Історія східної літератури (турецька)

— поетичний твір, у якому початкові літери кожного віршового рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або події. Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ренесансу, бароко, в період нової та сучасної літератури. В Україні відомий від XVI ст. (присвята-сентенція в латиномовнїй "Еклозі" Г.Чуя). Значна частина А. українських поетів доби бароко, серед яких найпомітнішим є Іван Величковський, опублікована у збірниках "Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст." (К.,1982), "Українська література XVII ст." (К.,1987) та ін. У XIX ст. чимало оригінальних А. створив Л.Глібов.

— повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або iнтонацiйноï виразності й музичності.

— у тюркомовній, арабській та перській класичних літературах — система квантитативного віршування, базована на чергуванні довгих та коротких складів. Першим твором у тюркомовній поезії, написаним А., вважається поема Ю.Хас Хаджипа "Книга, що дарує щастя" (XI ст.). Хоч А. уже існував в арабській та перській ліриці, був систематизований віршознавцем із Басри Халілом-інб-Ахмадом аль-Фарагіді, який установив п'ятнадцять його різновидів, що згодом доповнилися ще чотирма (хаджас, раджас, мутакариб та ін.). Нині східна поезія нараховує близько шістдесяти різновидів А., до якого зверталися Алішер Навої, Махтумкулі, Фуркат та ін. Вивченням А. займався А.Кримський ("Арабская литература в очерках и образцах", 1911).

— вiрш без рими i розмiрiв з довiльним чергуванням рядкiв рiзноï довжини.

слово, ймовірно, староперського походження, яке первісно означало збори, зібрання, собор, звідки пішли інші його значення:

1. Книга, довідник, енциклопедія, словник, підбірка, зібрання інформації.
      Наприклад, «Дівані лугат ат-Тюрк» — «Довідник з мови тюрків», «Словник мови тюрків».

— жанр сатиричноï поезiï дотепного, дошкульного змiсту з несподiваною кiнцiвкою (пуантом).

— значний за обсягом монументальний твiр епiчного змiсту, в якому широко i всебiчно вiдтворено епохальний перелом у життi цiлого народу (часом багатьох народiв), вiдображенi подiï, що мають вирiшальне значення для багатьох поколiнь (наприклад, твiр У. Самчука "Волинь").

— один з родів художньої літератури (поряд з лірикою та драмою); характеризується розповідною, описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів. Основні епічні жанри — казка, легенда, епопея, роман, повість, оповідання, новела, нарис.

— невеликий за обсягом прозовий твiр, що має довiльну композицiю i висловлює iндивiдуальнi думки та враження з конкретного приводу чи питання i не претендує на вичерпне й визначальне трактування теми.

— строфа з чотирьох рядкiв, чотиривiрш.

— заключна частина вiршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу.

— один з літературних родів (поряд з епосом та драмою). Предметом зображення в ліриці є внутрішній світ людини, її роздуми, почуття, переживання. Ліричний твір, як правило, не має фабули, розмір його невеликий, найчастіше пишеться віршами. Ліричні жанри чітко не виділяються. За основним змістом ліричні твори часто групують так: громадянська, філософська, інтимна, пейзажна лірика, але такий поділ дуже умовний.

— поетичний жанр, найхарактернiшою ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначноï подiï чи подвигiв видатноï людини.

— літературні твори, написані не віршем, а звичайною мовою. Художня проза у власному розумінні — порівняно пізнє явище. Її формування починається з епохи Відродження (до того існувала ритмічна проза, яка наближалась до вірша і була різновидом поезії). В літературі починають переважати прозаїчні жанри: роман, новела, повість. Прозаїчна організація твору відповідає самій природі цих жанрів. Уявлення про те, що художня проза за своєю організацією не відхиляється від розмовної, є хибним. Дослідники літератури та майстри прози (Микола Кармазін, Гюстав Флобер, Антон Чехов, Михайло Пришвін, Ернест Хемінгуей) стверджували, що і в прозаїчних жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна ритмічна структура, яка відрізняється від поезії, але й виводить прозу за межі звичайної мови.

— правильне чергування наголошених i ненаголошених складiв у силабо-тонiчнiй системi вiршування.

— велика форма епічного жанру літератури нового часу. Основні риси роману: зображення людини в складних формах життя, кілька сюжетних ліній, багато дійових осіб, великий обсяг. Роман як літературний жанр починає формуватися в епоху Відродження, стає епосом приватного життя (звичайна людина та її особисте життя, орієнтація на сучасність, на повсякденне життя у всій багатогранності його виявів на відміну від епічних творів) Виділяють роман соціально-побутовий (людина й соціальне середовище, соціально зумовлені форми буття), морально-психологічний (внутрішній світ людини і світ зовнішній), історичний (про минулі події), філософський (розкриття головних проблем людського буття, створення цілісної картини світу), роман — епопею (великий за обсягом художній твір, в якому широко відображено значні історичні події), роман — міф (створення символічної моделі існування людини та людства). Художні можливості роману безмежні; саме з цим жанром пов'язують літературознавці подальший розвиток літератури.

— в лiричнiй поезiï народiв Близького Сходу чотиривiрш переважно фiлософського змiсту, в якому римуються перший, другий i четвертий рядки.

— основнi подiï мiфу, легенди, художнього твору, викладенi без додаткових деталей.