Теорія держави і права_Скільська М.І._tr

Адміністративне право – сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчорозпорядчої діяльності органів держави. Акт застосування права – спосіб зовнішнього прояву
Антидемократичний державний режим – стан політичного життя, який характеризується тим, що при здійсненні державної влади обмежуються або порушуються основні права людини, значно обмежуються або зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи.
Апарат держави – система всіх державних органів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу
 Виконавча влада – відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламентом закони та інші рішення.
Вина – внутрішнє психічне ставлення особи до скоєного протиправного діяння та його наслідків у формі умислу чи необережності.
Влада – вольові відносини між людьми, у яких ті, хто мають впаду, визначають програму поведінки підвладних осіб; реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав'язування її іншим людям з використанням різних засобів і методів, включаючи примус; прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб’єктів нав’язувати свою волю іншим, тобто керувати ними.
Внутрішні функції держави – напрями діяльності держави, які здійснюються в межах певної держави і виражають її внутрішню політику.
Гарантії законності і правопорядку – сукупність об'єктивних і суб'єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму законності і правопорядку.
Гарантії прав людини – засоби, способи і умови, спираючись на які суб'єкт досягає повного і безперешкодного здійснення своїх прав.
Господарсько-організаційна функція держави – діяльність держави щодо програмування й організації виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності, забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність.
Господарсько-стимулююча функція держави – діяльність держави щодо створення умов для розвитку виробництва та захисту різних форм власності.
Громадська організація – добровільне об'єднання людей, яке створене для задоволення та захисту суспільних, колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування.
Громадський порядок – стан упорядкованості (організованості, врегульованості) суспільних відносин, який виникає внаслідок реалізації всього комплексу соціальних норм, що об'єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства.
 Громадський рух – добровільне об'єднання людей з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє через масові заходи, що організовуються його ініціативною групою (наприклад, рух антиглобалістів).
 Громадянське суспільство – спільність вільних і рівноправних індивідів, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті.
Гуманітарна функція держави – діяльність держави щодо забезпечення, охорони і захисту основних прав людини.
 Деліктоздатність – здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки.
Демократизаторська функція держави – діяльність держави щодо створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема, для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань, існування легальної опозиції.
Демократичний державний режим – стан політичного життя, за якого державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми тощо) та діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави.
 Демократія – форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян і їх участі у формуванні та функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю.
Держава – політико-територіальна організація публічної влади, що володіє суверенітетом, має спеціальний апарат управління і примусу, встановлює податки, здатна за допомогою права надавати своїм велінням загальнообов’язкової сили для всього населення країни, і яка існує в соціально-неоднорідному суспільстві та здійснює управління загальносуспільними справами.
Держава соціальної демократії – організація політичної влади трудящих-власників, що складають більшість суспільства, яка реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації і народу на загальнолюдських принципах (засадах) свободи, справедливості і солідарності.
Державна служба – професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Державний примус – державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей.
Державний режим – ознаки, що характеризують форми і методи здійснення державної влади.
Державний суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві щодо всякої іншої влади всередині країни та її незалежності від усякої іншої влади за її межами.
 Державні (у т.ч. казенні) підприємства – організації, які під керівництвом державних органів практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної із створенням матеріальних цінностей;
Державні органи – державні організації, що наділені владними повноваженнями, за допомогою яких здійснюється управління в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави (у своїй сукупності вони становлять державний апарат).
Державні службовці – особи, які обіймають посади в державних органах та організаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримають заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету.
Державні установи – організації, які під керівництвом державних органів практично здійснюють функції держави у сфері діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (невиробнича діяльність в освітянській, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров’я і соціального захисту громадян, а також спеціальна діяльність, наприклад, утримання засуджених тощо).
Державно-правова закономірність – об’єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв’язок державноправових явищ між собою, а також з іншими феноменами, який безпосередньо обумовлює якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їх юридичних властивостях.
Деспотична монархія – різновид необмеженої монархії, в якій влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством.
Диспозитивний (децентралізований) метод – метод, за допомогою якого регулюються відносини між рівноправними суб'єктами (відносини взаємної координації), що складаються на основі волі їх учасників (дає можливість суб¢єкту вибрати з установлених державою той варіант поведінки, який найбільше відповідає його інтересам).
 Диспозитивні норми права – юридичні норми, які встановлюють дозвіл держави суб'єктам домовитися щодо правила взаємної поведінки, яке вона буде забезпечувати, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо суб'єкти не скористаються зазначеним дозволом.
Диспозиція норми права – частина норми, в якій викладено права та обов'язки суб'єктів; центральна, основна частина юридичної норми, яка вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта.
Дієздатність – здатність суб'єкта правовідносин своїми діями брати на себе обов'язки і використовувати свої права (можливість реалізовувати правоздатність).
