити обставини, які можуть бути встановлені цими доказами: ст. 116 (забезпечення доказів), 91 (заява про виклик свідка), 84 (витребуван­ня доказів), 103 (призначення експертизи) ЦПК.

­ Допустимість засобів доказування пов'язане з їх процесуальною формою, тобто характером засобів доказування, незалежно від того, яка інформація міститься в них.

Допустимість - це відповідність процесуальної форми засобів дока­зування вимогам закону, яке слід розглядати в широкому і вузькому сенсі.

У широкому плані допустимість передбачена в ч. 1 ст. 78 ЦПК і зводиться до того, що доказова інформація може бути отримана тільки в передбаченому законом порядку і закріплена в певних засо­бах доказування: поясненнях сторін і третіх осіб, показаннях свідків, письмових, речових та електронних доказах, висновках експертів.

У вузькому плані допустимість закріплена в ч. 2 ст. 78ЦПК і ряді ста­тей матеріального законодавства, де передбачено, що в разі, якщо закон для підтвердження того чи іншого факту передбачив обов'язкові засоби доказування, то використання інших засобів доказування неприпустимо.

Ще одним правилом роботи з доказами є правило достатності. Від­повідно до ст.. 80 ЦПК достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. По кожній конкретній справі достатність доказів оцінюється індивідуально. Питання про до­статність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Достатність доказів - це не кількісний, а якісний показник. До­статність не вимагає подання якомога більшої кількості доказів. Важливо, щоб обставини справи були встановлені, і суд міг або задо­вольнити вимоги позивача, або відмовити в їх задоволенні. При від­сутності достатніх доказів фактів, що входять до предмету доказу­вання, суд не може вирішити справу по суті. Недостатність доказів призводить до недоведеність обставин справи, до невідповідності висновків суду обставинам справи, що в свою чергу веде до скасу­вання судових рішень. Достатність доказів - це якість сукупності наявних доказів, необхідних для вирішення справи.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на під­ставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достовірність - це суб'єктивна впевненість особи, яка оцінює доказ, в існуванні чи відсутності певних фактів. Це означає, що, якщо для учасника процесу отриманий ним доказ є достовірною категорією, то для суду він може мати лише ймовірний характер. Докази в цивільному судочинстві, що є достовірними для учасників справи, можуть такими не бути для суду першої інстанції, а ті, що визнані судом першої інстанції достовірни­ми, можуть такими не бути для суду вищої інстанції. З цього приводу у ч. 2 ст. 89 ЦПК України вказується, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Крім зазначеного, достовірність доказів у сукупності з правилами належності, допустимості та достатності дозволяє суду зробити правильний висновок щодо наявності або відсутності обставин, які мають значення для справи.

 

4. ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ

Визначаючи предмет доказування необхідно виходити з двох під­ходів - матеріально- правового та процесуального визначення пред­мета доказування.

З матеріально-правової точки зору предмет доказування - юри­дичні факти матеріально-правового значення, необхідні для вирішен­ня справи по суті в силу їх закріплення в нормі матеріального права, що підлягає застосуванню в даному випадку.

Процесуальне визначення предмету доказування міститься в ч.2 ст.77 ЦПК України. Предметом доказування є обставини, що підтвер­джують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Предмет доказування у цивільній справі позовного провадження має два джерела формування:

-          гіпотезу і диспозицію норми або ряду норм матеріального пра­ва, що підлягають застосуванню.

-          підстава позову і заперечення проти позову;

При цьому до предмету доказування відносяться всі факти, що мають юридичне значення, якщо навіть позивач і відповідач на них не посилаються.

Обсяг фактів предмета доказування в ході процесу у справі може піддаватися зміні в зв'язку зі зміною підстави позову, збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог.

Класифікація фактів, що входять до предмету доказування.

За джерелами формування:

-          факти, що обґрунтовують позов

-          факти, що обґрунтовують заперечення проти позову,

При цьому і перші і другі повинні бути передбачені відповідною нормою права.

За правовими наслідками:

-          Факти, які породжують права і обов'язки.

-          Факти, які припиняють права та обов'язки.

-          Факти, які змінюють права та обов'язки.

-          Факти, що перешкоджають виникненню прав і обов'язків.

За часом існування:

-          факти - явища (в минулому)

-          факти - стану (в теперішньому).

За правовим значенням:

-          факти позитивні (їх наявність підтверджує вимоги)

-          факти негативні (їх відсутність підтверджує вимоги).

Визначення меж доказування: це вся сукупність фактів, що під­лягають доказуванню по даній справі.

В межах доказування знаходяться чотири групи фактів:

Юридичні факти матеріально-правового характеру (предмет доказування).

Доказові факти (наприклад, факт тривалої відсутності в якійсь місцевості при вирішенні справи про встановлення батьківства).

Факти, які мають виключно процесуальне значення (наприклад, непідсудність справи даному конкретному суду, що розглядає цю справу).

Факти, встановлення яких суду необхідно для виконання по­переджувальних завдань (наприклад, для постановлення окремої ухвали).

 

5. ПІДСТАВИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОКАЗУВАННЯ

Відповідно до ст.82 ЦПК до складу фактів, які не потребують до­казування відносяться:

1.    Загальновідомі факти.

2.    Преюдиційні факти.

3.    Визнані факти.

Загальновідомість факту може бути визнана судом лише при на­явності двох умов: об'єктивному - відомість факту широкому колу осіб; суб'єктивному - відомість факту всьому складу суду, який роз­глядає справу.                                                                                              

Як правило, це події (посуха, землетрус і т.д.). Загальновідомість відносна .і залежить від часу, який минув після події, поширеності події в певній місцевості. Загальновідомі факти звільнені від доказу­вання тому, що істинність їх очевидна і доведення є зайвим.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду у ци­вільній, господарській, адміністративній справі або вироком суду тобто встановлені при дотриманні процесуальних гарантій. Закон не передбачає в якості підстав звільнення від доказування факти, вста­новлені актами органів досудового розслідування або прокуратури, оскільки рішення, прийняті в адміністративному порядку, можуть бути оскаржені до суду.

1.                      За цивільним і господарським справам - преюдиція повна.

2.                      По кримінальних справах - неповна: тобто преюдиційними можуть бути лише два факти: чи мали місце ці дії і чи були вони вчинені цією особою.

Преюдиційне значення фактів, встановлених рішенням суду, визначається його суб'єктивними межами. Це означає, що властивість преюдищйності мають матеріально-правові факти, зафіксовані в рі­шенні, якщо при цьому зацікавлена особа, якої вони стосуються, була і залучена до процесу.      

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміні­стративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Окремим і не абсолютним випадком звільнення від доказування є визнання стороною фактів, на яких інша сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. У разі визнання однією стороною фактів, інша і звільняється від подальшого доказування цих фактів.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо досто­вірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони до­водяться в загальному порядку.

В окремих випадках, передбачених законом, обов'язки по дока­зуванню розподіляються особливим чином в силу встановленої до­казової презумпції. Так, наприклад, встановлено презумпція вини заподіювача шкоди в цивільному праві (ст. 1166 ЦК).

Презумпція - це припущення про існування факту або його від­сутності, поки не доведено інше.

У цивільному праві найбільш поширені дві доказові презумпції:

-          презумпція вини заподіювача шкоди.

-          презумпція вини особи, що не виконала зобов'язання або ви­конала його неналежним чином.

Презумпції звільняють сторону від обов'язку доказування, але не позбавляють її права наводити докази, обґрунтовувати наявність факту.

 

6. ПОДАННЯ ДОКАЗІВ.

Подання доказів є елементом процедури доказування, який спря­мований на наповнення матеріалів справи фактичними даними, за допомогою яких суд зможе встановити обставини, покладені в осно­ву вимог та заперечень учасників справи, та в результаті ухвалити обґрунтоване та законне рішення по суті спору.

За загальним правилом, передбаченим ч.5 ст. 81 ЦПК, обов'язок подання доказів покладено на сторін та інших учасників справи.

Більш детально процедура подання доказів врегульовано статтею 83 ЦПК, згідно з якою докази подаються безпосередньо до суду разом із заявами по суті справи. Так, позивач та особи, яким законом нада­но право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. В свою чергу відповідач та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено ЦПК, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-теле­комунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, за­здалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі від­сутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учас­никам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учас­ника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх по­дає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово по­відомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які під­тверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання причин поважними суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Законом передбачено виключення із загального правила щодо строку подання доказів. Так, у випадку прийняття судом відмови сторони від визнання обставин, зміни предмета або підстав позову або поданням зустрічного позову змінилися обставини, що підлягають доказуванню, суд залежно від таких обставин встановлює строк по­дання додаткових доказів.

У разі неможливості самостійно надати докази, учасник справи вправі подати клопотання про витребування доказів судом, в порядку, передбаченим ст. 84 ЦПК. Втім за загальним правилом, відповідно до ст. 81 ЦПК, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, що узгоджується з ч.2 ст. 13 ЦПК - зби­рання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК. Так, суд має право збирати докази, що стосують­ся предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК. Зокрема, це передбачено ч. 7 ст. 81 ЦПК, яка передбачає можливість витребування доказів судом у ви­падку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо до­казів, а також інших випадків, передбачених ЦПК.

 

7. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ ПРИ РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

Забезпечення доказів - це заходи, спрямовані на збереження відо­мостей про обставини справи, коли є підстави припускати, що ви­користання цих відомостей у подальшому може стати утрудненим або неможливим

Метою забезпечення доказів в цивільному процесі є збереження доказової інформації шляхом її отримання та невідкладної фіксації у встановленому законом порядку для подальшого використання в процесі доказування. Причини неможливості або ускладнення по­дання доказів в подальшому можуть бути різного роду, зокрема мо­жуть бути пов'язані з обставинами, які не залежать від сторін. Напри­клад, мова йде про майбутнє знищення, зіпсуття доказу, неможливос­ті або ускладнення в майбутньому отримати показання свідків тощо.

Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути ста­тусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення є допит свідків, призначення експертизи, ви­требування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходжен­ням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов'язання вчини­ти певні дії щодо доказів. Цей перелік не є вичерпним, у необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.

Забезпечення доказів здійснюється шляхом подання заяви, вимоги до якої передбачено ст. 117 ЦПК. Крім загальних реквізитів, заява повинна містити посилання на докази, забезпечення яких є не­обхідним, а також обставини, для доказування яких вони необхідні, обґрунтування необхідності забезпечення доказів та спосіб, у який заявник просить суд забезпечити докази, у разі необхідності - особу,  у якої знаходяться докази. За подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір. Така заява може подаватися до суду як до, так і після подання позовної заяви. У разі подання заяви про забез­печення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів, інакше суд скасовує ухвалу про вжиття заходів забезпечення доказів не пізніше наступного дня після закінчення такого строку або постановления судом ухвали про повернення по­зовної заяви чи відмови у відкритті провадження.

Забезпечення доказів здійснюється судом, який розглядає справу, а у разі забезпечення доказів до подання повної заяви - судом першої інстанції за місцезнаходженням засобу доказування або за місцем, де повинна бути вчинена відповідна процесуальна дія.

Закон передбачає наслідки скасування ухвали про забезпечення доказів. Так, якщо ухвала про забезпечення доказів на момент її ска­сування була виконана повністю або частково - отримані судом до­кази (показання свідків, висновки експертів тощо) не можуть бути використані в іншій справі. При цьому

Також чинним процесуальним законом передбачено можливість вживати заходи забезпечення доказів за заявою міжнародного комер­ційного арбітражу, третейського суду або заявою сторони у справі, яка передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, тре­тейського суду. Такі заяви про забезпечення доказів подаються до апеляційного суду за місцезнаходженням боржника або доказів, щодо­ яких сторона просить вжити заходів забезпечення, або майна борж­ника, або за місцем арбітражу, третейського розгляду.

Заява про забезпечення доказів розглядається не пізніше п'яти днів з дня її надходження до суду в судовому засіданні в загальному порядку, ЦПК з деякими особливостями, передбаченими ст. 118 ЦПК.

Заявник та інші особи, які можуть отримати статус учасників справи, повідомляються про дату, час і місце судового засідання, про­те їх неявка не перешкоджає розгляду поданої заяви. Втім суд за клопотанням заявника може забезпечити докази без повідомлення інших осіб, які можуть отримати статус учасників справи у невід­кладних випадках; або якщо неможливо встановити, хто є або стане такими особами; або у разі, якщо повідомлення іншої сторони може унеможливити або істотно ускладнити отримання відповідних до­казів.

Суд, вирішуючи питання про забезпечення доказів, може зобов'язати заявника надати забезпечення відшкодування збитків, що можуть бути заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів. Таке забез­печення відшкодування збитків здійснюється за правилами зустріч­ного забезпечення. Збитки, спричинені забезпеченням доказів, від­шкодовуються в порядку, визначеному законом з урахуванням поло­жень статті 159 ЦПК.

Законом передбачено, що особа, яка подала заяву про забезпечен­ня доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, спричинені у зв'язку із забезпеченням доказів, у разі неподання по­зовної заяви у строк, а також у разі відмови у позові.

 

8. ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ

8.1. ПОКАЗАННЯ СВІДКІВ. ІМУНІТЕТ СВІДКА

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Як правило, свідки повідомляють суд про обставини, які сприймались ними особисто. Але суд допускає інколи такі повідомлення і тоді, коли свідки знають про обставини справи від інших осіб. В будь-якому разі, як зазначено у процесуаль­ному законодавстві, свідок повинен знати і назвати джерело своєї обізнаності про обставини справи, яка розглядається судом, інакше такі показання не будуть доказом. При цьому якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка нада­ла первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визна­ними допустимими згідно з правилами ЦПК.

Відповідно до ст. 69 ЦПК свідком може бути кожна особа якій відомі будь-які обставини; що стосуються справи. Таким чином, закон не встановлює обмежень за мотивами родинних стосунків, хоча й вра­ховує їх при оцінці доказів. Також не існує в законі й обмежень за мотивами віку свідка, але для допиту малолітніх і неповнолітніх свідків ст. 232 ЦПК передбачено специфічний порядок. Так, допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків прово­диться в присутності батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальни­ків, якщо вони не заінтересовані у справі, або представників органів опіки та піклування, а також служби у справах дітей. Зазначені особи можуть з дозволу суду ставити свідкові питання, а також висловлю­вати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.

Свідкам, які не досягай шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність давати правдиві показання не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

Сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено ЦПК теж можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини що мають значення для справи. Крім того, учасники справи мають право в першій заяві по суті справи поставити не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи (ст. 93 ЦПК).

Процесуальний закон окреслює коло осіб, які не підлягають до­питу як свідки. Перша група - це особи, які не можуть бути допитані як свідки, навіть за їх бажанням. Це недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Так само не можуть бути допитані особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг посередництва (медіації) під час проведення позасудового врегулю­вання спору, - про такі відомості, священнослужителі - про відомос­ті, одержані ними на сповіді віруючих, а судді та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або про інформацію, що стала відо­ма судді під час врегулювання спору за його участю;

До другої групи суб'єктів належать особи, які не можуть бути допитані без їх згоди (або уповноваженого суб'єкта) Так, особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника. Також законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, можуть бути визначені інші особи, які не можуть бути до­питані як свідки без їхньої згоди.

Крім того, згідно зі ст. 63 Конституції України, та ст.71 ЦПК Укра­їни, фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), які можуть тягнути юридичну відповідаль­ність для особи або таких членів сім'ї чи близьких родичів.

 

8.2. ВИСНОВОК ЕКСПЕРТА

Висновок експерта як засіб доказування - це докладний опис про­ведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складе­ний у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спе­ціальних знань, при цьому предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Нормативне регулювання питань проведення судових експертиз у цивільному судочинстві передбачається як положеннями ЦПК, так і нормами Закону України «Про судову експертизу» 25 лютого 1994 року №4038-ХІІ.

Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи, але суд має право за заявою учасників справи або з влас­ної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку. У висновку експерта має бути зазначено, що він по­переджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдиві висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання по­кладених на нього обов'язків.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов

1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити Відповідні обставини Неможливо;

2) сторонами (стороною) не надані І відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Крім того, ст. 105 ЦПК передбачає обов'язкове призначення експертизи у разі заявлення клопотання про призначення експертизи І обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідної встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

У разі необхідності суд може призначити додаткову чи повторну експертизу, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним. Крім того, може призначатися комісійна експертиза (не менш І як два експерти одного напряму знань) або комплексна експертиза (не  менш як два експерти різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань).

Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. При цьому учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз'яснення яких, на їхню думку потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, за­пропонованих учасниками справи, суд зобов'язаний мотивувати таке відхилення або зміну.

Крім призначення експертизи судом, ст. 106 ЦПК передбачено право учасника справи подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визнача­ється відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кри­мінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Екс­перт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов'язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підста­ві ухвали суду.

ЦПК передбачає специфічні наслідки ухилення від проведення експертизи. Відповідно до ст. 109 ЦПК, у разі ухилення учасника спра­ви від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу немож­ливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Не зважаючи на той факт, що експертиза проводиться особою, яка володіє спеціальними знаннями, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 89 ЦПК. Водночас, відпо­відно до ст. 110 ЦПК відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

 

8.3. ВИСНОВОК ЕКСПЕРТА В ГАЛУЗІ ПРАВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Висновок експерта у галузі права не є засобом доказування в ци­вільному процесі, а являє собою специфічне джерело інформації. Відповідно до ст. 114 ЦПК, учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону чи аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосу­вання і доктриною у відповідній іноземній державі.

При цьому висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.

Статтею 115 ЦПК прямо передбачено, що висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) ха­рактер і не є обов'язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відпо­відних питань.

Як експерт з питань права може залучатися особа, яка має науко­вий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Рішення про до­пуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом.

Виходячи з системного тлумачення норм ст. 114-115 ЦПК, до суду подається письмовий висновок експерту в галузі права щодо перед­бачених питань, однак у разі потреби сам експерт у галузі права може бути викликаний до суду для відповіді на поставлені судом питання чи надання роз'яснення. За відсутності заперечень учасників справи експерт з питань права може брати участь в судовому засіданні в ре­жимі відеоконференції.

Відповідно до ст. 73 ЦПК, як експерт з питань права може залу­чатися особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у га­лузі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом. Експерт з питань права зобов'язаний з'явитися до суду за його викликом, відповідати на поставлені судом питання, надавати роз'яснення. За відсутності заперечень учасників справи експерт з питань права може брати участь в судовому засіданні в режимі ві­деоконференції. Експерт з питань права має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі у судовому процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями, а також право на оплату послуг та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

 

8.4. ПИСЬМОВІ ТА РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Письмовими доказами є документи (крім електронних докумен­тів), які містять дані про обставини, що мають значення для правиль­ного вирішення спору Відповідно до принципу безпосередності, письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином за­свідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Учасники справи мають право подавати письмові докази в електро­нних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівня­ним до власноручного підпису відповідно до закону. При цьому елек­тронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.

Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Учасник справи, який подає письмові до­кази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витре­бувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригі­нал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Документи, отримані за до­помогою факсимільного чи інших аналогічних засобів зв'язку, при­ймаються судом до розгляду як письмові докази у випадках і в по­рядку, які встановлені законом або договором.

Іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку або у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України.

Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням за­конної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залиша­ється засвідчена суддею копія письмового доказу.

Відносно порядку дослідження письмових доказів слід зазначити що, згідно до ст. 235 ЦПК, письмові докази, у тому числі протоколи їх огляду, складені за судовим дорученням або в порядку забезпечен­ня доказів, за клопотанням учасника справи оголошуються в судово­му засіданні або пред'являються йому, а в разі необхідності - також свідкам, експертам, спеціалістам чи перекладачам для ознайомлення При цьому зміст особистих паперів, листів, записів телефонних роз­мов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути досліджений у відкритому судовому засіданні або оголошений за клопотанням учасника справи лише за згодою осіб, визначених Ци­вільним кодексом України. Учасники справи можуть давати свої по­яснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Учасниками справи з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

Правовий режим речових доказів врегульовано ст.ст.97-99 ЦПК Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існу­ванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням інши­ми ознаками дають змогу встановити обставини, що мають значення для справи. В силу своєї природи речові докази потребують специ­фічну процедуру зберігання, а суд вживає заходів для забезпечення їх зберігання у незмінному стані.

Так, речові докази до набрання рішенням законної сили зберіга­ються в матеріалах справи або за окремим описом здаються до каме­ри схову речових доказів суду. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необ­хідності - сфотографовані.

За загальним правилом, речові докази повертаються особам від яких вони були одержані, або передаються особам, за якими суд ви- _я знав право на ці речі, після набрання рішенням суду законної сили Речові докази можуть бути поверненні судом після огляду та дослі­дження їх судом у разі якщо особи, від яких було одержано докази | заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без' шкоди для розгляду справи, а самі речові докази не є об'єктами які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні

Речові та електронні докази оглядаються судом або досліджують­ся ним іншим способом, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлено для озна­йомлення речові та електронні докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання.

 

8.5. ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Електронні докази - це самостійний засіб доказування. Відповід­но до ст. 100 ЦПК, електронними доказами є інформація в електро­нній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електро­нній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

За загальним правилом, електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону Украї­ни «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути перед­бачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Також учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, по­винен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. В контексті копій електронних доказів доречно врахувати Порядок засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу, затверджений Постано­вою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. №680.

Варто зауважити, що паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витре­бувати у відповідної особи оригінал електронного доказу Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) ори­гіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Оригінали або копії електронних доказів зберігаються у суді в ма­теріалах справи. За клопотанням особи, яка надала суду оригінал електронного доказу на матеріальному носії, суд повертає такий ма­теріальний носій, на якому міститься оригінал доказу, цій особі після дослідження вказаного електронного доказу, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання судовим рішенням законної сили. У матеріалах справи залишається засвідчена суддею копія електронного доказу або витяг з нього.

Відповідно до ст. 237 ЦПК, електронні докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних ви­падках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Електронні пись­мові документи досліджуються в порядку, передбаченому для дослі­дження письмових доказів.

Особи, яким пред'явлено для ознайомлення електронні докази мо­жуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання. Протоколи огляду електронних доказів, складені в порядку забезпечення доказів виконан­ня судового доручення або за результатами огляду доказів на місці за клопотанням учасника справи оголошуються в судовому засіданні Учасники справи можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів Учасники справи можуть ставити питання з приводу електронних до­казів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали.