Тема 9. РОБОТА ЖУРНАЛІСТА З ДЖЕРЕЛАМИ ІНФОРМАЦІЇ
Що таке інформація, знає кожен журналіст. Це й сировина для роботи журналіста, і результат його роботи. Інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі.
Що стосується екологічної журналістики, то тут доводиться мати справу з інформацією особливого роду – екологічною інформацією. Поняття "екологічна інформація" міцно ввійшло в нашу мову, у лексикон працівників засобів масової інформації та різних організацій, що працюють у галузі екології. При цьому, мабуть, говорячи про екологічну інформацію, різні люди мають на увазі зовсім різні речі, і багато проблем і навіть конфлікти виникають саме через різне тлумачення цього поняття.
Згідно з Конвенцією "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля", екологічна інформація означає будь-яку інформацію в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи будь-якій іншій матеріальній формі про:
a) стан складових навколишнього середовища, таких як повітря й атмосфера, вода, ґрунт, земля, ландшафт і природні об'єкти, біологічне різноманіття та його компоненти, включаючи генетично змінені організми, та взаємодію між цими складовими;
б) фактори – речовини, енергія, шум і випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні заходи, угоди в галузі навколишнього середовища, політику, законодавство, плани і програми, що впливають або можуть впливати на складові навколишнього середовища, зазначені вище в підпункті a) і аналіз затрат і результатів та інший економічний аналіз та припущення, використані в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища;
в) стан здоров'я та безпеки людей, умови життя людей, стан об'єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан складових навколишнього середовища або через ці складові, фактори, діяльність або заходи, зазначені вище в підпункті б).
Екологічною інформацією можна назвати й урядову доповідь про стан навколишнього середовища, і замітку в газеті, і виступ експерта на науковій конференції, чи навіть розповідь сусідки про будівництво гаражів на місці парку. Окрім того, до екологічної інформації належать і різного роду результати вимірів, і наукові праці, і навчальні посібники. Формами подання екологічної інформації можуть бути – книги, статті, радіо- і телерепортажі, компакт-диски, відео, бази даних, сайти в Інтернет тощо. Стаття в газеті, протокол визначення якості води в річці, фільм просвітницького характеру, офіційна доповідь про стан здоров'я населення – усе це приклади екологічної інформації. Читача цікавлять насамперед відомості про те, наскільки те місце, в якому саме ця людина живе і працює, придатне, комфортне і безпечне.
Доступ до інформації є одним із важливих чинників роботи журналіста. Проте отримавши наукову інформацію, варто замислитися, хто може бути її споживачем, у кого взяти коментар із приводу її практичного використання тощо. Кожен журналіст має власні джерела інформації. Їх необхідно постійно розширювати. Складемо певний перелік усіх наявних інформаційних ресурсів, обираючи з них найкращі для конкретного матеріалу. Урахування різних позицій та об'єктивне висвітлення проблем неможливі без залучення різноманітних, протилежних за оцінкою інформації джерел. Ними є, насамперед, редакційні та позаредакційні.
Редакційні:
• Власні розслідування та ідеї журналіста.
• Інформація, завдання та пропозиції редактора та колег видання.
Позаредакційні:
Листи, дзвінки читачів та відвідувачів редакції.
Інформація урядових та державних структур:
– звіти, доповіді, закони, документи та постанови, промови політиків, заяви урядовців, прес-релізи та інші повідомлення офіційних прес-служб.
Статистичні звіти.
Партійна інформація.
Новини та бюлетені інформаційних агенцій.
Повідомлення та періодичні видання міжнародних організацій.
Матеріали журналістів інших ЗМІ.
Організації охорони здоров'я.
Організації захисту прав споживачів.
Об'єднання за інтересами.
Науковці вузів, дослідних інститутів тощо.
Депутати та матеріали їх передвиборчої кампанії.
Працівники сільського та інших галузей господарства.
Туристичні організації.
Поліція, працівники контролю дорожнього руху.
Військові, громадська оборона та Служба безпеки України.
Судові установи.
Підприємства різних напрямів діяльності, атомні та інші станції.
Неурядові організації.
Фонди та організації, котрі займаються розподілом грошей на проекти або благодійницькою діяльністю.
Церква.
Дитячі установи та навчальні заклади.
Наукова література та преса, довідники й спеціальні видання для журналістів з наукових проблем.
Різноманітні заходи для журналістів:
– прес-конференції, брифінги, поїздки, зустрічі та "круглі столи", робота та засідання клубів спілок журналістів чи інших професійних об'єднань, семінари підвищення кваліфікації тощо.
Інтернет та електронна пошта.
Заходи для громадськості:
– науково-популярні доповіді, виступи, конференції та їх матеріали;
– свята та народні традиції тощо.
Події – від катастроф і акцій протесту до організації виставок, ярмарок, концертів тощо.
Населення (наприклад, думка пересічної людини "з вулиці").
Особисті знайомства, сім'я тощо.
Коли журналіст отримав завдання підготувати матеріал з визначеної екологічної проблеми, він визначає, яка саме інформація йому потрібна для з'ясування суті проблеми і де взяти цю інформацію? Варіантів одержання інформації може бути безліч.
Чому вибір джерела стає проблемою? Одна з причин полягає в тому, що досить багато людей охоче надали б кореспонденту інформацію, однак у них немає належних повноважень і тому отримані від них дані не можуть вважатися достовірними. Журналіст насамперед відповідає собі на такі питання: яка організація (департамент, відділ, комітет) дійсно займається питаннями, що його цікавлять.
Найкраща "шпаргалка" для визначення компетентних і повноважних персон – телефонні й інші довідники для внутрішнього користування, з яких можна довідатися не тільки прізвища, імена, по батькові потрібних людей, але й назви відділів, департаментів, служб. Деякі фахівці заводять своєрідні досьє на працівників організацій, з якими їм доводиться мати справу, підтримують з ними контакти, щоб у відповідний момент негайно скористатися їх послугами.
До речі, для підтвердження отриманих даних наявності надійного інформатора недостатньо. Коли матеріал з'являється на газетній шпальті, потрібно помістити обов'язкове посилання на джерело. Відсутність посилання свідчить про непрофесіоналізм репортера. Виняток становить ситуація, коли журналіст робить це для забезпечення конфіденційності джерела.
Зрозуміло, найкращий варіант – якщо інформатори не заперечують проти оприлюднення їхніх імен. У кореспондента з'являється можливість замість "відомо, що..." сказати прямо, кому відомо, замість "говорять, що..." вимовити ім'я того, хто говорить, замість використання звороту "очікується, що..." пояснити, ким очікується, а замість слів "як мені сказали..." указати на того, хто сказав.
Потрібно враховувати, що іноді співрозмовники журналіста бояться "репресій" з боку свого начальства, стурбовані кар'єрою, не хочуть суспільного розголосу, соромляться. Стаття 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" зобов'язує журналіста зберігати в таємниці джерело інформації і не називати особу, що надала відомості з умовою нерозголошення її імені. Якщо не вдалося умовити співрозмовника назвати його в публікації, то слід діяти згідно із законом.
Досить часто журналіста попереджають: "Це не для преси". У такому разі кореспондент може спробувати умовити співрозмовника залишити в матеріалі інформацію, котру останній не бажав би поширювати, мотивуючи тим, що без цього матеріал втратить гостроту й думку буде погано аргументовано.
Окремого підходу вимагають чутки як джерело інформації. Журналісти охоче користуються даними такого роду. Проте це варто робити лише попередньо знайшовши джерело чуток, з'ясувавши, чи насправді ступінь вірогідності висока, іноді пересвідчившись, що в разі, коли після опублікування матеріалу редакції буде пред'явлено позов, особа, що надала інформацію, може з'явитися в суд і підтвердити викладені дані.
У будь-якій іншій ситуації редакція і кореспондент беруть на себе всю можливу відповідальність. Іноді чутки стають приводом для журналістського розслідування і зрештою перестають бути такими.
Однак найпоширеніші джерела інформації – представники органів державної влади. Вони професійно займаються проблемами, про які журналіст хоче довідатися, і можуть йому надати найбільш повні й достовірні відомості, адже до функцій багатьох відомств входить збирання, обробка й нагромадження даних. Проте одержання необхідних даних з державних організацій може стати дуже складною процедурою.
Далеко не завжди зрозуміло, до якого саме відомства звертатися за потрібною інформацією. У результаті журналіста можуть просто відсилати з одної установи до іншої, від одного чиновника до іншого. На це може піти маса часу і сил, інформаційний привід буде упущений, а інформація так і не потрапить до кореспондента. Якщо ж зрештою і потрапить – то зовсім не та, яка була йому потрібна.
Чому ж так відбувається? Інформація про стан навколишнього середовища надходить до багатьох державних органів. Різні міністерства і відомства ведуть власні спостереження і збирають відомості про стан водного та повітряного басейнів, підземних вод і ґрунтового покриву, мінеральних і біологічних ресурсів, відомості про їх захист, а також про різні види відходів.
Екологічна інформація, що стосується одних і тих самих об'єктів, накопичується в різних організаціях. Може виникнути природне запитання: чи не дублюється інформація. Тому, якщо необхідно зібрати якнайбільше даних про стан того чи іншого об'єкта, доцільно буде звернутися відразу в кілька організацій, що володіють необхідними відомостями.
Після того як журналіст визначився з тим, до якого саме відомства варто звертатися, він має з'ясувати, організація якого рівня з більшою ймовірністю має відповідні дані. Для цього корисно знати, яка структура "державної" інформації.
Кожний державний орган з чітко визначеними повноваженнями й обов'язками збирає саме ту інформацію, котра необхідна для виконання його функцій, і систематизує її в найзручнішому для себе вигляді. Екологічна інформація, підготовлена державними органами, зібрана, організована, проаналізована й оформлена відповідно до внутрішніх потреб і вимог відомств, тому нею можна не завжди ефективно скористатися.
Розглянемо загальну схему руху відомостей у вертикальній системі, підлеглій будь-якому міністерству чи відомству. Знизу вверх дані надходять у вигляді цифрового, картографічного, описового, звітного матеріалу. Чим вище інформація просувається, тим більш конкретизується робота, метою якої є аналіз даних, таблиць, схем і одержання на їхній основі висновків загального характеру. У результаті виникає зведений блок даних.
На середніх (регіональних, міжрегіональних) рівнях нерідко публікуються громіздкі аналітичні огляди (такі, як, наприклад, щорічні обласні доповіді чи огляди стану навколишнього середовища). На більш високому рівні інформація, охоплюючи все ширший спектр територіальних даних, починає втрачати конкретність, а деталі й подробиці іноді опускаються. Більше місце займають звітні дані, наприклад, про використання ресурсів, про викиди, розміщення відходів. Областям і регіонам приділені лише невеликі параграфи. Таким чином, інформація рухається знизу вверх.
Важливо відзначити, що під час руху інформації "знизу вверх" зникають конкретні деталі. Тому багато проблем місцевого масштабу залишаються поза увагою державних органів, хоча й можуть бути відбиті в первинних даних. Це загальна проблема всіх вертикальних структур.
Отже, в одних випадках журналісту може знадобитися первинні дані (якщо, наприклад вивчається проблема конкретної річки), а в інших – зведена інформація.