Дозвіл – спосіб правового регулювання, який полягає в наданні особі суб'єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами 333 варіантів власної поведінки.
 Дотримання норм права – форма реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов'язки пасивного типу; полягає у відмові суб'єктів права від юридично заборонених видів поведінки (пасивна поведінка, що здійснюється незалежно від бажання суб’єкта).
Дуалістична монархія – різновид обмеженої монархії, в якій монарх не має законодавчої влади, що перейшла до парламенту, але ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і особисто формує склад уряду, який відповідальний перед ним, а не перед парламентом.
Екологічна функція держави – діяльність держави щодо забезпечення екологічної безпеки особи, захисту навколишнього природного середовища.
Економічні права людини – можливості людини реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (право на власність щодо засобів виробництва; право на працю, на підприємницьку діяльність; сприятливі умови праці, справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля, на страйк).
Ефективність правового регулювання – співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами (тобто, співвідношення реальних результатів правового регулювання із його метою).
Єдність законності – принцип законності, який передбачає однаковість нормативно-правового регулювання на всій території країни та однаковість застосування юридичних норм щодо всіх однойменних суб'єктів права.
Заборона – спосіб правового регулювання, який полягає у покладенні на учасників регламентованих правом суспільних відносин суб'єктивних юридичних обов'язків пасивного змісту (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). Забороняючі норми права – юридичні норми, які вказують на неприпустиму, недозволену поведінку (містять заборону).
Законність – режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.
 Законодавство – система нормативно-правових актів; форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання в конкретні нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути та галузі законодавства.
Законодавча влада – відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів.
 Законодавча техніка – сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, систематизації і опублікування нормативно-правових актів.
 Звичаї – правила поведінки, що мають природну основу, склалися поступово (протягом життя декількох поколінь) і стали загальнообов`язковими внаслідок їх багаторазового повторення.
Зворотна дія нормативно-правового акта – напрям його темпоральної дії, за яким нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх виникнення (наприклад, закон, що пом'якшує чи скасовує відповідальність фізичних осіб).
Злочини – різновид правопорушень, які передбачені нормами кримінального права (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння).
Зміст функції держави – множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призначення.
Змішана (президентсько-парламентська чи парламентськопрезидентська) республіка – різновид республіки, в якій глава держави – президент – безпосередньо обирається населенням, особисто пропонує склад уряду (передусім, кандидатуру прем’єр- міністра), що підлягає обов’язковому затвердженню або погодженню парламентом.
Зобов'язування – спосіб правового регулювання, який полягає у покладенні на учасників регламентованих правом суспільних відносин суб'єктивних юридичних обов'язків активного змісту (таких, що спонукають до дій, приписаних нормами права).
Зобов'язуючі норми права – юридичні норми, які вказують на необхідну поведінку (закріплюють обов’язок).
Зовнішні функції держави – напрями діяльності держави, які забезпечують здійснення зовнішньої політики держави.
Зупинення (призупинення) дії нормативного акта – тимчасове (неостаточне) переривання його дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством.
Імперії – складні й великі держави, які об’єднують інші держави й народи внаслідок завоювань (колонізації), що складаються з головної держави (метрополії) та колоній і тримаються на державному примусі з боку метрополії.
Індивідуальна правосвідомість – система особистих поглядів, уявлень, почуттів з приводу права, що формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня правової освіти особи.
Індивідуально-правовий акт – правовий акт, що приймається компетентним органом на основі нормативного акта в результаті розгляду конкретної юридичної справи (ситуації), вміщує індивідуальноконкретні приписи, має однократне значення, адресується індивідуальновизначеним суб¢єктам, може бути оскарженим заінтересованими особами (наприклад, вирок суду).
Інкорпорація – спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику без переробки їх змісту (систематизація, що здійснюється поза правотворчим процесом).
Інститут демократії – юридично оформлений самостійний структурний або функціональний елемент організації державної влади, за допомогою якого вирішується певні завдання політичного життя.
 Інститут законодавства – сукупність взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання певної відокремленої сукупності суспільних відносин. Інститут права – група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду і є складовою частиною однієї або кількох галузей права.
Інтерпретаційно-правова діяльність – діяльність уповноважених на те державою суб’єктів права, що полягає в офіційному тлумаченні чинних норм права.
Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правової норми) – рішення компетентного органу, яке містить формально-обов'язкове роз'яснення змісту правової норми (формальнообов'язкове волевиявлення компетентного органу щодо розуміння змісту певної правової норми).
Казуальне (індивідуальне) тлумачення норми права – різновид офіційного тлумачення норми права, що є обов'язковим тільки у зв'язку з вирішенням конкретної юридичної справи (має відношення тільки до застосування норми у конкретному випадку (казус)).
 Канонічне право – сукупність правових рішень (канонів), встановлених, головним чином, на всесвітніх та деяких інших церковних соборах християнської церкви; гібридна соціально регулятивна система, яка об’єднує поряд з власне правовими також корпоративні і моральні норми.
Кодекси – кодифіковані закони, стрижневі акти, що надають формальної визначеності нормам певної галузі права і є активним центром регулювання суспільних відносин певної сфери.
Кодифікаційний акт – впорядкована система пов'язаних між собою нормативних приписів, що регулюють на основі єдиних правових принципів певну сферу порівняно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин (його структура нерідко відображає структуру і зміст тієї чи іншої галузі права).
 Кодифікація – спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм та об'єднанні їх в єдиному нормативно-правовому акті (є різновидом правотворчого процесу).
Колективні або солідаристські права – права людини «третього покоління», які формувалися після Другої світової війни (право на мир, на соціальний і економічний розвиток, на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо).
Консолідація – спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні численних законодавчих актів з одного питання в єдиний структурно узгоджений акт (обробці піддаються не нормативні приписи, а нормативно-правові акти).
 Конституційне право – сукупність правових норм, які визначають основи суспільного і державного ладу, правовий статус людини і громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування та інші найважливіші суспільні відносини.
Конституційні закони – закони, що становлять основу розвитку правової системи, вносять зміни й доповнення до конституції або передбачені текстом конституції.
Конституція – основний закон держави, який має найвищу юридичну силу, визначає основи суспільного і політичного ладу, правової системи, правовий статус людини і громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування та інші найважливіші суспільні відносини.
 Контрольно-наглядова діяльність – сукупність дій з нагляду за відповідністю закону змісту правових актів, а також додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб’єктами права.
 Конфедерація – союз держав, які, зберігаючи свій суверенітет, об’єднані для досягнення певних цілей (у політичній, військовій або економічній сферах) одним або декількома органами при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
Координаційне правове регулювання – вид децентралізованого правового регулювання, що має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в самостійному виборі безпосередніми учасниками регульованих відносин узгоджених між ними правових форм взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин (наприклад, укладення колективного договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом). Коран – священна книга мусульман.
Корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються і забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян з метою реалізації інтересів своїх членів.
Кримінальне право – сукупність встановлених вищим органом державної законодавчої влади норм, що регулюють суспільні відносини, пов¢язані зі злочином і покаранням.
Кримінально-процесуальне право – сукупність правових норм, які регулюють діяльність уповноважених державних органів і посадових осіб та інших учасників процесу щодо розкриття і розслідування злочинів, судового розгляду і вирішення кримінальних справ.
Культурні (гуманітарні) права людини – можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних надбань людства (право на освіту та виховання; користування досягненнями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість, авторство).
Культурно-виховна функція держави – діяльність держави щодо організації освіти, виховання, підтримки і розвитку науки та культури.;
Механізм держави – сукупність всіх державних організацій (державних органів, установ, підприємств та інших державних інституцій), які практично реалізують функції та здійснюють завдання держави.
Механізм правового регулювання – система послідовно організованих юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється владний вплив на суспільні відносини і досягаються цілі правового регулювання.
Міжгалузеві принципи права – принципи, які діють одночасно у декількох споріднених галузях права.
 Місцеве (територіальне) самоврядування – гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади (мешканців села, декількох сіл, селища, міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах, визначених законом.
Монархія – форма державного правління, в якій вища державна влада юридично належить (повністю або частково) одній особі – монарху, і передається, як правило, у спадок представникам правлячої династії.
Мораль – система життєвих принципів, поглядів, суджень, переконань, а також відповідних їм норм поведінки, що склалися згідно з уявленням людей про добро і зло, справедливість, обов’язок, честь і гідність і забезпечуються внутрішнім переконанням і силою громадської думки
Народний суверенітет – властивість і здатність народу бути першоджерелом державної влади.
Народовладдя – влада, що здійснюється народом в його інтересах. Наука – система достовірних знань про об’єктивні закони розвитку природи і суспільства, які були набуті в ході розвитку цивілізації.
Науково-організаторська функція держави – діяльність держави щодо організації та стимулювання наукових досліджень у країні.
Національна правова система – конкретно-історична соціальноправова реальність, що існує в межах державного кордону певної держави і має ознаки єдності та суверенності (формується у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними системами, що існують у певній країні).
Національно-забезпечувальна функція держави – діяльність держави щодо забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй.
Необережність – форма вини, яка має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних чи шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча могла і повинна була їх передбачити (протиправна недбалість).
Необмежена монархія – різновид монархії, в якій влада монарха ніким і нічим не обмежена (у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або скасувати волевиявлення монарха – єдинодержавного правителя).
Неофіційне тлумачення – тлумачення правової норми, яке здійснюється будь-яким суб'єктом і не є формально-обов'язковим. Непряма (представницька, виборна) демократія – форма демократії, що здійснюється через обраних народом представників (передусім депутатів парламентів).
Нормативне (загальне) тлумачення норми права – різновид офіційного тлумачення норми права, що поширюється на невизначене коло осіб і випадків, на певні види суспільних відносин, які врегульовані нормою права (передбачає багаторазовість застосування його результату; має абстрактний характер, тобто його не пов'язують з конкретною ситуацією, суб'єктом чи обставинами).
Нормативність права – сутнісна риса юридичного права, яка полягає в тому, що право існує як система норм – правил поведінки, які мають загальнообов¢язковий характер, тобто діють стосовно необмеженого кола осіб, поширюються на всі подібні випадки і розраховані на багаторазове застосування.
Нормативно-правовий акт – офіційний письмовий документ, прийнятий в односторонньому вольовому порядку компетентним суб'єктом правотворчості за визначеною законом процедурою, в якому містяться норми права.
Нормативно-правовий договір – добровільне і узгоджене рішення (угода) двох чи більше сторін, яке містить норми права.
Нормативно-правовий припис – вміщене у статті нормативноправового акта логічно й граматично завершене деонтичне судження загального характеру; письмове викладення правила поведінки (принципу, дефініції тощо), структура якого обумовлюється в кожному окремому випадку структурою норми права.
Норми-дефініції – спеціалізовані норми права, які містять повні або неповні визначення певних правових категорій і понять.
Норми-засади – спеціалізовані норми права, які містять у собі положення, що закріплюють основні підвалини суспільного та державного ладу, правового статусу особи тощо.
Норми-конструкції – спеціалізовані норми права, які узагальнюють складні юридичні явища (наприклад, поняття складу злочину як сукупність положень, закріплених у різних статтях кримінального кодексу).
Норми-презумпції – спеціалізовані норми права, які містять припущення щодо наявності чи відсутності певних юридичних явищ або станів.
Норми-преюдиції – спеціалізовані норми права, які виключають можливість оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності.
Норми-строки – спеціалізовані норми права, які вказують на час, настання або сплив якого тягне певні юридичні наслідки.
Норми-фікції – спеціалізовані норми права, які умовно проголошують факт, який не є встановленим (наприклад, «днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день набрання рішення суду про оголошення його померлим»).
Об¢єкт правопорушення – суспільні відносини (матеріальні або нематеріальні блага), що охороняються правом і на які посягає правопорушення.
Об¢єктивна сторона правопорушення – зовнішній прояв протиправного вчинку, що характеризується діянням (дією або бездіяльністю); його шкідливими або суспільно небезпечними наслідками (їх настанням або загрозою настання); необхідним причинним зв'язоком між діянням і наслідками, які настали, а також місцем, часом, способом, засобами, обставинами скоєння правопорушення.
Об’єднання громадян – добровільні формування громадян (фізичних осіб), утворені ними на основі єдності інтересів для спільно реалізації своїх прав і свобод, досягнення особистих і громадських цілей, що діють на засадах самофінансування та самоврядування.
 Об’єкт функції держави – певна сфера суспільних відносин (економіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив.
Об'єкти правовідносин – матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання або використання яких встановлюються права і обов’язки учасників правовідносин.
Об'єктивне юридичне право – система загальнообов¢язкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечуються її організаційною та примусовою діяльністю.
Обмежена монархія – різновид монархії, в якій влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів.
Обов'язок людини – юридично визнана необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, соціальних груп, нації, народу і всього людства.
Орган держави – структурно виокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців (або один державний службовець), який має встановлену законодавством компетенцію і наділений повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.
Організаційно-господарська діяльність держави – сукупність поточних дій щодо матеріального забезпечення виконання різних функцій держави (економічне обґрунтування, бухгалтерський облік, статистика, організація постачання та ін.).
Організаційно-регламентаційна діяльність держави – оперативна поточна організаційна робота з вирішення тих чи інших конкретно- 345 політичних завдань, техніко-організаційного забезпечення функціонування різних ланок державного механізму.
Офіційна інкорпорація – об'єднання нормативних актів у певному порядку шляхом видання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів (є формою офіційного опублікування і перевидання діючих актів або тих, що набувають чинності і виступають офіційними джерелами достовірної правової інформації).
Офіційне тлумачення норми права – різновид тлумачення норми права, що здійснюється спеціально уповноваженим компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку та результати якого набувають офіційного значення.
Охоронна функція держави – діяльність держави щодо охорони і захисту державно-конституційного ладу, громадського миру, законності та правопорядку, прав і свобод громадян.
Парламентарна (конституційна) монархія – різновид обмеженої монархії, у якій влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, за ним лише формально зберігається статус глави держави (виключно з представницькими повноваженнями); законодавча влада належить парламенту, виконавча влада – уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний.
Парламентська республіка – різновид республіки, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд.
Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – сумлінне виконання суб¢єктом права приписів юридичних норм (відповідальне ставлення до виконання обов’язку).
 Підгалузь права – сукупність споріднених правових інститутів, що об'єктивно склалася в межах однієї галузі права і регулює специфічне (вужче ніж галузь) коло суспільних відносин.
Підзаконний нормативний правовий акт – акт компетентного органу держави, що приймається на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання.
Підстави юридичної відповідальності – сукупність певних обставин, за наявності яких юридична відповідальність є можливою і належною; необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована.
Пізнавальна (гносеологічна) функція правосвідомості – напрям впливу правосвідомості на правову дійсність, що передбачає накопичення знань про право, осмислення правової дійсності, формування правових ідей, теорій, концепцій.
Політична влада – публічні, вольові відносини, що виникають між суб’єктами політичної системи суспільства на основі політичних норм.
Політична ідеологія – систематизований вираз поглядів соціальних прошарків і груп, окремих громадян, всього населення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відносини між різними політичними суб'єктами, їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями.
Політична психологія – система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей щодо політичного життя суспільства. Політична свідомість – система ідеологічних і психологічних елементів політичної системи.
Політична система (у вузькому розумінні) – сукупність державних організацій та інших суб'єктів політичної системи, які здійснюють функції щодо реалізації політичної влади.
Політична система (у широкому розумінні) – сукупність усіх матеріальних і нематеріальних компонентів, пов'язаних відносинами з приводу здійснення політичної влади (суб'єктів політики, політичних норм і відносин, політичної свідомості і культури тощо); система всіх політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.
Політичний процес – сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства.
Політичний режим – політична обстановка у суспільстві, що характеризується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, соціальних прошарків і груп, а також громадян у здійсненні політичної влади.
Політичні відносини – врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб'єктами, у процесі яких суб'єкти набувають і реалізують права і обов'язки.
Політичні норми – основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між суб’єктами політичної системи.
Політичні партії – добровільні об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, прагнуть здобути або утримати державну владу та чинити вплив на політику держави відповідно до своєї програми.
Політичні права людини – можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (право на громадянство; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування (право обирати), участь у державному управлінні суспільством (участь у референдумах, право бути обраним, право рівного доступу до державної служби); створення громадських об'єднань та участь у їх діяльності (насамперед, свобода об’єднання у політичні партії); право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги; державний захист від порушень прав і свобод людини).
Політичні рухи – більш масові порівняно з політичними партіями, але менш організовані політичні об’єднання громадян, які створюються для об’єднання зусиль щодо вирішення найгостріших політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми (мають, як правило, тимчасовий характер).
Політичні функції – основні напрями діяльності суб'єктів політики (політичне ціле визначення, владнополітична інтеграція суспільства, регулювання соціально-політичної діяльності, забезпечення цілісного впливу управління на суспільні процеси).
Права і свободи людини і громадянина – правові можливості, необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатися державою.
Право як загальносоціальне явище – можливості суб'єктів суспільного життя, які мають природну (соціально-історичну) основу, об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і повинні бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.
Правова демагогія – вид деформації правосвідомості, що передбачає легковажне або свідоме здійснення такого впливу окремої особи або групи осіб на свідомість людей, наслідком якого стає формування викривленого уявлення про правову дійсність; полягає у використанні особою для досягнення власних корисливих цілей довіри до права з боку інших людей, тобто у маніпулюванні людьми.
Правова держава – організація політичної влади, діяльність якої заснована на визначенні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особи та держави; держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини (держава реальних прав людини).
Правова доктрина – сукупність наукових і філософських знань про певне правове явище; правове вчення – комплекс ідей, що розробляються, відтворюються й захищаються юристами-науковцями.
Правова ідеологія – сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність (концептуалізована, логічно систематизована, теоретично осмислена правосвідомість).
Правова культура особи – система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у  правомірній поведінці; властивість, що характеризується загальною повагою особи до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати; сукупність позитивних елементів правосвідомості особи та їх прояв у правомірній поведінці.
Правова культура суспільства – система правових (духовних і матеріальних) цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу; якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи (станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовчої практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини).
Правова норма – загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною та примусовою діяльністю.
 Правова орієнтація – сукупність правових установок індивіда чи спільноти, яка безпосередньо формує внутрішній план, програму діяльності цього суб’єкта в юридично значущих ситуаціях.
Правова поведінка – сукупність соціально значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що мають свідомовольовий характер, тим чи іншим чином регламентуються нормами права і обумовлюють правові наслідки.
Правова презумпція – закріплене у законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.
Правова психологія – сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу окремих правових явищ чи права в цілому; стихійна, несистематизована (не осмислена теоретично, не впорядкована логічно) правосвідомість.
Правова система – комплекс взаємопов’язаних і узгоджених юридичних засобів, що призначені для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання; сукупність всіх юридичних явищ, що існують у певній державі або групі однотипних держав (у тому числі різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів по їх створенню, різноманітні види і прояви правосвідомості, стан законності та його деформації).
Правове регулювання – здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони та розвитку.
Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – принцип, покладений в основу рішення з конкретної юридичної справи, що виносить судовий або інший компетентний орган держави (посадова особа), який стає обов'язковим для вирішення всіх аналогічних справ у майбутньому.
 Правовий вплив – процес, який охоплює правове рерулювання та інші прояви дії права – виховний, інформаційний та інший вплив на свідомість людей.
Правовий нігілізм – найпоширеніший вид деформації правосвідомості, що має широкий діапазон проявів – від скептичного ставлення до права і недооцінки соціально-регулюючої ролі законів до заперечення соціальної цінності права і свідомого ігнорування вимог закону.
Правовий режим – певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання.
Правовий статус особи – сукупність усіх прав, обов'язків і законних інтересів суб'єкта права.
Правові форми діяльності держави – визначений законом (юридично оформлений) порядок здійснення компетентними органами і посадовими особами юридично значущих дій, спрямованих на здійснення певних функцій.
Правові відносини – врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб¢єктивних прав і юридичних обов¢язків, що забезпечуються державою.
 Правозастосовча діяльність – сукупність юридично значущих дій державних органів і посадових осіб щодо створення індивідуальноправових приписів, які є засобом застосування правових норм стосовно конкретних життєвих ситуацій.
Правоздатність – абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки (передумова правоволодіння, тобто право мати право).
Правомірна поведінка – вольова поведінка суб'єкта права (дія або бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.
Правоохоронна діяльність – форма провозастосовчої та іншої юридичної діяльності, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю та здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, службою безпеки тощо.
Правоохоронні норми права – юридичні норми, які регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, встановлених регулятивними нормами.
Правопорушення – протиправне, винне, соціально шкідливе чи небезпечне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке породжує для правопорушника негативні наслідки, передбачені нормами права.
Праворозуміння – інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його сутність, форми та функціонування.
Правосвідомість – система понять, поглядів, уявлень та почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом; осмислене ставлення до нормативізації та державно-інституційного регулювання людського буття в суспільному та природному світі.
Правосуб'єктність – можливість і здатність особи бути суб'єктом правовідносин (складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності).
Правосуддя – особлива форма правоохоронної діяльності, яка здійснюється спеціально створеними державними органами (судами) шляхом розгляду ними цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ у порядку, передбаченому нормами процесуального права.
Правотворча діяльність – сукупність дій, спрямованих на розробку, прийняття, зміну та систематизацію нормативних приписів (створення нормативно-правової основи регулювання суспільних відносин).
Правотворчість – організаційно врегульована форма діяльності компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об’єднань, трудових колективів або безпосередньо народу по втановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).
Правоутворення – процес формування юридичних норм, що полягає у визнанні державою певних суспільних відносин, усвідомленні необхідності їх правового регулювання, формальному закріпленні цих норм у джерелах права та їх державному захисті.
Предмет правового регулювання – якісно однорідні суспільні відносини, які врегульовуються за допомогою певної сукупності правових норм.
Предмет теорії держави і права – система загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ (державно-правової організації суспільства).
Президентська республіка –різновид республіки, в якій повноваження глави держави, а в деяких випадках – і глави уряду, належать президенту, який обирається позапарламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе відповідальності перед парламентом; президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори.
 Приватне право – сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних інтересів (переважно норми цивільного, сімейного, торгового, підприємницького права):
Примус як метод здійснення функцій держави – застосування до суб’єктів, які вчинили правопорушення, заходів покарання, припинення здійснення правопорушення, а також спонукання їх до усунення шкоди, заподіяної протиправною поведінкою інших суб’єктам.
Принцип верховенства (панування) права – визначальна засада формування і функціонування правової держави, згідно з якою при взаємодії права і держави первинним є право як загальносоціальне явище (держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права).
Принцип демократизму – засада організації та діяльності державного апарату, що передбачає залучення громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності державних органів.
Принцип демократії – безумовна вимога, яка випливає з самої суті демократії і висувається до всіх суб’єктів та інститутів демократії.
Принципи права – керівні засади (ідеї), які зумовлюються об’єктивними закономірностями існування і розвитку людини та суспільства і визначають зміст і спрямованість правового регулювання; такі відправні ідеї його існування, які виражають найважливіші закономірності і підвалини певного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного виду.
Принципи юридичної відповідальності – незаперечні вихідні вимоги до юридичної відповідальності, які визначають її зміст, функції, підстави, гарантії, процедури здійснення.
Процесуальні норми права – юридичні норми, які регулюють організаційні відносини, встановлюють порядок (процедуру) реалізації або охорони норм матеріального права; адресовані насамперед суб’єктам, наділеним державно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосування норм матеріального права.
Публічне право – сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів (насамперед, норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права):
Реалізація норм права – процес фактичного втілення норм права в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб'єктів, що здійснюють належні їм суб'єктивні юридичні права та обов'язки.
Регулятивна функція правосвідомості – напрям впливу правосвідомості на правову дійсність, що передбачає вплив права на суспільні відносини через правосвідомість суб'єктів і реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають специфічним регулятором поведінки людей.
Регулятивні (правоустановчі) норми права – юридичні норми, які встановлюють права та обов'язки суб'єктів, визначають міру правомірної поведінки.
Рекомендаційні норми права – юридичні норми, які встановлюють варіанти бажаної для суспільства і держави, але необов'язкової поведінки; адресовані самоврядним організаціям, які зобов’язані обговорити запропоновану в нормі рекомендацію і прийняти рішення – обґрунтовано відмовити або прийняти до виконання, як правило, конкретизувавши положення норми у локальному правовому акті.
Республіка – форма державного правління, за якої всі вищі державні органи на певний строк обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади.
Самоврядування – різновид соціального управління, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень.
Санкція норми права – частина норми, яка вказує на юридичні наслідки порушення правила, зафіксованого в диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі (передусім на заходи державного примусу).
Система права – цілісний комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави, що характеризується єдністю й узгодженістю, а також поділом на інститути та галузі права.
Систематизація законодавства – діяльність з об'єднання та упорядкування нормативних актів, приведення їх до єдиної системи.
Систематичний спосіб тлумачення норм права – сукупність прийомів аналізу змісту норм права, що пов’язані з системністю позитивного права і спрямовані на врахування логічних зв'язків залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обмеження тощо, які існують між різними нормами.
Склад правопорушення – сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують певне діяння як правопорушення (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона правопорушення).
Соціальна держава – держава, яка визнає людину найвищою соціальною цінністю, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості, гарантує всім людям рівні умови вільного розвитку.
Соціальна функція держави – діяльність держави щодо соціального захисту та соціального забезпечення своїх громадян.
Соціальні норми – правила поведінки загального характеру, які виникли в процесі історичного розвитку, виявляють волю певної частини населення або всього суспільства, регулюють різні сфери суспільних відносин і забезпечуються різними засобами соціального впливу.
Соціально-економічні та культурні права – права людини «другого покоління», які відображали висунуті на межі ХІХХХ століть ідеї соціального реформування суспільства з метою пом’якшення класового протистояння (право на працю, на соціальний захист і соціальне забезпечення тощо).
Спеціалізовані норми права – юридичні норми, які виконують додаткову функцію в правовому регулюванні, не мають класичної логічної структури.
Спеціально-юридичне тлумачення норми права – з’ясування змісту норми шляхом дослідження техніко-юридичних прийомів і засобів виразу волі законодавця (спрямоване на розкриття змісту термінів і конструкцій, специфічних для законотворчості).
Спосіб тлумачення – сукупність прийомів аналізу змісту норми права, що, як правило, ґрунтуються на даних окремої галузі знань.
Способи правового регулювання – первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділенням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків.
Структура (внутрішня форма) норми права – об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання внутрішня організація норми права, яка виражається в її поділі на складові елементи та в певних зв'язках між ними.
Структура законодавства – спосіб зв'язку між його елементами, зумовлений системою права, інтересами держави та потребами практики правового регулювання (розрізняють функціональну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру системи законодавства).
Структура системи права – внутрішня побудова системи права, що відображає її поділ на окремі взаємопов'язані елементи.
Суб’єкти демократії – учасники суспільних відносин, що виникають під час здійснення всіх форм демократії (людина (громадянин), державні органи, політичні партії, громадські організації, трудові колективи, групи громадян тощо).
Суб’єкти політики – класи, нації, соціальні прошарки; різноманітні об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації, рухи та ін.); кожна окрема людина; держава.
Суб'єкт правовідносин – учасник правовідносин, який виступає як носій суб’єктивних прав і юридичних обов'язків.
Суб'єкт правопорушення – фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення і є деліктоздатною.
Суб'єктивна сторона правопорушення – психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків, що має своїми ознаками вину, мотив і мету правопорушення.
Судова влада – відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, що має виняткові повноваження на здійснення правосуддя.
Суспільна правосвідомість – правосвідомість, що притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу); виявляє себе під час загальнонаціональних акцій на кшталт референдумів, виборів до різноманітних представницьких органів влади і т. ін.
Сфера законодавчого (легального) регулювання – ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами.
Теорія держави і права – наука про основні, загальні та специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності).
Територія держави – матеріальна основа існування держави, яка окреслює своїми кордонами простір, у межах якого держава поширює владу на населення, що проживає в ній.
Техніка правового регулювання (юридична техніка) – сукупність способів і прийомів, умінь і навичок формування всіх елементів механізму правового регулювання та ефективного оперування ними у праворегулятивній практиці.
Типологічні принципи права – керівні засади (ідеї), які властиві всім правовим системам певного історичного типу і відображають його соціально змістовну сутність.
Типологія держави – поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи – типи за їх найсуттєвішими ознаками.
Тлумачення норм права – здійснювана за допомогою певних способів і прийомів інтелектуальна діяльність, спрямована на осмислення норми права, з'ясування або роз'яснення її змісту з метою правильного її застосування і реалізації.
Тлумачення-з'ясування (усвідомлення) норм права – внутрішня розумова діяльність суб'єкта щодо встановлення змісту нормативноправового акта, яка не виходить за межі його свідомості (тлумачення змісту норми «для себе»).
Трудове право – сукупність правових норм, які регулюють трудові й тісно з ними пов¢язані інші суспільні відносини, тобто відносини, що виникають на основі угоди між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, чи фізичною особою, за якою працівник зобов¢язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник зобов¢язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи.
Умисел – форма вини, яка характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний чи шкідливий характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні або шкідливі наслідки і бажає (прямий умисел) чи свідомо допускає (непрямий умисел) їх настання.
Унітарна (проста) держава – єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету.
Фактична підстава юридичної відповідальності – передумова юридичної відповідальності, яку утворює протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що містить всі елементи складу правопорушення.
Федерація – складна союзна держава, до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єктів федерації), що мають юридично визначену політичну самостійність.
Фізичні (вітальні, життєві) права людини – можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (право на життя; фізичну недоторканність; безпечне для життя і здоров’я довкілля; житло; на достатній життєвий рівень (рівень матеріального забезпечення); власність на предмети споживання; медичну допомогу та інші види соціального забезпечення).
Форма державного правління – спосіб організації вищої державної влади; ознаки, що характеризують способи і порядок утворення, організації та взаємодії вищих органів державної влади, правовий (передусім – конституційний) порядок відносин між ними і населенням.
Форма державного устрою – спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між нею та цими частинами; ознаки, що характеризують способи територіального устрою державної влади та відповідну організацію державних органів.
Функції демократії – головні напрями впливу демократії на суспільні відносини (установча, оптимізації державних рішень, сприяння виконанню рішень, сприяння розвитку особи, контрольна функції).
Функції держави – основні напрями діяльності держави, які виражають її соціальну сутність і призначення в суспільстві. Функції держави щодо захисту групових інтересів – напрями діяльності держави, що спрямована на задоволення інтересів правлячих угрупувань, за якими стоять ті верстви населення, які становлять соціальну базу здійснення державної влади.
 Функції державного органу – соціальне призначення кожного конкретного державного органу, що знаходить свій вираз і конкретизацію у компетенції цього органу.
Функції законності – основні напрями впливу законності на суспільні відносини, що виражають її сутність та соціальне призначення.
Функції права – основні напрями впливу права на суспільні відносини.
Функції правосвідомості – головні напрями впливу правосвідомості на правову дійсність.
Функції правотворчості – основні напрями діяльності компетентних органів по встановленню, зміні або скасуванню правових норм, створенню й розвитку системи законодавства та інших форм права.
Функції юридичної відповідальності – основні напрями впливу юридичної відповідальності на суспільство, завдяки яким досягається її мета та які визначають її призначення як засобу забезпечення суспільного порядку.
Цивільне право – сукупність правових норм, які регулюють на засадах правової автономії (рівності) відносини власності, товарногрошові відносини і особисті немайнові відносини між фізичними і юридичними особами з метою задоволення їх прав і законних інтересів.
Цивільне процесуальне право – сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах.
Юридична кваліфікація факту – поширення суб'єктом правозастосовчої діяльності законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. 363
Юридична наука (правознавство) – система об’єктивованих, соціально значимих знань про закономірності права і держави (державно-правові закономірності); галузь спеціальних суспільних знань, у межах і за допомогою яких здійснюється теоретичноприкладне освоєння державно-правової дійсності.
Юридична підстава юридичної відповідальності – передумова юридичної відповідальності, яку утворюють нормативні приписи, що чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні ознаки, та правозастосовчий акт, у якому дається юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення.
Юридична сила нормативно-правових актів – специфічна властивість нормативно-правових актів, яка характеризує їх співвідношення і залежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.
Юридичне право – заснована на уявленні про справедливість міра свободи і рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.
Юридичний обов'язок – покладена законом на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснити в інтересах уповноваженої особи.
Юридичні гарантії законності і правопорядку – сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, що безпосередньо спрямовані на забезпечення режиму законності та правопорядку і є юридичними формами загальних гарантій.
Юридичні дії – обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей.
Юридичні події – обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі).
Юридичні терміни – слова і словосполучення, що точно позначають правові поняття, за допомогою яких формулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи.