Актуальні проблеми теорії держави і права_Фаст О.О.._ipsv

це загально­обов’язкове правило поведінки, яке встановлене або санкціоноване державою і за порушення якого держава застосовує державний примус. Ознаками правових норм, які відрізняють їх від інших соціальних норм є: міра свободи волевиявлення і поведінки людини. Найбільша ефектив­ність реалізації норм досягається при поєднанні загальнолюдських і соціаль­но-групових, класових інтересів в умовах стабільності суспільних відносин; форма закріплення прав і обов’язків, які визначають поведінку людини у соціальному спілкуванні. Завдяки єдності прав і обов’язків забезпечується стабільність і врівноваженість суспільних відносин, адже право одного індивіда підкріплюється обов’язком іншого. Інакше кажучи, норма права має зобов’язально-надавальний характер; загальнообов’язкове правило поведінки, тобто норма вказує, яким чином, у якому напрямі, протягом якого часу, на якій території необхідно діяти тому чи іншому суб’єкту, має загальний характер, постає як рівна, однакова для всіх і кожного, її повинні дотримуватись всі суб’єкти суспільних відносин незалежно від того, громадянин це або посадова особа державного органу; правило поведінки загального характеру, що адресується не конкрет­ному суб’єкту, а всім учасникам відносин (є неперсоніфікованими), що регулюються цією нормою права. Норма права здійснюється не разово, а завжди, коли виникають для цього підстави. 5. Це єдина серед соціальних норм, що походить від держави та є офіційним вираженням державної волі. 6. Це формально визначене правило поведінки. Норма права відрізня­ється від інших соціальних норм тільки їй притаманною формальною визначеністю. Внутрішня визначеність норми виявляється в змісті, обсязі прав і обов’язків, чітких вказівках на наслідки її порушення. Зовнішня визначеність полягає в тому, що будь-яка норма закріплена у статті, главі, розділі офіційного документа – у нормативно-правовому акті. Формальна визначеність потребує письмової, документальної форми. Норми права є чинними, коли вони доведені до відома через офіційні письмові джерела; норми права видаються уповноваженими на те органами держави у чітко встановленому порядку та за певною процедурою; це правило поведінки, гарантоване державою. Можливість держав­ного примусу у випадках порушення права є однією з важливих гарантій дієвості права; це система, що виявляється у структурній побудові норми, у спеціа­лізації та кооперації норм різних галузей інститутів права. Право – це не просто сукупність, а система норм. З норм права складаються як окремі нормативні акти, так і галузі та інститути права.

за суб’єктами, які прийняли нормативно-правові акти (законодавчи­ми; виконавчими; судовими; контрольно-наглядовими органами; громадськими об’єднаннями; трудовими колективами; всім населенням); за предметом регулювання (конституційні; адміністративні; фінан­сові; цивільні; кримінальні; цивільно-процесуальні тощо); за способом встановлення диспозиції норми (правил поведінки) – імперативні (диспозиція формується органом держави); диспозитивні (держава дозволяє суб’єктам домовитися щодо правила взаємної поведінки); за характером диспозиції – уповноважуючи (дозволяючі); зобов’язу­ючі, забороняючі; за функціональним призначенням – матеріально-правові; процесуа­льно-правові (встановлюють процедуру, регламент, процедуру правової діяльності); за терміном дії в часі – постійні; тимчасові; за сферою територіальної дії – загальні; місцеві (локальні); за колом осіб (суб’єктів), на яких норма поширює свою дію, – загальні; спеціальні; виняткові.

)– це певні її можливості, що необхідні для її існування та розвитку в конкретноісторичних умовах, об’єктивно визначаю­ться досягнутим рівнем усього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Права людини – це соціально-історичне (а не біологічне, фізіологічне) явище. Тому, навіть вживаючи щодо них такий термін, як природні, природжені, слід мати на увазі, що йдеться про соціальну, а не іншу природу сутності цього явища. Основні права людини поділяються на фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні. Фізичні необхідні для фізичного існування, для задоволення біоло­гічних, матеріальних потреб (право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення). Особистістосуються збереження, розвитку та захисту моральної психології людини, її світогляду та духовності (право на ім’я, честь, гідність, свободу віросповідання, переконань, сумління тощо). Культурні стосуються забезпечення розвитку національної самобутно­сті, доступу до духовних здобутків людства, їхнього засвоєння, використання та участі у подальшому розвитку (право на освіту, виховання, користування, надбання культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художньо творчість). Економічні стосуються можливості реалізувати свої здібності й здобу­вати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних і духов­них благ (право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяль­ності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля тощо). Політичні стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (право на громадянство, участь у дер­жавному управлінні суспільством, у формування представницьких органів державної влади тощо).

– це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, охороняються нею, виражають волю домінуючої частини населення в соціально неоднорідному суспільстві та покликані регулювати соціально значиму поведінку учасників суспільного процесу.

– це політична організація суспільства, в якій право обмежує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека є змістом свободи, закріплені в законах, це підґрунтя громадянського суспільства. Тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства надає можливість створити правову державу. Виходячи із можливості існування у громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів, ідея правової держави проявляється як забезпечення загального інтересу, як інституція гарантування й захисту прав людини.

це система правових цінностей, що відо­бражають рівень досягнутого суспільством правого прогресу й відображають у право­вій формі свободи особи, інші соціальні цінності. Складовими правової культури є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і приписів, навичок правомірної пове­дінки, поваги до права тощо), ступінь оволодіння ними і практичного їх застосування у житті. Правова культура є показником активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільності вико­нання вимог правових норм, реалізації прав і свобод громадян. Рівень досяг­нутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефектив­ність правового регулювання. Рівень досягнутої в суспільстві правової куль­тури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, хара­ктер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права. Структурно-функціональний підхід до вивче­ння правової культури базується на розумі­нні культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності в єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага зосереджується на ста­тиці та динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект культури – це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) – це виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та з іншими соціальними явищами. Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, соціальної групи, особи. Кожному з цих суб’єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції тощо. Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень: системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативних актів, і конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання; сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульова­них з допомогою правових норм (юридичних прав і обов’язків); правосвідомості – системи духовного відображення правової дій­сності; режиму законності та правопорядку – стану фактичного впорядкова­ності суспільних відносин, урегульованих з допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права та ін. Динамічна (функціональна) сторона правової культури може розгляда­тись як позитивний (ціннісний) аспект правових процесів: право­утворення, правового мислення, правового регулювання, зокрема правотвор­чості, реалі­зації норм права, правозастосування, правомірної поведінки. Якщо структурно-функціональний підхід до правої культури охоплює її склад – елементи та взаємодію, то аксіологічний – якісні властивості. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утво­рюються в ході розвитку суспільства й відображають прогресивні досягнення минулого і сьогодення. Плідність такого розуміння правової культури випли­ває з того, що визначення ціннісних характеристик дозволяє досить чітко від­межувати правову культуру від правових явищ регресивного та протиправ­ного характеру. Тому якісна відмінність правової культури полягає в її відпо­відності правовому прогресу. Якщо суттю соціального прогресу є становле­ння й утвердження свободи, то правовий прогрес – це правова форма сво­боди, таке правове становище особи в суспільстві, правовий статус грома­дянина в державі, що відповідають загальнолюдським цінностям. Правова культура особивключає як правосвідомість, розуміння принци­пів права, повагу до нього, впевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ, так і правову активність, передову юридичну практику.