Запрошую на конференції в ZOOM
Join Zoom Meeting
Meeting ID: 5173737931
Passcode : 11111
Завершення курсу передбачає проходження опитування здобувачів за посиланнями:
" Курс навчальної дисципліни очима здобувачів освіти"
ps://form s.gle/w L aPrhbE O o8D w Y E i8»
та
«Курс навчальної дисципліни очима здобувачів освіти з інвалідністю »
https.//form s.д 1e/bQ erqm pD d E H fllo v S 6
Тема 1. Міжнародний туризм як економічний та соціокультурний феномен
1. Світовий туризм та поняття моніторингу.
2.Фактори, що впливають на коливання економічних показників.
3. Система показників моніторингу світового туристичного ринку.
Туризм – тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійс- нення оплачуваної діяльності в місці перебування. Турист – особа, яка здійснює подорож по Україні або до іншої краї- ни з не забороненою законом країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов'язанням залишити країну або місце перебування в зазначений термін.
Туристський продукт – попередньо розроблений комплекс турист- ських послуг, який поєднує не менш ніж дві такі послуги, що реалізується або пропонуються для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристські пос- луги, не пов'язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації від- відувань об'єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо). Просування туристського продукту – комплекс заходів, спрямова- них на створення та підготовку до реалізації туристського продукту чи ту- ристських послуг (організація рекламно-ознайомлювальних подорожей, участь у спеціалізованих виставках, ярмарках, видання каталогів, буклетів тощо). Місце продажу (реалізації) туристських послуг – країна, в якій зареєстровано відповідний суб'єкт господарювання, що реалізує туристсь- кий продукт. Місце надання туристських послуг – країна, на території якої без- посередньо надаються туристські послуги.
Класифікація туризму полягає у групуванні його за окремими одно- рідними ознаками, які залежать від певних практичних цілей. Найбільш поширеною класифікацією туризму є його розподіл за типами, категоріями, видами й формами. Тип туризму визначається національною приналежністю туриста. Виділяються внутрішній, в’їзний і виїзний туризм. До внутрішнього туризму відносяться подорожі мешканців якої- небудь країни по території цієї країни. До в’їзного туризму відносяться подорожі по якій-небудь країні осіб, які не є її мешканцями. До виїзного туризму відносяться подорожі мешканців якої-небудь країни до іншої країни.
Комбінації вказаних типів туризму утворюють такі категорії туризму, як туризм в межах країни, національний туризм і міжнародний туризм. Туризм у межах країни охоплює внутрішній і в'їзний туризм і відповідає сукупному внутрішньому туристському споживанню, тобто сумарним витратам внутрішніх і іноземних туристів. Національний туризм включає внутрішній і виїзний туризм і співвід- носиться з категорією національного виробництва (валового національного продукту). У міжнародному туризмі виділяють дві складові – в'їзний і виїзний, що розрізняються за напрямком туристського потоку. Той самий турист може бути класифікований як такий, що в'їжджає і виїжджає одночасно залежно від того, стосовно якої країни стосується його переміщення. Розрізняють країну походження туриста, яку він залишає, і країну призначення, куди він прибуває. У першому випадку мова йде про виїзний, у другому – про в'їзний туризм. Ці терміни використовують стосовно до закордонної подорожі на початку поїздки. На зворотному шляху турист просто повертається додому.
Залежно від категорій осіб, які здійснюють туристські подорожі (поїздки, відвідування), їх цілей, об'єктів, що використовуються або відвідуються, чи інших ознак виділяють різноманітні види туризму.
Організований і неорганізований туризм.
Туристи задовольняють свої потреби по-різному. Вони можуть отримати відповідний набір послуг за посередництвом туристської фірми чи без її участі, оплатити поїздку з комплексним обслуговуванням чи завчасно кожну послугу окремо в міру користування нею на місці. Строго регламентовані подорожі, пропоновані туристськими фірмами і реалізовані звичайно на умовах попередньої оплати, називаються організованим туризмом. Організовані туристи отримують тур за заздалегідь погодженими маршрутами, термінами перебування, обсягом наданих послуг через спеціальний туристський збутовий апарат. Одні з них надають перевагу туру з комплексним обслуговуванням, інші обмежуються частковим туристським обслуговуванням (купити, наприклад, курсівку тільки на харчування).
На відміну від організованих неорганізовані туристи не зв'язані ніякими взаємними зобов'язаннями з різного роду посередниками, насамперед туристськими фірмами. Вони подорожують на принципах самодіяльності і самообслуговування. Типовий приклад неорганізованого туризму – поїздки шляхом автостопа з використанням як засіб пересування побіжних автомобілів. Неорганізований відпочинок отримав велике поширення. Індивідуальний і груповий туризм. Залежно від числа туристів туризм підрозділяється на індивідуальний (від одного до п'яти чоловік) і груповий (шість–сім чоловік і більше). Групові подорожі, як правило, організуються на основі спільності інтересів їхніх учасників. Це можуть бути тури архео- логічної, мистецтвознавчої чи історичної тематики, колективні подорожі, що організуються аматорами лижних прогулянок чи сафарі, поїздки з ви- робничими цілями і т. ін.
Інша класифікація туризму ґрунтується на цілях подорожі. Розрізняють подорожі з метою розваг і відпочинку, з одного боку, і діловий туризм – з іншого, яким відповідають різні моделі поведінки відвідувачів.
Подорожі з метою розваги і відпочинку складають основу міжнародного туристського обміну. На їхню частку приходиться близько 50% світового туризму. Вони поєднують оздоровчі, пізнавальні, аматорські спортивні поїздки, лікування і т. ін. Як і раніше, підвищеним попитом у населення користуються поїздки до моря. Купально-пляжний відпочинок традиційно вважається кращим способом зняття нервового і фізичного стомлення, регенерації сил і енергії. Однак оздоровчий туризм зазнає істотних змін. Мода на приморські курорти проходить, туристські потоки переорієнтуються. Підвищується інтерес до поїздок у гори і до подорожей з елементами пригоди і ризику. Невід'ємною частиною будь-якого відпочинку є ознайомлення з історико-культурними визначними пам'ятками, відвідування театрів, музеїв, розширення суспільного кругозору. Особливе тяжіння людина має до культури, історії, релігії, традицій і побуту народів. Більш повне уявлення про ці сторони людського життя формується в результаті безпосередніх контактів з місцевим населенням, що стають можливими завдяки туризму.
Беручи до уваги масштаб і значення пізнавального туризму, більшість дослідників відносять його до числа провідних субгалузей туризму, поряд з оздоровчим і спортивним. Діловий туризм охоплює подорожі з службовими цілями без отримання доходів за місцем відряджання. На відміну від поїздок на відпочинок рішення про відрядження, джерела і розміри його фінансування приймають, як правило, не самі туристи, а інші особи (начальник по службі, керівник фірми). До ділового туризму UNWTO відносить поїздки для участі в з'їздах, загальних зборах якої-небудь організації дипломатичного чи іншого характеру (за винятком поїздок осіб, які займають посади у відвідуваній країні), наукових конгресах і конференціях, виробничих семінарах і нарадах, ярмарках, виставках і міжнародних салонах та інші службові поїздки (установка і налагодження устаткування, укладання контрактів і т. ін.).
У число ділових туристів UNWTO включає водіїв вантажівок, комерційних агентів, стюардес, тургідів та ін., які постійно знаходяться в роз'їздах і виконують свої професійні обов'язки за межами звичайного середовища. Діловий туризм часто підрозділяється на: бізнес-поїздки, конгресно-виставковий і інсентів-туризм (від англ. incentive – спонукальний, що зао-хочує). Останній являє собою поїздки, якими фірма нагороджує своїх співробітників за високі показники в роботі. Звичайно, стимулювати продуктивну працю можна і за допомогою грошової премії. Але як показує практика, туристська поїздка несе в собі набагато сильніший мотивуючий фактор до кращої роботи. Результати опитування, проведеного серед комерційних фірм Великобританії, показали, що більше 90% їхнього числа визнають високу ефективність інсентиву і мають намір використовувати його 7 і надалі.
На відміну від масових турів інсентів-програми розробляються під конкретного корпоративного замовника і, як правило, припускають висококласні розміщення й обслуговування на маршруті. Хоча в загальному туристському потоці, наприклад у Іспанію чи Францію, “премійовані” туристи складають всього 5-7%, частка інсентиву в доходах країн від туризму значно більше. Це обґрунтовується високою вартістю інсентів-програм у порівнянні зі звичайними турами. Діловий туризм – перспективна і високорентабельна галузь туризму. Його частка в міжнародному туристському обміні, за деякими оцінками, складає від 10 до 20% і має тенденцію до зростання.
У нинішній час для позначення ділового туризму з’явився новий термін – MICE - туризм. Це поняття складається з декількох слів, які утворюють відому англомовну абревіатуру “MICE” широко вживану західними фахівцями для позначення складових ділового туризму. Абревіатуру формують перші букви англійських слів: M – Meetings (Зустрічі), I – Incentives (Інсентів, заохочувальні поїздки) С – Congresses (Конгреси), E – Exhibitions (Виставки).
У літературі існують класифікації туризму, засновані на інших ознаках. Одні з них відносяться до туристської подорожі і дозволяють описати її, виходячи з організації, комплексу пропонованих послуг, тривалості й дальності поїздки. Інші характеризують туриста з демографічної і соціально-економічної точок зору.
Комерційний і соціальний туризм
Спочатку вся туристська діяльність носила комерційний характер і здійснювалася з метою отримання прибутку. У сфері туризму, як і в іншому секторі економіки, прибуток є головним джерелом засобів для розвитку і розширення виробництва, а також виплати дивідендів акціонерам. Він виступає одним з найважливіших результуючих показників роботи туристського підприємства, на який орієнтується потенційний інвестор при оцінці можливостей фірми. Прагнучи максимізувати свій доход, туристські компанії шукають оптимальне співвідношення між величиною витрат і ціною туристського продукту. Пропоновані ними товари і послуги розраховані в основному на осіб з високим і середнім рівнем достатку, готових оплачувати туристські витрати із сімейних бюджетів.
На противагу комерційному туризму виник соціальний туризм. Із за- конодавчим закріпленням права на оплачувану відпустку в 30–ті роки зда- валося, що проблема відпочинку трудящих вирішена остаточно. Але в дійсності туристські послуги залишалися недоступними для більшої частини населення. Коло споживачів особливо звужувалось в періоди економічних спадів, що супроводжувалися ростом числа безробітних і падінням реальних доходів. Виникла гостра необхідність у соціальному туризмі як гаран- тованому мінімумі у сфері відпочинку. Він одержав підтримку на націона- льному й міжнародному рівнях.
Концепція соціального туризму побудована на трьох принципах: забезпечення відпочинку всіх і кожного члена суспільства шляхом широкого 8 залучення у сферу туризму людей з низьким рівнем доходів, субсидування туризму незаможних і активна участь центральних урядових, муніципаль- них, суспільних і комерційних структур в його розвитку. Ця концепція реалізована на практиці у Швейцарії і Франції завдяки системі відпускних чеків.
Головним її елементом є чек – платіжно-розрахунковий засіб, що вводиться в обіг для надання адресної допомоги туристам і забезпечення доступності відпочинку всім верствам населення Масовий і елітарний туризм. Особливість сучасного етапу розвитку туризму розкривається через поняття “масовий туризм”. Воно відбиває процеси демократизації і розширення туристського руху.
У країнах Заходу більше половини населення є споживачами туристських товарів і послуг. Поняття “масовий туризм” було введено і використовується як альтернатива аристократичному туризму XIX ст., окремим дорогим видам туризму, орієнтованим на обрану публіку, і туризму в країнах, що розвиваються, де доступ до туристських благ місцевого населення обмежений через низький рівень життя.
На відміну від масового елітарний туризм розрахований на заможну клієнтуру. Для даної категорії споживачів рівень цін на ринку не має осо- бливого значення, але вони висувають підвищені вимоги до якості пропо- нованих товарів і послуг. У цьому зв'язку не можна не відзначити ту роль, яку елітарний туризм відіграє в розвитку туристського бізнесу в цілому. Тут задається імпульс розвитку всієї туристської індустрії. Він сприяє по- ширенню нових більш високих стандартів обслуговування і, в остаточному підсумку, сприяє поліпшенню якості життя населення.
Екологічний туризм
Інформованість населення про стан навколишнього середовища і екологізація свідомості людей приводять до того, що екологічна обстановка служить одним з головних критеріїв місця і форми відпочинку. Ця тенденція виявляється у зростанні попиту на альтернативні види туризму, зокрема екологічний туризм.
Соціальна, гуманітарна й економічна функції туризму
Роль туризму в сучасному світі визначається передусім тим, що він є частиною соціальної сфери, виконуючи функції соціального характеру.
1) туризм являє собою вид відпочинку, сприяє відновленню сил і працездатності людини і відповідно психофізіологічних ресурсів суспільства;
2) туризм сприяє раціональному використанню вільного часу людини;
3) важливу роль туризм виконує у сфері зайнятості й підвищення життєвого рівня місцевого населення;
4) туризм можна вважати екологічно безпечною сферою діяльності людини; 5) туризм збагачує соціально-економічну інфраструктуру і міжрегіо- нальну співпрацю країн, держав і народів.
Слід відмітити, що головною соціальною функцією туризму можна вважати відновлення (відтворення). Суть її в тому, щоб відновлювати сили й внутрішні ресурси людини, витрачені під час праці та виконання повсяк- денних побутових обов’язків. Відпочинок при цьому має активний харак- тер, включає різноманітні розваги, які допомагають змінити вид діяльності, оточення, познайомитися з іншими людьми, новою культурою, традиціями, звичаями, узнати невідомі природні особливості і явища. Ритми сучасного життя більшості індустріально розвинених держав супроводжуються збільшенням виробництва, урбанізацією, нерідко погі шенням екологічного становища, ізоляцією мешканців міст від природи, надходженням значного обсягу інформації.
Вищевказані фактори сприяють тому, що людина відчуває стомленість, яка має фізичний і психологічний характер, що, у свою чергу, призводить до збільшення конфліктних ситуацій в побуті і на виробництві, погіршення здоров’я, знижує життєву активність. Подолати ці негативні наслідки допомагає туризм, який є ефективною формою повного і всебічного оновлення, бо людині надається можливість тимчасово покинути місце постійного проживання, трудової діяльності, змінити оточення і спосіб життя.
Науково-технічний прогрес і автоматизація виробництва сприяють збільшенню вільного часу працюючих, проблема його раціонального ви- користання також належить до числа соціальних. Вирішити цю проблему можна за допомогою туризму, бо громадяни можуть провести своє дозвілля на екскурсіях, у походах, подорожах. Розвинена туристська галузь дозволяє вирішувати таке важливе завдання, як зайнятість місцевого населення. Розвиток туристської інфраструктури сприяє залученню трудових ресурсів, спрямовуючи їх на обслуговування туристів. Туризм, який має відносно швидку окупність і високу прибутковість, вирішує ще одну проблему соціального плану – сприяє підвищенню життєвого рівня місцевого населення як прямо так і побічно.
Як прямий вплив, можна розглядати наступні аспекти:
– приплив грошових коштів до туристського регіону;
– збільшення прибутку туристських організацій;
– підвищення оплати праці службовців;
– зростання зайнятості місцевого населення. Побічний вплив туризму на рівень життя місцевого населення – це створення і розвиток інфраструктури в туристських регіонах (шляхів сполучення, ліній зв’язку, магазинів, спортивних центрів, кафе, ресторанів, пунктів побутових послуг, підприємств розваг та ін.), якими користуються як туристи, так і місцеве населення. Слід відзначити, що туризм, як правило, не погіршує екологічний стан, бо саме природні ресурси є одним з основних факторів привабливості для туристів.
Окрім функцій соціального характеру, туризм має велике значення у вирішенні економічних проблем суспільства. Туризм впливає на економіку в таких аспектах:
1) є джерелом доходу для місцевого населення туристських центрів;
2) стимулює розвиток галузей, пов’язаних з випуском предметів народного вжитку, бо приплив туристів підвищує попит на багато видів товарів, завдяки чому виробництво розвивається;
3) сприяє розвитку пізнання і розважального бізнесу, бо зі сторони місцевої влади приділяється велика увага “ресурсам гостинності”, збереженню культурної спадщини (пам’ятників, музеїв, архітектурних ансамблів), побудові різноманітних атракціонів для розваг;
4) дає прибуток і сприяє розвитку транспортних підприємств і організацій;
5) стимулює розвиток підприємств зв’язку, бо підтримуючи контакти з місцем постійного проживання, туристи використовують пошту, телеграф, телефон;
6) обумовлюють зростання попиту на вироби місцевої промисловості, сувеніри, які є рекламою для туристського центру;
7) сприяють припливу до країни іноземної валюти. Економічне значення туризму в масштабі держави полягає в можливості надходжень до державного і місцевих бюджетів через податки, а також поповнення позабюджетних фондів.
Окрім соціальних і економічних, туризм виконує і гуманітарні функції: 1) дозволяє поєднувати відпочинок з пізнанням життя, побуту, історії, культури, звичаїв свого та інших народів. Знайомство з країнами і на- родами, різноманітна тематика екскурсій розширюють світогляд людини, розвивають її інтелект, допомагають краще усвідомлювати реальну картину світу;
2) гуманітарне значення туризму виходить поза рамки однієї пізнавальної функції, бо він сприяє розвитку мирних, дружніх відносин між народами;
3) слід також відмітити роль туризму у вихованні підростаючого покоління – цікаві екскурсії і маршрути значною мірою здатні розширити світогляд дитини, впливати на формування її естетичних уподобань.
Туризм як соціально-економічна система
Системний підхід до характеристики сутності туризму в економічній науці сформувався у другій половині XX ст. внаслідок послідовної еволюції від первинного домінування в дослідженнях чисто економічної проблематики до визнання рівноправності суспільного, економічного і екологічного аспектів його функціонування. Туризм як складна соціально-економічна система, з одного боку, має власну структуру (субсистеми, елементи) з різноманіттям внутрішніх зв'язків, а з другого - складовою частиною трьох взаємозв'язаних суперсистем (суспільство, економіка, приро- 11 дне середовище).
В основі системи туризму, на думку швейцарського вченого К. Каспара, лежать дві внутрішні субсистеми:
– суб'єкт туризму – турист, тобто споживач туристських послуг з усім різноманіттям його потреб і мотивів поведінки;
– об'єкт туризму, що включає такі елементи, як туристський регіон і туристську індустрію.
Таким чином, під суб'єктом туризму розуміється турист, який шукає можливості задоволення своїх потреб шляхом отримання специфічних ту- ристських послуг.
Останні надаються йому у визначеному місці або регіоні, що є метою його подорожі. Відомо декілька підходів до визначення туристського регіону, пов'язаних з відповіддю на наступні запитання: Як визначити територію, яку турист вибирає як мету подорожі? Який розмір території сприймається рі- зними сегментами споживачів як мета подорожі? Яким вимогам повинна відповідати територія, щоб називатися туристським регіоном? Туристським регіоном можуть вважатися як окремий готель, так і місто, місцевість, район, область, країна або навіть група країн, які турист вибирає як мету своєї подорожі.
Яким туристський регіон представляється туристу, залежить від його потреб і сприйняття? Для туриста, що є любителем гри в гольф, туристським регіоном швидше за все буде спортивний центр з відповідними спорудами. Для вченого, який зацікавлений в участі в науковій конференції, туристським регіоном стане готель, в якому проходитиме конференція. У сприйнятті учасника конференції, якого одноча сно цікавлять історія і культура міста, в якому проводиться даний захід, туристським регіоном є все місто.
Слід мати на увазі і наступну обставину: чим на більшу відстань від місця постійного проживання туриста видалено місце відвідування, що є метою подорожі, тим ширше можуть розглядатися ним межі туристського регіону (наприклад, для американського туриста, який в найкоротший термін бажає подивитися всю Європу, туристським регіоном може стати весь європейський континент).
Досить поширеним є розроблене UNWTO туристське районування, відповідно до якого в світі виділяється шість крупних макрорегіонів: Єв- ропа, Америка, Східна Азія і Океанія, Південна Азія, Африка, Близький Схід. Кожний з макрорегіонів, у свою чергу, підрозділяється на мезорегіони. Так, європейський макрорегіон представлений наступними мезорегіонами: Центральна і Східна Європа (у тому числі країни СНД, держави Балтії), Північна, Південна Європа (включаючи країни колишньої Югославії), Західна Європа і Східне Середземномор'я (Туреччина, Кіпр, Ізраїль).
Наведена класифікація свідчить про те, що виділення туристських регіонів може значно відрізнятися від прийнятих схем географічного районування. Слід враховувати, що не будь-яка територія може бути віднесена до тури- стського регіону (регіону туристської дестинації). Щоб називатися таким, вона повинна відповідати наступним вимогам:
– містити об'єкти туристського інтересу (пам'ятники історії культури, музеї, особливу флору і фауну і т. ін.). Дестинація (місце призначення) привертає туристів, оскільки володіє такими характерними особливостями, яких немає в місцях їх постійного мешкання. Саме тут виникає конкуренція між дестинаціями, оскільки чим цікавіше територія з погляду можливостей побачити і узнати більше нового, тим вище її рейтинг серед дестинацій і, відповідно, тим більше вона відвідується туристами;
– мати нагоду для надання послуг, необхідних для задоволення потреб туристів (причому обов'язково такої якості, яку чекає клієнт). До них в першу чергу відносяться доставка (транспорт) до дестинації і назад, забезпечення умов мешкання, харчування, організації дозвілля з відповідним рівнем обслуговування;
– забезпечувати ефективне функціонування інформаційних систем (перш за все комп'ютерного резервування і бронювання), які є необхідним інструментом діяльності дестинацій на туристському ринку.
Таким чином, туристський регіон (дестинація) – це територія, що має в розпорядженні об'єкти туристського інтересу і пропонує певний набір послуг, необхідних для задоволення потреб туристів.
Типологія туристських регіонів, на думку російського вченого М.А. Морозова, може бути представлена таким чином:
– крупні столичні міста, які привертають туристів з багатьох причин, у тому числі як культурно-історичні й ділові центри;
– туристські центри – це території, що мають високу концентрацію туристських підприємств, добре розвинуту транспортну мережу, а також є привабливими для туристів з культурної, історичної, рекреаційної і науко- вої точок зору;
– центри цілеспрямованого розвитку місцевих звичаїв і культури для залучення туристів;
– центри, спеціально побудовані для туристів.
Уся інфраструктура таких центрів орієнтована виключно на задоволення потреб і інтересів туристів. Прямуючи до регіону туристської дестинації (мети своєї подорожі), туристи на деякий час (як правило, на декілька годин) можуть зупинитися в так званому транзитному регіоні (перш за все в місці пересадки з одного транспортного засобу на інший). Його головна функція – надати туристам послуги підприємств ресторанного господарства. Проте туристи можуть затримуватися тут і на декілька днів з метою огляду визначних пам'яток, якщо дана територія такі має в своєму розпорядженні і вони становлять певний інтерес для туристів.
Послуги туристам в тому або іншому регіоні надає туристська індустрія – сукупність підприємств матеріального виробництва і невиробничої сфери, що забезпечує виробництво, розподіл, обмін і споживання туристських послуг, освоєння і експлуатацію туристських ресурсів, а також створення матеріальної бази туризму.
Туристська індустрія є важливим елементом субсистеми “об'єкт туризму”. Одні з підприємств туристської індустрії пропонують споживачам виключно туристські послуги, для інших туризм – тільки один з напрямів їх комерційної діяльності. Формування, просування і реалізація комплексу туристських послуг, об'єднаних загальним цільовим призначенням, забезпечується туристськими підприємствами (туроператорами і турагентами), діяльність яких служить виключно туризму і складає основу його існування. Туристські підприємства в процесі свого функціонування взаємодіють з виробниками туристських послуг (засобами розміщення, транспортними організаціями, підприємствами ресторанного господарства і т. ін.), для яких в більшості випадків обслуговування туристів є одним з напрямів їх комерційної діяльності.
Наданням послуг туристам займаються також підприємства, які обслуговують все населення туристського регіону, хоча вони задовольняють одночасно і потреби туристів (перш за все це відноситься до підприємств торгівлі, зв'язку, побутового і медичного обслуговування, культурно-просвітницьких установ і т. ін.).
До складу туристської індустрії входять також державні й громадські організаційно-правові структури, які регулюють й координують розвиток туризму в регіоні, забезпечуючи умови (інфраструктуру, інформацію, без- пеку, доступність і збереження туристських об'єктів, формування турист- ської привабливості і іміджу регіону і т. ін.) ефективного функціонування системи туризму. Фактори, що впливають на розвиток туризму Основні фактори, що впливають на розвиток туризму, поділяються на статичні й динамічні. До статичних відносять сукупність природно-географічних факторів, які мають незмінне значення. Людина лише пристосовує їх до туристських потреб, робить більш доступними для використання.
До динамічних факторів відносять: демографічні, соціально-економічні, матеріально-технічні й політичні фактори, які можуть мати рі-зну оцінку, значення, що змінюються в часі й просторі. Крім вищевказаного розподілу, серед факторів, що впливають на розвиток туризму, розрізняють: – зовнішні (екзогенні) фактори, – внутрішні (ендогенні) фактори.
Зовнішні фактори впливають на туризм шляхом: – демографічних та соціальних змін; – економічного й фінансового розвитку; – змін політичного та правового регулювання; – технологічних змін; – торгового розвитку; – транспортної інфраструктури; – безпеки подорожей. Демографічні й соціальні фактори: вік населення; збільшення числа жінок, які працюють, і збільшення доходу на одну сім’ю; зростання числа бездітних пар у складі населення; тенденція до пізніх шлюбів; зменшення міграційних процесів; збільшення усвідомлення туристських можливостей.
Фактори економічні й фінансові: поліпшення (погіршення) економічної й фінансової ситуації; збільшення (зниження) індивідуального доходу; більш висока (низька) туристська активність залежно від виділеної на відпочинок частини доходів; зростання або зниження частки суспільних коштів на покриття витрат, пов’язаних з розвитком туризму та подорожей.
Внутрішні фактори – це насамперед фактори ринку: – процеси попиту, пропозиції; – сегментація ринку, в якому розвивається туристський продукт; – власне маркетинг; – туристський приватний сектор; – людський фактор. Особливості сучасних ринкових факторів: попит стає постійним запитом, а не привілеями; більше уваги приділяється індивідуальному туризму; зростає частка канікул, особливо в закордонних подорожах. Перераховані вище фактори, в свою чергу, підрозділяються на екстенсивні, інтенсивні й стримуючі (негативні).
До екстенсивних факторів відносять: зростання чисельності робітників, збільшення кількості залучених до обороту матеріальних ресурсів, будівництво нових об’єктів туризму з технічним рівнем існуючих. Інтенсивні фактори: підвищення кваліфікації персоналу, розвиток професійно-кваліфікаційної структури; технічне удосконалення матеріальної бази за рахунок впровадження досягнень і результатів науково- технічного прогресу, включаючи реалізацію цільових програм покращення культури і якості обслуговування, індустріалізації, технологізації і комп’ютерізації туризму, раціональне використання наявних матеріальних ресурсів, об’єктів, маршрутів та ін.
До стримуючих факторів, що впливають на розвиток туризму нега- тивно, відносяться: кризи, мілітаризація економіки, зростання зовнішньої заборгованості, політична нестабільність, зростання цін на предмети спо- живання, безробіття, фінансова нестабільність, зменшення обсягів спожи- вання, несприятливе екологічне становище, банкрутство туристських підп- риємств, невиконання турфірмами своїх зобов’язань та ін. Особливе місце серед факторів, що впливають на розвиток туризму, має фактор сезонності. Залежно від сезону обсяг туристської діяльності може зазнавати значних коливань.
Завдання для самостійної роботи
1. Підготувати науковий реферат за однією з запропонованих тем:
- Сутність функціонування світового ринку туристичних послуг.
- Моніторинг, контролінг та оцінювання : мета, функції.
- Етапи побудови системи моніторингу.
- Міждержавний досвід щодо визначення якості туристичного обслуговування.
- Системність у моніторингу світового туристичного ринку.
Вимоги до виконання наукового реферату: реферат повинен включати аналіз декількох наукових точок зору та аргументацію власного підходу; скдадатися з таких розділів: план, вступ (огляд, актуальність теми); основна частина; висновки; список літератури.
Тема 2. Становлення сучасних форм розвитку та державного регулювання міжнародного туризму в країнах світу.
План
1.Індустрія міжнародного туризму в умовах глобалізації та політико-правове середовище.
2.Сучасні виклики щодо відродження міжнародного туризму та роль державного регулювання.
3. Типи національних туристичних ринків та туристичні кластери як сучасна форма розвитку туристичної галузі.
Історичні аспекти формування у стародавні часи світової туристсько-транспортної інфраструктури
Подорожі в епоху античності. Становлення людської цивілізації відбувалося паралельно з розвитком туристської інфраструктури, однією з ключових складових якої в стародавності були транспортні системи. Перші дороги, або пішохідні тропи, були тісно пов’язані з рельєфом місцевості, на них були відсутні будь-які штучні форми, за винятком примітивних мостів і гатей з колод або жердин.
З появою колісного транспорту (винахід колеса відноситься до давньошумерської цивілізації та датується серединою IV тис. до н.е.) виникла необхідність усунення крутості ухилів на окремих ділянках шляхом будівництва насипів.
Штучні насипи вперш е були облаштовані на дорогах Стародавньої Месопотамії, Персії, на Криті. Проте, у багатьох стародавніх державах будівництву доріг взагалі не приділялося ніякої уваги. Необхідність будівництва мережі доріг і підт- римки їх у належному стані гостро постала перед перськими царями після створення в середині VI ст. до н.е. Киром II Великим Перської держави Ахеменідів. Саме в той період виникла необхідність здійснення кур’єрсько-поштової служби як форми державної централізації.
Якісний стрибок у будівництві стародавніх доріг відбувся в IV – II ст. до н.е. у Стародавньому Римі. Першою брукованою римською дорогою може вважатися практично повністю збережена Апієва дорога, побудована в 312 р. до н.е. цензором Апієм Клавдієм між Римом і Капуєй (350 км); в 224 р. до н.е. дорога була доведена до Брундизія.
Іншою, не менш відомою брукованою дорогоюможе вважатися Фламінієва дорога, прокладена в 220 р. до н.е. цензором Фламінієм між Римом та Ариміном (порт на узбережжі Адріатичного моря). Завдяки високорозвиненій і розгалуженій мережі доріг, що налічувала 90 тис. км основних магістралей та 150 – 200 тис. км другорядних, у Римській імперії була створена відмінна державна поштова служба (Cursus Publicus). Ця система мала двоступінчастий характер: на основних магіст- ральних дорогах через кожні 10 – 12 миль розташовувалися станції для зміни коней (Stationes), через кожні 30 – 40 миль – державні постоялі двори – мансіонес (Mansiones). Для розміщення представників вищої римської знаті – патриціїв, були обладнані приватні постоялі двори – стабулерії.
Аналогічна тенденція характерна й для Стародавньої Греції, де в I тис. до н.е. з’явилися катагогії – приватні постоялі двори та пандокеї – державні заїжджі двори. Таким чином, у стародавньому світі практично паралельно розвивалося два типи дорожніх будинків, що надавали послуги розміщення подорожуючим: державні, що забезпечували роботу поштово-кур’єрської служби, і приватні, що обслуговували переважно торговельні каравани й за- можних мандрівників.
У давньосхідних цивілізаціях для розміщення мандрівників також часто використовувалися таверни, що споконвічно виконували функції організації харчування. Як пришляхові будинки, що виконували одночасно й роль притулків, служили спеціальні сторожові укріплення.
У Стародавній Месопотамії діяльність пришляхових станцій регулю- валася на законодавчому рівні. Одним із 282 законів вавилонського царя Хаммурапі власникам таверн пропонувалося звертати особливу увагу на 16 розмови відвідувачів для того, щоб виявляти змовників та осіб, що замиш- ляли злочини, і доносити про це владі. Розмаїття форм і цілей подорожей у стародавньому світі особливо яскраво виявилося в епоху античності. Так, стародавні греки, що найчастіше направлялися в Єгипет, у своїх поїздках переслідували різні цілі: від відпочинку, розваг, ознайомлення з культурними цінностями країни до одержання нових знань, підвищення освіти.
В Стародавньої Греції зароджується курортологія, лікувальний туризм. Храми Асклепія – бога лікування – стали виникати ще в V – IV ст. до н.е. Вони зводилися вдалині від міст, у місцях зі здоровим кліматом. Вдомо про існування не менш 60 таких храмів. Паломництво також було поширене у стародавніх греків: популярністю користувався знаменитий храм Аполлона в Дельфах. Дельфи знамениті ще й Піфійськими іграми, що проводилися при храмі Аполлона Піфійського раз на 8 років, з VI ст. до н.е. – один раз на 4 роки. Такі змагання (музичні і спортивні) носили загальногрецький характер і були другими за значенням після Олімпійських ігор. Найбільш відомими і масовими були Олімпійські ігри, що відбувалися на честь Зевса Олімпійського кожні чотири роки, влітку у Священному місті Олімпії біля підніжжя гори Олімп і пагорба Кроноса – Кроніона.
З особливим розмахом видовищні заходи організовувалися в Римській імперії: популярністю користувалися свята Діоніса, бога виноробства; театри; циркові ігри й, звичайно ж, бої гладіаторів.
Більш активно, ніж у Стародавній Греції, у Стародавньому Римі розвивався лікувальний туризм. Наприклад, найвідоміший давньоримський бальнеологічний курорт Цивітас Аурелія Аквензіс (Civitas Aurelia Aquensis) відомий зараз за назвою Баден-Баден (Німеччина);
- користувалися популярністю термальні джерела біля Неаполя (про що писали Страбон і Пліній Старший), острів Іск’я, курорт Акве-Альбуле (згадувався Вергілієм в «Енеїді»);
- на території сучасного Будапешта існувало римське посе- лення Аквінкум (Aquincum). Можна також говорити і про значний розвиток освітнього туризму в Стародавньому Римі.
Вважалося ознакою гарного тону відправити свого сина підвищувати освіту в Афіни або на острів Родос. Розвиток подорожей на Стародавньому Сході пов’язаний, насамперед, з формуванням двох цивілізацій: Індійської й Китайської.
Розвиток подорожей в Індії був пов’язаний з появою релігій і релі- гійних течій. Індія – батьківщина однієї із трьох основних світових релігій – буддизму, що виник у VI ст. до н.е. Хоча міграційні процеси в Китаї були надзвичайно активними ще в IV – III тис. до н.е., датою зародження цивілізації Стародавнього Китаю вважається середина II тис. до н.е., коли в басейні ріки Хуанхе почали ви- никати великі поселення китайців. Об’єднання китайських земель в єдину державу відбулося при імператорі Цинь Шихуанді (221 – 210 рр. до н.е.). В його епоху будується частина Великої Китайської стіни довжиною більше 17 500 км (саме будівництво було розпочато в IV ст. до н.е.), всю територію Піднебесної імперії перетнули впоряджені дороги. Одним з перших китайських мандрівників був Чжан Цянь, що жив в II ст. до н.е.
Найбільш важливим для історії туризму Стародавнього Сходу є поява «Великого шовкового шляху» (цю назву наприкінці XIX ст. ввів учений К. Ріхтгофен у своїй книзі «Китай Подорожі в епоху Середньовіччя та Відродження Християнська релігія, що почала формуватися ще за часів пізньої Римської імперії, в епоху Середньовіччя поступово поширилася з півдня на північ Європи. Активно проникаючи в культуру, побут, традиції європейських народів і поглинаючи їх, християнство витісняло науку, античні знання, вільнодумство.
Підпорядкування релігійним канонам вкрай негативно вплинуло на подорожі в цей історичний період на території практично всієї Європи. Основний акцент організованих подорожей і досліджень у цей час припадає на Північну Європу, де вплив християнства був ще не таким великим і де язичницькі традиції співіснували з новою релігією. Саме північні країни Європи подарували світові перших мандрівників Середньовіччя. Розвиток релігійних поїздок у Середньовіччя відбувався як на Заході, так і на Сході, причому, у східну культуру паломництво прийшло раніше, оскільки буддизм як релігія сформувався ще до нашої ери, тоді, як христи- янство поширилося в Римській імперії лише у II – III ст. н.е., а мусульманство – у VI – VII ст. на Близькому Сході. Одним із засновників паломницьких подорожей у Китаї вважається буддійський чернець Фа Сянь, що в IV ст. здійснив багаторічне паломниц- тво в Індію. Початок паломництва в християнстві поклала свята Олена (255 – 330 рр.), мати імператора Костянтина Великого (285 – 337 рр.), що в 325 р. здійснила подорож до Єрусалиму, де знайшла труну Ісуса Христа, спорудила над ним храм і встановила хрест.
У раннє Середньовіччя паломництво до святих мощів носило масовий характер: наприклад, у Франції популярністю у прочан користувалися мощі святих у Пуат’є, Ліможі, Тулузі, Парижі, Реймсі та інших містах, по- клонитися яким йшли за 200 км і більше. Великою популярністю у прочан користувалися мощі архієпископа Мірлікійського Миколи (IV ст.), учасн ка першого Всесвітнього Собору, пізніше канонізованого (тобто зарахованого до Лику Святих) церквою. В 1087 р., коли мощі Святого Миколи були перевезені купцями в місто Барі (Італія), на їх поховання прибули прочани з усієї Європи, у тому числі і зі Скандинавії. З тих пір, вже майже 1000 років, 9 травня святкується день Святого Миколи (Догідника), найбільш ша- нованого святого, котрий вважається також заступником подорожуючих.
Паломництво в мусульманстві набуває яскраво вираженого характеру, оскільки всім мусульманам необхідно хоча б раз у житті здійснити хадж (паломництво) у Мекку, місто, у якому за переказами народився пророк Мохаммед. Другим за значенням місцем паломництва у мусульман є розташоване в 300 км від Мекки місто Медина, де похований пророк.
Для арабського Сходу, як уже відзначалося раніше, було характерно зосередження знань античності, що сприяло розвитку не тільки релігійних і торговельних подорожей, але й активізації культурно-пізнавальних поїздок. Одними з найбільш відомих арабських мандрівників були Аль-Масуді, Аль-Макдісі, Йакут Аль-Хамаві, Ібн Баттута тощо. Подорожі в Середні віки в арабському світі стали настільки розпо- всюдженими, що відомий лікар того часу Абу Алі Ібн Сіна (прибл. 980 – 1037 рр.), якого європейці називали Авіценною, у своєму «Медичному каноні» присвятив спеціальну главу режиму подорожуючих.
У ранньому Середньовіччі ще зберігалися традиції лікувальних поїздок, що йдуть із часів Римської імперії. Відомими курортами того часу були Пломб’єр-лє-Бен (Франція), Ахен (Німеччина).
З XIII ст. відродилася популярність відомих зі стародавності курортів Абано-Терме (Італія), Спа (Бельгія) та інших. Величезне значення для розвитку торговельних відносин у Європі зіграв Ганзейський Союз, до якого входило більше 100 великих міст, у тому числі Ревель (Таллінн), Дерпт (Тарту), Рига, Новгород тощо.
Активна діяльність Ганзейського Союзу сприяла поширенню ділових поїздок, насамперед, з метою вивчення досвіду ведення торговельних операцій. Розвиток середньовічної культури багато в чому також пов’язаний з появою перших європейських університетів. У всіх університетах навчання велося на латині, тому студенти могли вільно переходити з одного університету в ін-ший, таких мандрівних студентів називали ватангами («бурлаками»). Першим університетом у Європі прийнято вважати Болонський університет (Італія)
У пізньому Середньовіччі помітно активізується розвиток готельного господарства. В Італії до середини XV ст. утримання готелів стало прибут- ковою справою, існував навіть «Союз хазяїв готелів», що встановлював правила для себе і своїх гостей. Однак розвиток приватних готелів стриму- валося активним наданням монастирями прочанам безкоштовних послуг проживання та харчування.
В Англії відчутне зростання готельного господарства почалося після того, як король Генріх VIII провів секуляризацію монастирів (переведення церковної власності в державну). Мандрівники більше не могли розрахо- вувати на безкоштовну ночівлю в монастирях і змушені були зупинятися в приватних постоялих дворах – іннах, які являли собою типові дорожні го- телі, що мали на першому поверсі таверну та стайню, службові і господар- ські приміщення, а на верхніх поверхах – спальні, що виходили у прямоку- тний внутрішній двір і були з’єднані критою галереєю.
Із прийняттям в 988 р. християнства на Русі активно почало розвиватися паломництво. У Київській Русі його умовно можна розділити на па- ломництво всередині держави, пов’язане зі заснуванням перших монасти- рів, і паломництво за межі Русі, насамперед, у Палестину, Царьград (Константинополь), на гору Афон. Активізація паломництва сприяла зародженню готельної справи на Русі.
Однак більш активно воно починає розвиватися в часи монголо-татарського ярма, в XII – XIII ст. великі володіння монголів вимагали добре налагодженого зв’язку із завойованими землями. Тому, на територіях, що перебували під монголо-татарським ярмом, виникла мережа янбів або ямбів, що розташовувалися один від одного на відстані одного дня кінного шляху. Згодом назва янби (ямби) на Русі трансформувалося в «ями».
Вже у XV ст. у Московській державі виникає досить розвинена мережа доріг та ямів, тобто поштових станцій, які перебували у віданні Ямського наказу – установи, що опікувалася поштовою справою.
До XV ст. також відноситься і будівництво в великих містах гостинних дворів, в яких, крім розміщення і харчування, також передбачалися приміщення для здійснення комерційних операцій. Гостинні двори складалися з рядів крамниць, торговельних приміщень і складів, об’єднаних круглими галереями. Бурхливий розвиток міст у XIV – XV ст., прогресивні погляди вче- них того часу, зміни в наукових підходах стали передумовами змін в уявленнях про світ. Необхідність пошуку нових ринків, а також більша доступність (у зв’язку з початком друкарства) країнознавчих добутків стародавніх авторів розбудили інтерес до дослідження далеких країн. Із цього моменту в історії наступає епоха Великих географічних відкриттів. Географічні карти, створені на той час на підставі уявлення про кулястість землі, давали підставу говорити про можливості досягнення країн Сходу при неухильному русі на Захід.
Ідея пошуку морських торговельних шляхів в Індію та Китай пояс- нювалася також іншою причиною. Караванні шляхи зі сходу перебували в руках арабів і були небезпечні, а турки після завоювання Константинополя у 1457 р., установили до того ж високі податки та мита. Сухопутні шляхи на Схід для європейців були практично загублені. Предмети розкоші – шовк із Китаю, коштовності з Індії, східні прянощі – стали в Європі недоступною рідкістю. Тому, ідея пошуку морського шляху в Індію та Китай в обхід ісламського світу виношувалася як королівськими дворами Європи, так і великими торговими домами. Становлення туризму як масового явища До середини XVIII ст. туризм розвивався вкрай повільно: подорожі були привілеєм забезпечених верств населення, носили переважно завойо- вницько-місіонерський або торговельний характер. Причин цьому було небагато, основні з яких – відсутність доступного транспорту для здійс- нення поїздок, відсутність мотивації (достатніх знань, що спонукують до здійснення поїздок) та інтересу. Однієї з головних складових сучасного туризму є масовість і доступ- ність. Тому становлення сучасного туризму як масового явища відбувалося протягом довгого часу і було пов’язане, насамперед, з тими процесами, які 20 відбувалися в Європі в епоху Нового часу.
Розвиток науки і техніки, інженерні винаходи сприяли, з одного боку, виникненню нового обладнання, що спрощувало процес виробництва, і призвело в підсумку до «промислової революції», а, з іншого боку, появі і розвитку нових транспортних засобів, що сприяли закінченню «транспорт- ної революції». Виникнення великої фабрично-заводської промисловості призвело до збільшення міст – урбанізації, зміни життєвого укладу, психо- логії та менталітету городян, появи потреби у відпочинку, що включала зміну місця, а «транспортна революція» зробила поїздки більш доступними.
Розвиток транспортних засобів сприяв активізації перевезень. Так, у 1822 р. англієць Роберт Смарт створив фірму, що реєструвала пасажирів на пароплави, які курсували по Брістольській затоці. Перші повідомлення про спеціально організовані рейси морських пасажирських суден з метою від- починку відносяться до 1835 р., коли в Англії були оголошені регулярні прогулянкові рейси між північними островами Британії та Ісландії.
Регулярне пароплавне сполучення між Лондоном і Нью-Йорком розпочалося у 1838 р. Перша групова поїздка була здійснена 5 липня 1841 р., коли Томас Кук (1808 – 1892 рр.) організував для 570 чоловік – представників товарис- тва «друзів тверезості» перевезення на дев’ятьох окремих вагонах третього класу залізницею із прогулянковою метою з Лейстера в Лафборо. Довжина шляху склала 20 миль (32 км). Під час цієї подорожі були надані послуги у вигляді чаю із сендвічами, також грав духовий оркестр. Вартість такої поїздки складала 1 шилінг.
При цьому слід зазначити, що задовго до Томаса Кука ідею організації комплексної групової подорожі висунув власник шляхетного пансіону в Росії Веніамін Генш, що у додатку до газети «Московські відомості» у грудні 1777 р. опублікував «План предприемлемого путешествия в чужие края». У 1845 р. Томас Кук організував другу масову подорож у Ліверпуль із проведенням екскурсії. У 1847 р. він заснував туристське товариство, що поширювало квитки та путівки за межами Англії, а в 1855 р. здійснив першу закордонну поїздку на Всесвітню виставку в Парижі. В 1862 р. видав перший каталог турпоїздок. У 1864 р. його компаньйоном став син Джон Мейсон Кук. У 1867 р. компанія «Томас Кук і син» організувала подорож англійців у Швейцарію, в 1868 р. – у Північну Америку, в 1882 р. – першу кругосвітню подорож. Слідом за бюро подорожей Томаса Кука виникли бюро подорожей Карла Різеля (Німеччина, 1854 р.), «Райзебюро Штанген» (Німеччина, 1863 р.), у Росії 28 лютого 1871 р. було зареєстровано Акціонерне товариство «Іматри». Ці та інші бюро подорожей організовували далекі, тривалі поїздки і обслуговували переважно забезпечених туристів; серед середніх верств населення популярним в цей час став недорогий літній відпочинок на дачах.
В епоху Нового часу у зв’язку з бурхливим розвитком промисловості та появою нових видів транспорту активізується і розвиток готельного го- сподарства. З XVIII ст. в Англії почали процвітати так звані каретні готелі, на які були покладені обов’язки задовольняти потреби королівської пошти. Каретна ера закінчилася у 1838 р., коли англійський парламент ухвалив рішення щодо перевезення пошти залізницею. У XVII – XVIII ст. у зв’язку з напливом європейських переселенців у Північну Америку почала розвиватися готельна справа і на землях Нового світу. Перші постоялі двори були однотипними спорудженнями: житло для хазяїв, таверна на першому поверсі, спальні для постояльців на верхніх поверхах. В Україні розвиток готельного господарства активізувався з появою електрики і будівництвом перших залізниць. Так, до 1901 р. у Києві було побудовано 64 готелі. Розвиток масового туризму в Європі пов’язаний із зародженням гір-ського руху. Хоча інтерес до гір проявлявся і на більш ранніх етапах (про це говорилося вище), походи в гори були одиничними. Потужним поштовхом до популяризації гірських подорожей стало сходження у 1787 р. на найбільшу вершину Європи – Монблан (Французькі Альпи) наукової експедиції на чолі з Орасом Бенедиктом Соссюром (1740 – 1799 рр.).
Завдання для самостійної роботи студентів ( вимоги до наукової роботи в РНПД на сторінці курсу) -
Підготувати науковий реферат за однією із запропонованих тем:
1. Міжнародні правові акти, що регулюють Світовий туристичний ринок.
2. Світовий досвід державної підтримки відродження туристичної галузі в умовах пандемії.
3. Позитивні та негативні наслідки глобалізації світового ринку туристичних послуг.
4. Кластери в розвитку світового туристичного ринку: зарубіжний та український досвід.
5. Глобалізація в туризмі : світовий, національний та микро- рівні.
Тема 3. Міжнародні туристичні організації
1.Сутність міжнародних туристичних організацій.
2. Цілі та завдання діяльнояті міжнародних туристичних організацій.
3. ВТО (UNWTO) та МГА в умовах світової пандемії.
Оскільки міжнародний туризм є віддзеркаленням соціально- економічних відносин в житті окремих країн і одночасно складовою частиною міжнародних відносин, виникають необхідні передумови організації й управління всім комплексом туристсько-екскурсійної діяльності, як в рамках держави, так і на міжнародному рівні. Ці передумови реалізуються, зокрема, у створенні туристських організацій. Постійне розширення міжнародного туристського обміну зумовило необхідність його міжнародно-правової регламентації: розробки різних правових інститутів і створення спеціалізованих міжнародних туристських організацій. Перша міжнародна туристська організація – Міжнародна Ліга туристських суспільств – була створена ще у 1898 р. 1919 р. ознаменувався створенням Міжнародного туристського альянсу і Міжнародної Федерації туристських агентств. У травні 1925 р. в Гаазі (Нідерланди) був створений Міжнародний конгрес громадських асоціацій з пропаганди туризму (МКГАПТ); у 1927 р. був скликаний Міжнародний конгрес офіційних туристських організацій (МКОТО); у 1934 р. в Гаазі був створений Міжнародний союз організацій з пропаганди туризму (МСОПТ).
Проте попередником сучасної спеціалізованої міжнародної туристської організації – ВТО, став Міжнародний Союз офіційних туристських організацій (МСОТО), який був створений у 1947 р. в результаті об’єднання МКГАПТ, МКОТО і МСОПТ 22 У 1967 р. МСОТО прийняла резолюцію про перетворення МСОТО в міжурядову організацію, уповноважену приймати рішення на світовому рівні і здатну співробітничати з іншими світовими організаціями, що вхо- дять в систему ООН. Резолюція була розглянута на Генеральній Асамблеї ООН в грудні 1969 р. 27 вересня 1970 р. в Мехіко на Позачерговій Генеральній Асамблеї МСОТО був прийнятий Статут Всесвітньої туристської організації (ВТО).
Згідно Статуту, основна мета ВТО – сприяння розвитку туризму для здійс- нення внеску в економічний розвиток, міжнародного взаєморозуміння, ми- ру, процвітання, взаємної пошани і дотримання прав людини і основних свобод для всіх людей без відмінності раси, статі, мови і релігій. Окрім того, ВТО ставить своїми цілями допомогу людям в отриманні доступу до освіти і національних культур під час подорожей; поліпшення стандартів проживання і перебування в менш розвинених районах світу за рахунок допомоги в забезпеченні необхідної матеріально-технічної бази для інозе- много туризму і розвитку транспортних шляхів, що поєднують з даними регіонами; розширення можливостей країн, що приймають туристів і тим самим роблять внесок в розвиток національних економік даних держав; координація співпраці між країнами і організаціями у сфері туризму. Статут набув чинності 2 січня 1975 р. (згідно нормам ООН, через 120 днів після його ратифікації 51 державою).
Одночасно з цим МСОТО пердала всі свої повноваження ВТО, і вже у травні 1975 р. в Мадриді (Іспанія) розпочала свою роботу Перша Генеральна асамблея Всесвітньої туристської організації, на якій першим Генеральним секретарем організації був обраний Роберт Лонаті. В 1976 р. секретаріат ВТО переїхав із Женеви до Мадрида, де знаходиться і тепер. В 1979 р. було прийняте рішення про щорічне проведення 27 вересня, починаючи з 1980 р., Всесвітнього дня туризму. В 1980 р. на Всесвітній конференції з туризму в м. Маніла (Філіппіни), ВТО одноголосно прийняла Манільську декларацію зі світового туризму, в якій розглядалося багато основоположних питань функціонування туризму в світі, зокрема, відповідальності держав за розвиток туризму (соціально-економічні умови, визначення цілей і завдань, визначення і лікві- дація впливу стримуючих чинників), а також було акцентовано увагу на таких питаннях, як регулювання попиту і пропозиції на ринку туристських послуг; науково-технічна співпраця в області туризму; підготовка кадрів для сфери туризму тощо. 22 вересня 1985 р. на VI Генеральній асамблеї в Софії (Болгарія) бу- ли затверджені Хартія туризму і Кодекс туриста. З 10 по 14 квітня 1989 р. в м. Гаага (Нідерланди) Міжпарламентським союзом спільно з ВТО була проведена Міжпарламентська конференція з туризму, підсумковим документом якої стала Гаагська декларація з туризму, що була сформульована з 10 пунктів і оголошена учасниками як інструмент міжнародної співпраці в області туризму. У 1986 р. організацію очолив австрієць Віллібальд Пара, а в 1990 р. – мексиканець Антоніо Ерникес Савін’як. У 1996 р. після виходу у відставку 23 А. Савін’яка в.о. Генерального секретаря був призначений Франческо Франжіаллі. 20 жовтня 1997 р. на XII Генеральній Асамблеї ВТО, що про- ходила в Стамбулі, до складу організації, що налічувала на той момент 138 держав, була прийнята Україна.
1 листопада 1999 р. на XIII Генеральній асамблеї ВТО, що проходила в Сантьяго (Чилі), був прийнятий, а в 2001 р. затверджений спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН Глобальний етичний кодекс туризму. У 2003 р. ВТО було перетворено на спеціалізовану установу ООН, після чого офіційною назвою організації стало ЮНВТО (UNWTO – United Nations World Tourism Organization). У структурі ВТО функціонує ряд регіональних організацій, зокрема: Арабська туристська асоціація (ААТТА); Американське товариство туристських агентів (ASTA); Туристська асоціація країн Тихоокеанського регіону (РАТА); Конференція туристських агентств країн Латинської Америки (COTAL); Асоціація Британських туристських агентств (ВАТА); Європейська туристська комісія (ЕТС) та інші. До регіональних організацій, що опікуються питаннями туризму, також можна віднести Організацію з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яка була створена 14 грудня 1960 р. в Парижі і об’єднує на сьогоднішній день найбільш економічно розвинені держави світу.
При ОЕСР функціонує Туристський комітет, який не тільки розглядає питання розвитку туризму в країнах-членах організації, але і відповідає за збір та обробку статистичної інформації, а також складає щорічні звіти «Туристська політика і міжнародний туризм в країнах-членах ОЕСР».
Завдання для самостійної роботи магістрантів.
Підготувати науковий реферат за однією з запропонованих тем:
1. Умови та соціально-економічні причини виникнення міжнародних туристичних організацій.
2. Цілі та завдання світових туристичних об'єднань в туристичній сфері.
3. Участь України в діяльності міжнародних туристичних організацій.
4. Діяльність міжнародних туристичних організацій щодо подолання наслідків світової пандеміії.
Тема 4. Статистика міжнародного туризму
1. Історія розвитку статистики міжнародного туризму.
2.Концепції статистики міжнародного туризму.
3. Основні статистичні одиниці міжнародного туризму.
4.Статистика туристичних потоків.
Статистика туризму є галуззю соціально-економічної статистики й обстежує питання розвитку туризму і туристської індустрії. Предметом статистики туризму є обстеження кількісної сторони стану і розвитку галузі туризму в нерозривному зв’язку з якісною стороною. Головною метою статистики туризму є статистичне обстеження явищ, як обмежених ринками відпочинку, так і подорожей, які охоплюють світовий ринок, у взаємозв’язку різних характеристик туризму, як для самостійного аналізу діяльності в цій області, так і для використання в якості джерел даних для розробки пов’язаних з туризмом показників платіжного балансу і складання рахунків СНР.
Основними задачами статистики туризму є організація статистичного спостереження за потоками туристів, місцями їхнього розміщення, ха- рактеристиками поїздок, оптовою і роздрібною торгівлею, транспортом, будівництвом, зайнятістю, фінансовим посередництвом, доходами і витра- тами, зв’язаними з туризмом на основі єдиної наукової методології, яка ві- дповідає міжнародним правилам і стандартам. До основних одиниць туризму відносяться окремі особи, які є суб’єктами туристської діяльності і розглядаються в обстеженнях як статистичні одиниці. Усі типи мандрівників, які займаються туризмом, визначаються як відвідувачі. У цьому зв’язку термін «відвідувач» являє собою основну концепцію всієї системи статистики туризму.
З метою статистики туризму і відповідно до основних типів туризму відвідувачі підрозділяються на міжнародні і внутрішні. Статистичні дані, що відносяться до туристських витрат, являють собою один з найважливіших показників, який необхідний фахівцям в області планування, комерційної діяльності і досліджень. Вони використовуються для спостереження й оцінки впливу туризму на національну економіку. Визначення витрат тісно пов’язано з визначенням споживання в туризмі.
Споживання в туризмі визначається як «вартість товарів і послуг, використаних для безпосереднього задоволення одиниць туризму (відвіду- вачів)». Туристські витрати визначаються як «загальна сума споживчих ви- трат, які здійснюються відвідувачем або від його імені при підготовці й у ході своєї поїздки і перебування в місці призначення». Концепція туристських витрат охоплює широкий діапазон елементів споживання – від придбання споживчих товарів і послуг, що є органічною частиною подорожей і перебування, до придбання невеликих товарів тривалого споживання для особистого користування, сувенірів і подарунків для родичів і знайомих. Деякі види витрат або придбань виключаються з категорії туристських витрат:
- закупівлі для комерційних цілей (з метою перепродажу), а також закупівлі, здійснені відвідувачами під час ділових поїздок від імені свого роботодавця; - капіталовкладення або угоди, здійснювані відвідувачами і які мають відношення, наприклад, до землі, житлових будинків, нерухомості, творів мистецтва й інших значних придбань (таких як машини, автофургони, катери, інші будинки), навіть якщо в майбутньому вони можуть вико- ристовуватися з метою туризму;
- готівка, яка видається родичам або знайомим під час поїздки на відпочинок, яка не являють собою оплату якого-небудь туристського това- ру або послуги, а також благодійні внески. Туристичні витрати, можуть бути розділені на три великі групи, у залежності від того, чи зроблені ці витрати при підготовці до поїздки (з розподілом у залежності від мети), у ході поїздки (з розподілом у залежності від місця) або після поїздки, а саме: попередні витрати, необхідні для підготовки і здійснення поїздки;
- витрати, що виникають під час подорожі й у відвідуваних місцях;
витрати, пов’язані з подорожами, і здійснені в країні виїзду після повернення з закордонної поїздки.
У міжнародному туризмі витрати відвідувача являють собою надхо- дження (доходи) для приймаючої сторони і витрати для країни виїзду після повернення з закордонної поїздки.
Класифікації, що відносяться до туристського попиту:
1. Класифікації цілей поїздки у відношенні в’їзного, виїзного і внут- рішнього туризму У статистиці туризму термін «поїздка» або «відвідування» має на увазі будь-яку подорож у яке-небудь місце, що знаходиться за межами звичайного середовища відповідної особи. Ці терміни відносяться до дія- льності, що здійснюють відвідувачі за межами свого звичайного місця проживання з моменту від’їзду до повернення. Зведення про цілі поїздки необхідні для визначення споживання і витрат відвідувачів. Рекомендується збирати дані про головну ціль поїздки, що визначається як «ціль, під час відсутності якої дана поїздка відбулася б».
У багатьох випадках додаткова ціль поїздки також має велике значення, і доцільно включати її в обстеження з метою виявлення попиту на специфічні послуги, наприклад, поєднання відпочинку і ділових цілей, поєднання відвідування знайомих (родичів) і відпочинку. Цілі відвідування (або поїздки) класифікуються за наступними категоріями, у кожну з яких включені наступні види діяльності: 1. Дозвілля, рекреація і відпочинок: огляд визначних пам’яток, відвідування магазинів, спортивних і культурних заходів; участь у рекреаційних і культурних заходах; заняття непрофесійним спортом, піші походи й альпінізм; використання пляжів, круїзи, відпочинок і рекреація для війсь- ковослужбовців, літні табори і т.д.
2.Відвідування знайомих і родичів: поїздки до родичів або знайомих; відпустка на батьківщину; присутність на похоронах; догляд за інвалідами. 3. Ділові і професійні цілі: встановлення устаткування; інспектування, закупівлі; збут іноземним підприємствам; участь у роботі засідань, конференцій і конгресів, торговельних ярмарків і виставок; заохочувальні поїздки для працівників підприємств; виступи з лекціями і концертами; підготовка програм туристських поїздок; укладення договорів на розміщення і транспорт; робота в якості гідів і на інших посадах у сфері туризму; участь у професійних спортивних заходах; урядові відрядження, включаючи дипломатів, військовослужбовців або співробітників міжнародних організацій, за винятком випадків постійної роботи у відвідуваній країні; платне навчання, освіта і дослідницька діяльність, як напри- клад, наукові відпустки; язикові, професійні або інші спеціальні курси, пов’язані з ро- ботою або професією відвідувача і які мають відповідне забезпечення.
4. Лікування: поїздки оздоровчого характеру, перебування на лікува- льних водах, курортах та інші види лікування й оздоровлення.
5. Релігія/паломництво: участь у релігійних заходах, паломництво.
6. Інші цілі: екіпажі пасажирських повітряних і водних судів, транзи- тні поїздки, інші цілі або невідомі види діяльності.
2. Класифікації тривалості перебування або поїздки
Тривалість перебування або поїздки є дуже важливим статистичним показником, тому що крім того, що це найбільш значна міра виміру будь- якого виду туризму, вона відіграє найважливішу роль при визначенні мак- симальної межі, після якого відвідування більш не вважається туристським відвідуванням (один рік), а також для проведення розходжень між турис- тами й одноденними відвідувачами.
Тривалість відвідування (перебування або поїздки) виміряється в наступних одиницях: кількість годин – у відношенні одноденних поїздок, і ночівель – у відношенні відвідувань-перебувань. Що стосується міжнарод-ного туризму, то його тривалість виміряються кількістю часу, проведеним у приймаючій країні (в’їзний туризм), або кількістю часу, проведеним поза звичайним місцем проживання (виїзний туризм). 3. Місце початку і місце призначення поїздки Що стосується в’їзного туризму, необхідно класифікувати відвідувачів за країною місця проживання, а не громадянства.
4.Класифікація засобів транспорту
У рамках статистики туризму засіб транспорту відноситься до засо- бу, що використовує відвідувач для поїздки зі свого звичайного місця про- живання у відвідувані місця. Дана класифікація використовується як для міжнародного, так і внутрішнього туризму і складається з двох рівнів: 9 перший рівень (клас) відноситься до виду транспорту; 9 другий – визначає відправлення і прибуття туристів (пасажи- рів) по кожному виду транспорту (засобу).
5. Класифікація засобів розміщення туристів
Засоби розміщення туристів - будь-який об’єкт, що регулярно (або іноді) надається туристам для розміщення і ночівель. Засоби розміщення туристів поділяються на дві основні групи: колективні засоби розміщення; індивідуальні засоби розміщення.
6. Класифікація туристських товарів і послуг (споживчих витрат)
Розбивка споживчих витрат у туризмі здійснюється за наступними основними категоріями: комплексні поїздки, пакети послуг на відпочинок і комплексні тури; розміщення; харчування і напої; транспорт; рекреаційні, культурні і спортивні заходи; відвідування магазинів; інше. Статистичні оцінки попиту споживачів туристичних послуг Туристська індустрія є сукупністю виробничих одиниць (підприємств/закладів), що належать до різних видів економічної діяльності, які виробляють продукти і послуги, які цілком або частково споживаються відвідувачами. Спостереження за цими одиницями дозволяє формувати статистичні дані про обсяг і розподіл туристів по країні, вимірювати внесок туризму в національну економіку.
Об’єктом статистичного спостереження є: міжнародні відвідувачі; внутрішні відвідувачі; цілі і тривалість перебування або поїздки; перевезення відвідувачів, включаючи екскурсії; надання послуг відвідувачам; доходи, які отримують від діяльності, пов’язаної з туризмом; обсяги наданих послуг за видами економічної діяльності; види промислової продукції; 9 зайнятість у сфері туризму; інвестиції в сферу туризму; дослідження в сфері туризму.
Одиницею спостереження є статистичні одиниці, що відносяться до пропозиції в області туризму: підприємства, які виробляють продукцію для сфери туризму; будівельні організації, які здійснюють будівництво об’єктів туризму; підприємства оптової і роздрібної торгівлі; засоби розміщення туристів; засоби транспорту за видами, включаючи туристські агентства, туроператорів (прийом туристів); організації фінансового посередництва; 9 органи державного управління; підприємства з організації відпочинку, розваг і культури; навчальні заклади; інші підприємства й організації, що роблять послуги в області туризму; індивідуальні підприємці, що працюють у сфері туризму; домашні господарства.
Методи статистичного спостереження: суцільне спостереження: державна статистична звітність; несуцільне спостереження: вибіркове обстеження; одноразове обстеження; анкетне обстеження.
Методика розрахунку обсягів туристичної діяльності
Підрахунок кількості туристів здійснюється на кордоні, згідно даних міграційних карток, що заповнюються безпосередньо туристом. Хоча мо- жна припустити, що турист може надати неповну або неправдиву інфор- мацію щодо, наприклад, мети відвідування, в цілому кількість іноземців, що перетнули кордон України фіксується точно. Розрахунок доходів від туризму є дуже складною справою, оскільки туризм як сфера економіки включає значний перелік галузей і напрямів діяльності, які пов’язані з туризмом. І тільки 2 із них – це послуги туристичних організацій і засобів розміщення свої доходи повністю отримують від туристів.
Усі інші напрями – громадське харчування, виробництво товарів туристичної спрямованості, транспортні послуги тощо отримують свої до-ходи як від діяльності в сфері туризму, так і від діяльності в інших соціа- льно-економічних сферах. Майже неможливо достеменно з’ясувати скіл ки витратив той чи інший турист коштів у ресторані, у казино чи, наприклад, при купівлі квитків до театру або на концерт, чи був клієнт ресторану туристом або звичайним мешканцем міста.
Проблема удосконалення статистичного обліку основних туристичних показників була вирішена суспільними зусиллями Всесвітньої турис- тичної організації (ВТО) та Статистичною комісією Організації Об’єднаних Націй, які в 1993 році презентували перші системні документи задля вирішення цього питання: Рекомендації зі статистики туризму та Стандартні міжнародні класифікації видів туристичної діяльності (СІКТА).
В 2000 році Статистичним відділом Секретаріату Організації Об’єднаних Націй був затверджений документ, що мав назву «Допоміжний рахунок у туризмі (Tourism Sattelite Account): рекомендації щодо методологічної структури». Ця методика являє собою систему статистичних таблиць, що всебічно характеризує відтворювальні процеси в туристичній індустрії, пе- реважно у вартісному вираженні в розрізі видів діяльності. Вищеназвані документи були прийнято за основу при розробці вітчизняної Методики розрахунку обсягів туристичної діяльності, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 8 грудня 2003 р. за № 1128/8449.
Таким чином, Методика розроблена відповідно до Закону України «Про туризм» (324/95-ВР) та з врахуванням положень: 9 Рекомендацій зі статистики туризму Всесвітньої туристичної організації (ВТО) та Стандартної міжнародної класифікації видів туристи- чної діяльності (СІКТА), затверджених Статистичною комісією Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк (США), 1993 рік); 29 9 документа «Допоміжний рахунок у туризмі (ДРТ): рекомендації щодо методологічної структури», затвердженого Статистичним відді- лом Секретаріату Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк (США), 29 лютого - 3 березня 2000 року); 9 Державного класифікатора України ДК 009-96: Класифікація видів економічної діяльності (v0441217-96 ); 9 Державного класифікатора продукції та послуг України ДК 016-97: Класифікація видів продукції та послуг ( v0822217-97 ).
Методика визначає систему показників, єдиних за змістом та порівняних на всіх рівнях державного управління в Україні та на міжнародному рівні, що характеризують обсяги туристичної діяльності та вплив туризму на економіку країни (регіону). Методика застосовується для гармонізації на державному рівні показників та джерел статистичної інформації, що визначають економічну та соціальну вагомість туризму в Україні, для підрахунку розмірів туристського споживання і, залучених, таким чином, до обігу грошових коштів, ін-ших вигод від розвитку туризму.
Завданнями Методики є: систематизація джерел статистичної інформації, що характеризує туризм; визначення єдиної для всіх рівнів державного управління системи показників туристичної діяльності; гармонізація національної методології статистики туризму з міжнародною, забезпечення порівнянності статистичних показників туризму на міжнародному рівні; затвердження алгоритму розрахунку показників, що характеризують внесок туризму в економіку держави, але не підлягають статистичному облікові, а також які неможливо виміряти в умовах відсутності або недостатності статистичної інформації; визначення переліку показників, що характеризують туристичну діяльність, для встановлення значень яких необхідне проведення експертних оцінок, статистичних спостережень, досліджень туристичних потоків, проведення анкетування внутрішніх та міжнародних відвідувачів тощо; визначення переліку видів економічної діяльності, що є характерними для туризму; визначення ступеня залежності між туристським попитом та пропозицією товарів і послуг за окремими видами економічної діяльності.
За допомогою Методики вирішуються наступні питання: узгодження принципів та методів вимірювання показників, що характеризують економічне значення туризму, та усунення відповідних протиріч на міжвідомчому рівні шляхом отримання єдиних та порівнянних результатів розрахунків; розкриття сутності обсягів та структури споживчих витрат, зу- мовлених туристичною діяльністю;
вимір обсягів туристського споживання окремо за внутрішнім, іноземним (в’їзним) та зарубіжним (виїзним) видами туризму, визначення їх економічної ефективності та перспектив розвитку;
оцінка впливу туристського споживання на національну еко- номіку в цілому та її окремі сектори; підрахунок обсягу коштів, залучених до обігу завдяки туристичній активності;
узгодження статистики туризму з статистикою інших видів економічної діяльності; створення бази даних на державному та регіональних рівнях для аналізу ринку туристичних послуг, прогнозування та стратегічного планування розвитку національної інфраструктури туризму, галузевих ін- вестицій, розвитку людських ресурсів тощо; створення бази даних для маркетингових та моніторингових досліджень у економічній та соціальній сферах державного управління;
вимір у сукупних базових показниках впливу туризму на розвиток економіки та соціальної сфери адміністративної одиниці або регіону будь-якого масштабу;
оптимізація процесу прийняття управлінських рішень державного та регіонального рівнів щодо планування обсягів та структури виробництва товарів і послуг різних галузей економіки;
аналіз структури та обсягів експортно-імпортного балансу туристичних та пов’язаних з ними послуг.
Методика ґрунтується на принципі врахування споживчих витрат кожного з відвідувачів країни (регіону), незалежно від мотивації поїздки, оскільки кожен відвідувач витрачає певні грошові кошти протягом перебування у країні (регіоні) споживаючи товари та послуги різних галузей економіки, що позначається в цілому на економіці та соціальній сфері країни (регіону). Туризм безпосередньо або опосередковано, через туристське спожи-вання, здійснює стимулюючий вплив на розвиток таких видів економічної діяльності, як транспорт, готелі та ресторани, роздрібна торгівля, харчова промисловість, будівництво, зв’язок, страхування, фінансове посередницт- во, діяльність у сфері відпочинку і розваг, культури та спорту тощо;
стимулює пожвавлення місцевої економіки та створення додаткових постій- них та сезонних робочих місць. Туристське споживання активно підтримує існування та розвиток народних ремесел, національної культурної спадщи- ни. Оцінка економічної ефективності та соціальної важливості розвитку туризму здійснюється у відповідних сукупних базових показниках, визна- чених та розрахованих спеціально, оскільки туризм не визначений як окремий вид економічної діяльності у міжнародному класифікаторі видів економічної діяльності та Державному класифікаторі України ДК 009-96: Класифікатор видів економічної діяльності ( v0441217-96 ). Вагомість туризму для національної економіки є нечітко визначе- ною, оскільки в загальній кількості спожитих у певному періоді товарів та послуг (а також окремо за кожною з галузей економіки) неможливо виокремити ту їх частку, що припадає на споживання туристів (туристське споживання), тобто забезпечене лише завдяки туристичній діяльності і залежить від грошових витрат туриста. Практично неможливо із загальної кількості продаж виділити частку товарів або послуг, придбаних туристами (наприклад, обсяг спожитих туристами продуктів харчування або послуг зв’язку).
Ці питання вирішуються шляхом розрахунків на підставі наявних статистичних даних, статистичних досліджень та експертних оцінок, вихо- дячи з нормативів споживчих витрат туристів. Головними складовими Методики є: визначення понять «відвідувач», «турист» і «одноденний відвіду- вач» та засобів обчислення їх кількості; визначення структури та обсягів туристського споживання; визначення системи показників статистки туризму в Україні; визначення алгоритму розрахунків показників статистки туризму. З розвитком світової економіки, розширенням обсягів міжнародної торгівлі, удосконаленням засобів транспорту, зв’язку, платежів збільшу- ється кількість і розмаїття контрактів і відповідно подорожей громадян, викликаних економічною і виробничою необхідністю.
Підвищення рівня культури, науки, освіти сприяє збільшенню кількості міжнародних поїздок з культурними, оздоровчими, розважальними і іншим цілями. У Манільській декларації по світовому туризму туризм визначений як «один з видів активного відпочинку, що представляє собою подорожі, здійсненні з метою пізнання тих або інших районів, нових країн, що поєд- нуються в ряді країн з елементами спорту».
Міжнародний туризм у світовій практиці трактується як: 1) важливий напрямок міжнародного співробітництва в конкретній галузі на основі поваги до національної культури й історії кожного народу й основних інтересів держави; 2) сфера розвитку туристських відносин між народами різних країн і ознайомлення з досягненнями інших країн у різних сферах діяльності. Відомий російський економіко-географ Перцик Є.Н. зазначає: «Го- ловний ресурс туризму – розмаїття світу.
Прагнення подивитися велику «землю людей» викликає бажання відвідати величезні міста й неосвоєні, «дикі» місця, побачити вражаючі уяву гірські вершини й милуючи око ландшафти рівнин, лісів і озер, історичні пам’ятки й недоторкані заповідники природи... Для мешканця великого міста, який втомився від шуму, скупчення людей, від багатоповерхової стандартної забудови урбанізованих районів, важлива повна зміна вражень і способу життя в малолюдних курортних селищах на березі моря, у селах середньої смуги, у хатинах і притулках у горах». «Феномену XX століття», як називають міжнародний туризм, приді- ляється першорядна увага у всіх країнах світу. На державному рівні сфор- мована правова основа, розроблена система сприяння й стимулювання туристської діяльності, у сфері бізнесу швидкими темпами розвивається нова галузь економіки – туристська індустрія. На міждержавному рівні функці- онують спеціалізовані інститути й організації, найбільша з яких – Всесвітня туристська організація (UNWTO) – акумулює статистичні дані, дає оцінку ситуації в міжнародному туризмі, розробляє довгостроковий прогноз світового ринку туристських послуг, а також проводить методичну роботу й сприяє встановленню й дотриманню єдиних «правил гри» у міжнарод- ному туризмі.
У системі господарських відносин і загальнолюдських цінностей міжнародний туризм займає особливе місце через свій універсальний вплив на розвиток світового співтовариства. Являючи собою найбільш масову форму людського спілкування, міжнародний туризм сприяє посиленню по- зитивних тенденцій в економічному, політичному, соціальному й культур- ному житті людей. Зі свого боку міжнародний туризм також впливає на соціально- економічний розвиток окремих країн.
Найбільше він проявляється в підвищенні рівня зайнятості: нині тільки в сфері міжнародного туризму безпосередньо зайнято понад 150 млн. чоловік. При цьому, в економічно роз- винених країнах у ній зайнято в середньому 5 % працездатного населення, а в невеликих країнах, що розвиваються, цей показник іноді досягає 50 % і більше. Загалом, індустрія туризму охоплює: підприємства, що надають пос- луги з розміщення туристів (готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, підпри- ємства громадського харчування); туристичні фірми, що займаються ство- ренням турпродукту; транспортні організації, що здійснюють перевезення туристів; навчальні заклади, що займаються підготовкою й перекваліфіка- цією туристських кадрів; інформаційні й рекламні служби; органи управ- ління туризмом; підприємства з виробництва товарів туристського сервісу; підприємства роздрібної торгівлі. Міжнародні подорожі здійснюють понад 800 млн. туристів щорічно, а прибутки від міжнародного туризму перевищують 500 млрд. доларів США. За обсягом експортних операцій туризм порівнюється з обсягами торгівлі автомобілями й нафтою.
Дослідження сучасних експертів показують, що стан світової індуст- рії туризму, незважаючи на об’єктивні труднощі останніх років, загалом демонструє стабільність і зберігає позиції найбільшого, високоприбутко- вого сектора світової економіки, з високими темпами розвитку. Найбільш повно розвиток туризму відображають два показники – чисельності учасників міжнародного туризму й надходження від нього.
Протягом останніх років близько 51 % міжнародних туристських по- дорожей здійснюють з метою відпочинку, дозвілля й рекреації, на поїздки задля ділових й професійних цілей припадає 15 %, а 27 % – на специфічні цілі: відвідування знайомих і родичів, паломництво, лікування й т.п. 7 % прибуттів, що залишилися, здійснюють із різними іншими цілями. За останні два десятиліття спостерігається тенденція щодо швидких темпів збільшення обсягу повітряних перевезень, тоді як наземний транспорт скорочує свою питому вагу.
Повітряний транспорт вийшов на перше місце ще в середині 90-х рр. і нині обслуговує понад 50% всіх міжнарод- них туристських поїздок. Експлуатація містких літаків-аеробусів, організа- ція чартерних (спеціально орендованих рейсів зі зниженими тарифами) призвели до того, що обсяг перевезень туристів повітряним транспортом збільшився, особливо швидко – на міжконтинентальних маршрутах між Північною Америкою, Європою, Азіатсько-Тихоокеанським регіоном.
Автомобільний транспорт, що ще зовсім недавно лідирував, нині не- багато уступає повітряному (близько 40 % міжнародних туристських поїз- док). Цей вид транспорту (особисті автомобілі й автобуси) обслуговує пе- реважно туристські поїздки між суміжними країнами на короткі й середні відстані – у першу чергу в Європі, яка вирізняється високим рівнем урбані- зації й розвиненою мережею автодоріг.
Роль морського й залізничного транспорту в міжнародному туризмі скоротилася відповідно до 5 і 3 %, незважаючи на те, що останнім часом саме морські подорожі – круїзи – здобувають значну популярність. Серед найбільш характерних тенденцій світового туризму першого десятиліття ХХІ століття слід назвати: уповільнений темп зростання; посилення конкуренції регіонів, що бажають приймати туристів; усвідомлення зростаючого впливу на туризм економічних, соціо- культурних і екологічних факторів; 9 високий ступінь інформованості споживачів; високі вимоги до якості туристських продуктів і послуг.
За прогнозами фахівців наступні роки будуть визначатися впливом на розвиток світового туризму рядом факторів. Це, насамперед, соціально- демографічні зміни,розвиток електронних систем інформації й комуніка- цій, зростаюча поінформованість і вимогливість споживачів, зняття деяких обмежень на ринках, поляризація діяльності туристських операторів між фірмами, що займаються глобальним бізнесом і освоїли спеціалізовані ри- нки. Нині істотно розширилась і урізноманітнилась суб’єктна структура міжнародного ринку туристських послуг, яка проявляється в багатократ- ному зростанні чисельності туристів, вагомих змінах статево-вікової, про- фесійної, національно-етнічної та соціальної структури. У туристських по- токах майже усіх провідних країн переважають представники середнього класу: від 40% у Нідерландах до 59% в Італії, туристи з невисоким статком – Франція (36%), Італія (31%), представники вищого класу – із Німеччини (43%), Нідерландів (41%), Великобританії (37%).
Останнім часом у постіндустріальних країнах на туристські потоки усе більше впливає вікова структура населення. Статистика свідчить про те, що найбільшою туристсько-рекреаційною рухливістю вирізняються люди у віці від 30 до 50 років. Не менш 1/5 всіх туристів становлять молоді люди, які в розвинених країнах матеріально досить забезпечені, мають гарну освіту й прагнуть задовольнити свої різноманітні пізнавальні інтереси; серед них є й групи, і «одинаки». Проте ще більшу увагу всі дослідники звертають на те, як швидко в міжнародному (і внутрішньому) туризмі зростає частка осіб літнього віку (старше 65 років).
Особливо така тенденція характерна для європейських країн з розвинутою економікою на фоні стагнації чисельність населення працездатного віку. На сьогодні у людей віком 50-60 років уже є досвід подорожей, і вони подорожуватимуть надалі. Цей факт впливає на характер туристської діяльності, тому що більш затребуваними формами туризму для цієї вікової групи є туристичні послуги, пов’язані із природною й культурною спадщиною. Отже, асортимент цих послуг розширюється, і, по суті, цей вид туризму є найперспективнішим у країнах Європейського Союзу.
Результатом цього є зростаючий попит на туристський продукт, призначений для так званого «зрілого» сегмента туристського ринку. В останні роки чітко простежується тенденція до посилення заходів охорони навколишнього середовища на всіх рівнях: регіональному, держа- вному та глобальному. На це постійно звертають увагу засоби масової інформації і відповідно існує досить високий рівень поінформованості щодо природоохоронної діяльності та екологічної ситуації серед широких верств населення.
В цілому погіршення екологічного стану оточуючого середовища найбільш розвинених держав світу, які є основними державами, що формують туристичні потоки, сприяє розвитку туризму в місця де спосте- рігається сприятлива екологічна ситуація та збереглися куточки незайманої природи. Тобто з впевненістю можливо сказати, що екологічний туризм буде в ХХІ ст. одним з найперспективніших видів.
Відповідно в крупних туристичних центрах розвиток туризму плану- ється виключно на принципах «стійкого розвитку», які покликані збалан- сувати зростаючи потреби туристів у використанні оточуючого середовища для задоволення власних рекреаційних потреб та його захисту і збереженню для майбутніх поколінь.
Ще одна тенденція пов’язана з тим, що більшість осіб які на теперішній час активно подорожують, це мешканці густонаселених урбанізова-них районів. Це значною мірою формує туристські переваги в напрямку сільського туризму, короткочасного відпочинку, відпочинку поза високим сезоном, активних видів туризму, короткочасних поїздок в інші міста з пі- знавальною метою, вибору турів із проживанням не в готелях, а в апарта- ментах із самообслуговуванням та ін. У перспективі очікується, що в міру того, як світ стане більш вивченим, і буде з’являтися усе менше нових ту- ристських центрів, підсилиться тенденція до подорожей у більш віддалені, менш відомі й малодоступні місця. При цьому вибір туристів майбутнього місця відпочинку все одне буде обумовлювати домінуючий і сьогодні кри- терій – розумне співвідношенням ціни і якості туристичного продукту. Розвиток інформаційних технологій з одного боку позитивно впливає на розвиток світового туризму оскільки дає ряд незаперечних переваг з точки зору спрощення технології процесу обслуговування туристів. З іншого боку доступність до інформації, її високий рівень, значним чином задовольняють інтерес туристів щодо певних туристичних центрів, що відповідно на сприяє здійсненню поїдки в реальному часі. Тобто, можливо відзначити, що розвиток сучасних інформаційних технологій в туризмі, як- то, наприклад, здійснення віртуальних турів, або відвідання віртуальних екскурсій на сайтах світових музеїв, відвертає певну кількість туристів від здійснення подорожей. Крім того сучасні глобалізаційні процеси познача ються як на організації так і облаштуванні туристичних центрів, що породжує, так звану проблему однаковості, або уніфікованості туристичних центрів. Тобто здебільшого всі курортні центри пропонують однаковий набір стандартизованих послуг і розважальних заходів, і відпочинок на морських узбережжях мало різниться в різних частинах світу. Тому, сучасні курортні центри за допомогою різноманітних маркетингових заходів ство-рюють власні бренди та просувають на ринок спеціалізовані послуги, ха- рактерні тільки для якого-небудь одного сегмента туристського ринку.
Наприклад, це лише молодіжний відпочинок, відпочинок по системі «усе включено», елітний, дитячий відпочинок тощо. Однією з найбільш значимих тенденцій розвитку світового туризму є стрімке посилення конкуренції на ринку туристичної пропозиції внаслідок появи все більшого числа країн з амбіційними планами щодо залучення туристів, а також перенасичення деяких сегментів ринку (наприклад, пляжного відпочинку). У результаті цього країни, що прагнуть зберегти свої позиції, здійснюють стратегічне планування, розробляють засади туристичної політики та програми розвитку туризму, ведуть активну маркетингову роботу по просуванню власного туристичного бренду, залучають інвестиційні кошти в дану сферу. Упродовж останніх тридцяти років галузь міжнародного туризму зазнала суттєвих трансформацій. Значно видозмінилась туристична карта світу за рахунок зростання чисельності країн, які інтегрувалися у світовий економічний і гуманітарний простір.
Ці зміни відбивають процес формування ряду регіональних туристичних ринків, які відрізняються між собою за критеріями: інтенсивності туристських потоків, видами туристських послуг, контингентом туристів, розвитком туристської інфраструктури, рівнем регулювання туристських процесів.
На сьогодні сформувалися такі туристські ринки: традиційні країни- монополісти (США, Франція, Іспанія, Італія, Великобританія, Австрія), но- ві регіони (Китай, Туреччина, Польща, Угорщина, Чехія, Хорватія, острівні країни), найбільш перспективні країни (Мексика, Малайзія, Таїланд, Тай- вань, Гонконг) та країни-апліканти (Росія, Україна, Казахстан, Болгарія, Румунія, Саудівська Аравія, ОАЕ).
Важливою тенденцією розвитку світового туризму є значна частка подорожей у туристські центри в межах одного регіону. Найбільш потужні потоки виїзду в інші регіони формуються в країнах Європи, Північної й Південної Америки, Східної Азії й Тихоокеанського регіону. Південна Азія, Близький Схід, Африка значною мірою залежні від прибуттів туристів з інших регіонів. У межах Північної Америки й країн Карибського басейну головними туристськими напрямками є США, Мексика, Канада, Пу- ерто-Ріко й Домініканська Республіка, а найбільш потужні виїзні потоки формуються в США й Канаді. Провідними країнами, що приймають туристів у Європі, є Франція, Іспанія, Італія, Великобританія, Російська Федерація, Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина, Греція, Португалія, Швейцарія, а також Україна. В Азії туристи найчастіше відвідують Китай, особливо Гонконг і Макао, Ма- лайзію, Таїланд, Республіку Корея, Індонезію, Японію, Тайвань, В’єтнам, Індію. Багато туристів надають перевагу Австралії і Новій Зеландії. Осно- вні країни виїзду туристів зі Східної Азії й Тихоокеанського регіону – Японія, Китай, Австралія, Сінгапур і Республіка Корея. Стають популярними поїздки туристів у такі країни Середземно- мор’я, як Туреччина, Хорватія, Єгипет, Туніс і Марокко. Основними краї- нами формування виїзного туризму в Європі (разом із Середземномор’ям) є Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Авст- рія, Швеція, Російська Федерація, Швейцарія й Іспанія.
Завдання для самостійної роботи - підготувати науковий реферат за однією з запропонованих тем;
1. Завдання та функції статистики міжнародного туризму.
2. Світовий ринок подорожей в кількісних показниках.
3.Багаторівнева концепція UNWTO про систему виміру показників міжнародного туризму.
4. Принципи концепції туристичних витрат та вартісні показники міжнародного туризму.
5. Нові правила міжнародного туризму в умовах світової пандемії.
Тема 5. Сутність та класифікаційні ознаки міжнародного туристичного ринку
1. Економічне та географічне визначення поняття міжнародного туристичного ринку.
2. Суб'екти міжнородного туристичного ринку в умовах регіональної диверсифікації.
3. Класифікація міжнародного туристичного ринку за метою подорожей.
У своїй діяльності UNWTO використовує наступний розподіл світу на туристські регіони: Африка, Америка, Азія й Тихоокеанський регіон, Європа, Близький Схід. Всі регіони, окрім Близького Сходу, поділяються на менші таксономічні одиниці – субрегіони, які об’єднують відповідні держави. Міжнародний туризм розвинений у світі вкрай нерівномірно, що пояснюється, в першу чергу, різними рівнями соціально-економічного роз- витку країн і регіонів. У загальному вигляді територіальна нерівномірність відображає різні рівні соціально-економічного розвитку Півночі й Півдня (Центру й Периферії світового господарства).
Так, згідно з даними UNWTO, на розвинені країни нині припадає більше 50 % всіх туристських прибуттів, але країни, що розвиваються, стрімко збільшують свою частку на світовому туристському ринку. Розвиток туризму характеризується постійним географічним розширенням і урізноманітненням напрямків подорожей. В 1950 р. 15 найбільших за обсягами обслуговування маршрутів – до 97% туристів – проходили в межах Західної Європи й Північної Америки. Наприкінці XX ст. тут зосереджувалося близько 80 % туристських потоків. В 1990-х рр. частка Азіатсько-Тихоокеанського регіону перевищила 10 %, тому що темпи приросту туристських потоків тут виявилися найбільш високими.
Нині на три цих макрорегіони припадає 88,8 % всіх світових туристських прибуттів (у тому числі на Європу – 52,2 %, на Америку – 16 %, АТР – 20,6 %) і 91,8 % всіх грошових надходжень від міжнародного туризму. Статистика UNWTO дозволяє оцінити сучасне становище туристських макрорегіонів у світовому туризмі, простежити динаміку змін, при ха- рактеристиці якої обмежимося трьома останніми десятиліттями.
Для всіх туристських макрорегіонів світу характерна позитивна тен- денція до збільшення туристських потоків. Але темпи приросту прибуттів (і доходів від туризму) у макрорегіонах не були однаковими, тому їхня пи- тома вага в загальносвітовій структурі змінювалася. Більшість міжнародних туристів у світі подорожує в межах Європи або приїжджає в Європу. На всі європейські маршрути припадає більше половини загальносвітового обсягу міжнародних туристських прибуттів. Це пояснюється, з одного боку, наявністю тут найрізноманітніших рекреаційних (природних і культурно-історичних) ресурсів, а з іншого боку – дією сприятливих для розвитку туризму соціально-економічних і інфраструктурних факторів (високий середній рівень життя, урбанізованість, розвинена транспортна мережа). Дуже важливий для Європи й фактор гео- графічного положення, особливо близького сусідства більшості країн.
У 2009 році число міжнародних туристів в Європі склало 460,1 мільйонів осіб. Доходи від міжнародного туризму становлять 898 доларів за одне ту- ристське прибуття. Одна з найважливіших географічних особливостей цього регіону – переважання в ньому внутрішньорегіонального обміну туристськими потоками. 90 % європейських туристів – це жителі самих європейських країн, які й вирізняються високими витратами на міжнародний туризм із розрахунку на одне прибуття (500 – 1000 дол. і більше). Німці складають 19 % від загального числа подорожуючих, британці – 10 %, французи – 7 %, датчани – 6 %.
До кінця 50-х років у Європі найбільш потужні туристські потоки прямували переважно в напрямку з півночі на південь. Причому, чим пів- нічніше розташована держава, тим більша кількість її населення виїжджала за кордон, головним чином до країн басейну Середземного моря й альпій- ських країн. Починаючи із середини 60-х років туристські потоки в Європі трохи зрушилися в східному й південно-східному напрямках, але основна географічна спрямованість туристських потоків – меридіональна залиша- ється характерною і дотепер, як результат звички до літнього пляжного відпочинку.
З позаєвропейських регіонів найбільш значний потік туристів у Європу формується в Північній Америці (зокрема в США), хоча останнім ча- сом він трохи зменшився. Статистика UNWTO дозволяє також виявити роль, що грають у єв- ропейському туризмі окремі субрегіони. З початку ХХ століття по кількості туристських прибуттів і по надходженнях від туризму перше місце займає Південна, Середземноморська Європа.
Від Південної лише небагато відстає Західна Європа. На два цих субрегионі загалом припадає практично 70 % всіх прибуттів туристів у Єв- ропу. Третє місце займає субрегіон Центральна й Східна Європа, частка якої в прибуттях досягає 20 %, але в надходженнях від туризму у два рази менше (здебільшого через нижчу вартість відпочинку в цьому субрегіоні). Субрегіон Північної Європи приваблює найменшу кількість туристів, але по доходах від туризму він випереджає країни Центральної і Східної Європи. Загалом, слід зазначити, що частка Європи у світовому туризмі поступово зменшується, що зумовлено наступними факторами: старінням туристського продукту південноєвропейських країн; високими цінами на туристські продукти в північноєвропейських країнах; соціально-економічними проблемами в східноєвропейських країнах; зростанням популярності країн Південно-Східної Азії.
Азіатсько-Тихоокеанський регіон – це туристський макрорегіон світу, що має найвищі темпи розвитку. Чисельність міжнародних туристів з 1970 р. збільшилася тут більш ніж в 30 разів, а доходи від цієї галузі – в 39 140 разів. Такий стрибок АТР у сфері світового туристського бізнесу пояснюється загальним прискореним соціально-економічним розвитком регіону, поглибленням інтеграційних процесів, поліпшенням геополітичного становища. Провідними країнами – туристськими центрами в цьому регіоні є Китай, Гонконг, Корея, Тайвань і Сінгапур. Масове відвідування туристами цього регіону почалося в 80-х рр. XX століття, а вже на початку XXІ він посунув Американський регіон на третє місце й нині займає більше 20 % туристського ринку світу. Середні темпи приросту туристських прибуттів тут також найшвидші. Зменшення туристичних потоків спостерігалося лише в 1997 – 1998 рр. у зв’язку з азіатською фінансовою кризою та через несподіваний спалах атипічної пневмонії через що, за деякими оцінками, Азіатсько-Тихоокеанський регіон втра- тив як мінімум 3 млн. туристів.
АТР приваблює туристів своєю унікальною природою, а нові індустріальні країни – бізнес-турами. Розважальний туризм розвинений у Японії, Південній Кореї й на о. Тайвань, причому японська індустрія розваг посі- дає друге місце у світі після США. Гонконг і Сінгапур пропонують шоп- пінг-туризм. Однією з важливих туристських країн у регіоні став Таїланд, особливо після того, як почав освоювати нові пляжі на південному узбережжі країни й організовувати культурно-пізнавальні поїздки у північні регіони. Добре розвинений туризм в Австралії й Новій Зеландії, у Меланезії й Мікронезії. Відпочинок на островах Тихого океану виграє від відносної близькості австралійського ринку й має гарний імідж у Європі. У цьому макрорегіоні також переважає внутрішньорегіональний туризм (близько 4/5). В’їзні туристичні потоки формуються з Європи й Америки, і порівняно слабко з інших регіонів. Майже 33 % всіх туристів, що прибувають до АТР прямують у КНР, з них на території Сянгану, Макао й Тайваню припадає 50 %.
Серед зовнішніх туристських ринків, куди виїжджають громадяни із країн АТР, найбільшою популярністю користуються США, Європа й Індія. У регіоні АТР середній дохід від одного туристського прибуття перевищує середньосвітовий рівень на 970 дол. і становить 1120 дол. Хоча в багатьох країнах, таких, як Лаос або Пакистан, доходи від туристів невеликі – до 400 дол. Стан міжнародного туризму в АТР багато в чому визначається ситуацією в КНР. По кількості прибуттів (50,87 млн. в 2009 р.) і туристським доходам (39,68 млрд. дол. США) він увійшов у пер- шу п’ятірку країн – світових туристських лідерів. За прогнозами, складе- ними UNWTO до 2020 р. по кількості прибуттів КНР буде лідирувати не тільки в АТР, але й у світі (196 млн. прибуттів).
З окремих субрегіонів провідне місце належить Північно-Східній Азії – у першу чергу завдяки Японії, КНР, Республіці Кореї й Тайваню. На другому місці – Південно-Східна Азія (особливо Малайзія, Сінгапур), тоді як роль Австралії й Океанії поки ще порівняно незначна. За останні роки країни Північно-Східної Азії показують високу динаміку приросту туристського попиту. Сьогодні на їхню частку припадає 40 11,1% міжнародних туристських прибуттів. Останнім часом у регіоні підсилюються тенденції регіоналізації, спостерігається прискорення інтеграційних процесів, розвиток нових форм співробітництва в туристській сфері. Стримуючий вплив на розвиток туризму в ряді країн Північно- Східної Азії сьогодні здійснюють нерівномірний розвиток економік і, відповідно, туристської інфраструктури, низький рівень реклами туристичних можливостей. Незважаючи на величезне число жителів, країни Південної Азії не є постачальниками туристів оскільки серед населення переважають бідні люди з дуже скромними доходами.
Низький рівень соціально-економічного розвитку визначає відповідну якість туристської інфраструктури й сервісу. Незважаючи на те, що регіон Австралії й Океанії знаходиться далеко від основних країн – постачальників туристів і осторонь від провідних транзитних ліній, туризм тут розвивається досить швидкими темпами. Основною метою, відвідування іноземними туристами Австралії й Океанії є відпочинок. За останні роки надходження від міжнародного туризму в Азії й Тихоокеанському регіоні зростали швидше, ніж число туристів, що прибувають у регіон. Це відбувалося тому, що багато країн у регіоні переорієнтувалися на заможних туристів.
Всупереч успіхам розвитку туристської індустрії й великим надхо-дженням у країни АТР внесок туризму в економіку регіону менший, ніж в інших регіонах світу. Він нараховує тільки 5% надходжень від експорту на відміну від середньосвітового – 8,3%, тому що країни цього регіону, особ- ливо нові індустріальні країни, надають перевагу експорту товарів, а не послуг. Американський макрорегіон нині є третім за масштабами розвитку міжнародного туризму. Різноманітні туристські ресурси цієї частини світу обумовлюють розвиток багатьох видів туризму. Деяке зниження його час- тки туристських прибуттів і доходів пояснюється не тим, що він став втра- чати свою привабливість, а тим, що темпи розвитку туристського бізнесу, у першу чергу в АТР, виявилися значно вищими.
В Америці, як і в Європі, переважає внутрішньорегіональний туризм (майже 3/4 всіх прибуттів), а головними центрами залучення туристів були й залишаються три країни Північної Америки – США, Мексика й Канада, при сильному домінуванні США. Не більше 1/4 всіх міжнародних туристів, що відвідують Америку, приїжджає з інших регіонів світу, головним чином з Європи й Азії (насам- перед – з Великобританії і Японії). Ці туристи переважно направляються в США, Канаду й до країн Карибського басейну. Більше 65 % міжнародних прибуттів у регіон припадає на країни Північної Америки, які являють собою величезний внутрішній туристський ринок і високорозвиненою інфраструктурою, готельною мережею й транспортною індустрією.
Карибські острови, що приймають майже 20 млн. туристів на рік, з 2005 р. поступилися другим місцем по прибуттям Південній Америці. Центральна Америка є одним із двох туристських регіонів, що бурхливо розвиваються, поряд з Китаєм. Регіон стає улюбленим місцем відпочинку й дуже затребуваний туроператорами з усього світу. Країни регіону роблять ставку на розвиток комбінованого туризму й пропонують різні маршрути для екологічного, пригодницького, пляжного туризму, а також для заняття такими видами спорту, як риболовля, серфінг, гольф та ін. Доходи від міжнародного туризму в регіоні досягають 10-20 % від загального експорту товарів і послуг.
Такий високий рівень є наслідком конкурентоспроможності регіону й спеціалізацією деяких держав на наданні туристських послуг. Наприклад, на Британських Віргінських островах, на Антигуа й Барбуді ця частка перевищує 80 %, на Гренаді й Ангільї – 60, на Кубі, Барбадосі, Ямайці, Мартініці, Гваделупі коливається в межах від 40 до 50 %.
Провідним напрямом спеціалізації Карибського субрегіону є морські круїзи, які розраховані, насамперед, на американських туристів. Сьогодні в цьому басейні концентрується 3/4 всіх морських круїзів світу. Незважаючи на негативні показники двох останніх років, у Карибському субрегіоні й Південній Америці відбувся стрімкий підйом міжнародного туризму, який був викликаний поліпшенням економічної ситуації в таких великих країнах, як Аргентина й Бразилія, що сприяло в першу чергу збільшенню внутрішньорегіональних подорожей.
Країни Південної Америки не володіють добре розвинутою туристською інфраструктурою, тому посідають третє місце в регіоні по надходженнях від міжнародного туризму після Північної Америки й Карибського субрегіону. Доходи від туризму Центрально-Американських країн, згідно з даними Секретаріату по туристичній інтеграції Латинської Америки (SITCA), у результаті глобальної економічної кризи в 2009 році знизилися на 20%, а кількість туристичних прибуттів зменшилася на 19%.
Африка.
Незважаючи на те, що темпи росту міжнародного туризму в цьому регіоні останнім часом помітно підвищилися, Африка усе ще залишається в числі аутсайдерів. Число іноземних туристів, що відвідують Африку, і грошові надходження від них відносно невеликі й становлять близько 5 % загальносвітових. Туристські потоки між африканськими країнами, а тим паче в інші регіони світу, усе ще залишаються дуже слабкими. Найбільшим ринком для країн регіону є самі африканські країни, що дають до 50 % всіх туристів. Іншим великим постачальником туристів виступає Європа, особливо країни бувші метрополії африканських колоній – Франція, Німеччина, Великобританія. Більше половини загальної кількості гос- тей у регіоні приймають країни Північної Африки, такі, як Марокко й Туніс. У Східній Африці лідирують Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови й Зімбабве, які успішно використовують свої природні ресурси. 42 Деякі з них, наприклад, Мавританія, Сейшельські острови, спеціалізуються на пляжному туризмі й розвивають висококласну готельну індустрію. На півдні Африки популярним туристським центром є ПАР, що очолює пер- шість серед країн континенту по прибуттях і надходженням. ПАР має роз- винену транспортну й готельну інфраструктуру, а також стає модною краї- ною в міжнародному туризмі. У цьому регіоні середні доходи від одного туристського прибуття становлять 630 дол., що на 35 % нижче середньос- вітового рівня. За цим показником лідирують Мадагаскар, Сейшельські о-ви, Танзанія, де середні доходи від одного туриста перевищують 1500 дол. Однак є й такі країни, де надходження від туристів вкрай малі, наприклад, у Свазіленді – лише 25 дол. Розвиток міжнародного туризму в Африці стримувався через високі ціни африканського продукту спричинені його індивідуалізацію.
Однак протягом останніх років регіон активно запроваджує недорогий масовий, переважно пляжний туризм, особливо на півночі континенту на узбережжі Середземного моря. Країни Північної Африки (Марокко, Туніс) – місця, у цілому, недорогого й масового туризму. Туристська індустрія країн Африки південніше Сахари – сектор світової економіки, що інтенсивно розвивається Якщо обсяг міжнародного туризму у світі в 2009 знизився на 4,2%, то Африка – це єдиний регіон, де спостерігається приріст числа туристсь- ких прибуттів. Темпи приросту кількості міжнародних туристів в країнах регіону (10% і вище) – абсолютний світовий рекорд, досягнутий будь-яким континентом за останні десять років.
Одна з основних причин такого стану справ – надзвичайно висока прибутковість африканських напрямків для західних туристських компаній. Відставання Африки в розвитку міжнародного туризму пояснюється сильною соціально-економічною відсталістю більшості африканських країн, нерозвиненістю індустрії туризму й туристської інфраструктури, політичною нестабільністю, загрозою різного роду захворювань. Незважаючи на те, що Близький Схід в останні роки продовжує залишатися однією з гарячих точок планети, з 1990 р. кількість туристських прибуттів у регіон збільшилась в 5,5 разів (з 9,6 млн. до 52,9 млн.), причо му темпи приросту є найвищими у світі. Однак вважається, що регіон не реалізує своїх потенційних можливостей у сфері туризму.
Тероризм, викликаний релігійним або політичним конфліктом, терористичні акти, спрямовані проти самих туристів і, зокрема, проти визначних пам’яток, які вони відвідують, щорічно втримують мільйони людей від поїздки на Бли- зький Схід. На Близькому Сході розвиток отримали як міжрегіональний, так і внутрішньорегіональний туризм. Головними приймаючими країнами стали Єгипет, Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Йорданія, Сирія й Кувейт. Єгипет відображає тенденції, характерні для країн, що тривалий час приді- ляють значну увагу розвитку та вдосконалення індустрії. В ОАЕ іноземний туризм відносно молодий, тут немає високоатрактивних культурно-історичних пам’яток і розмаїття природно-кліматичних умов. Однак, як інші нафтові монархії Затоки, Емірати мають величезні фінансові ресурси для формування висококласної туристської інфраструктури для надання широкого спектра туристичних послуг.
Сирія відноситься до тієї групи держав регіону, де є гарні передумови для розвитку галузі, але лише в останні роки їхньому інтенсивному залученню в господарський оборот приділяється відповідна увага. Самий великий туристський центр регіону – Єгипет пропонує пізнавальний туристський продукт, а туризм у Саудівській Аравії має релігійний характер, тому що там розташовані головні мусульманські святині. Ці дві країни забезпечують майже 70% надходжень від туризму на Близькому Сході. У цілому регіон в 2009 році одержав 41,2 мільярди доларів від міжнародного туризму, що становить приблизно 780 доларів за одне прибуття.
Індивідуальні завдання для магістрантів -
підготувати науковий реферат за однією з тем:
1. Економічна та соціально-культурна функції міжнародного туристичного ринку.
2. Регіональна диверсифікація світового туристичного ринку.
3.Специфіка туристичних ринків нових індустріальних країн.
4. Европейське лідерство на світовому туристичному ринку: прогнози та загрози.
5. Політичні, фінансові, екологічні загрози безпеці світового туристичного ринку.
Тема 6. Місце України на ринку міжнародного туризму
1. Місце України в інтеграційних процесах світового туристичного рвиходу инку.
2. Макроекономічні стратегії виходу України на світовий туристичний ринок.
3. Тактичні цілі виходу українських туристичних підприємств на зовнішні ринки.
За даними Державного агентства з туризму, зараз в Україні функціонує 2573 сертифікованих засобів розміщення, з них 503 мають категорію. П'ятизіркових засобів розміщення в Україні налічується 15, чотиризіркових - 77, тризіркових - 215, двозіркових - 100, однозіркових - 96; 2070 за- собів розміщення категорії не мають. В цілому найбільша кількість сертифікованих засобів розміщення зосереджена в Автономній республіці Крим, включаючи Севастополь - їх тут налічується 496. У Криму є два п'ятизіркові засоби розміщенні, чотири - чотиризіркових, 29 - тризіркових, сім - двозіркових, три - однозіркових, усі інші - без категорії.
Серед лідерів з кількості сертифікованих засобів розміщення Одесь- ка - 294, з яких п'ятизіркових - два, чотири зірки - в дев'яти, три зірки - в 11, двозіркових - п'ять, однозіркових - шість. У Львівській області 233 сертифіковані засоби розміщення : один - п'ятизірковий, 11 - чотиризіркових, 31 - тризірковий, 10 - двозіркових і п'ять - однозіркових. У Україні функціонує 94 готелі, які вже мають діюче свідоцтво про встановлення категорії готелю. З них п'ятизіркових готелів - три, чотиризіркових - 13, тризіркових - 66, двозіркових - вісім, однозіркових - чотири.
У містах, що приймають футбольний чемпіонат Європи 2012 року, в 2011 році введено в експлуатацію 12 готелів: вони мають 975 номерів на 2044 місця. З них два готелі позиціонуються як п'ять зірок, три - чотири зірки, шість - три зірки і один - без категорії. Взагалі різке збільшення кількості готелів спостерігалося за остання 5 років.
Ефективність використання місткості колективних засобів розміщення поступово зростає, починаючи з 2000 р. Так, якщо в 2000 р. серед- ньорічний коефіцієнт завантаження готелів в Україні складав 24%, те в 2001 р. цей показник склав 25 %, у 2002 р. – 26 %, у 2003 р. – 27 %, у 2004 – 28%; у 2005 р. – 30 %; у 2006 р. – 31 %, у 2007 р. – 29%, у 2008 р. – 24%, у 2009 р. – 18%, у 2010 р. – 18%. При цьому мінімальне використання місткості готелів було відзначено в Луганській і Миколаївській областях – 9 і 44 11% відповідно у 2010 р., а максимальне – в АР Крим (23%). У Києві кое-фіцієнт завантаження готелів склав 42 %.
Середня тривалість перебування однієї людини в готелях для грома- дян України складає 2,7 доби, для іноземців – 2,6 доби. Середня місткість номера по Україні складає 2,02 Крім того, в 2011 році зросла кількість ліцензованих туристичних операторів. Зараз в Україні налічується 2426 діючих ліцензій на здійснення цього виду діяльності : 2035 - на туроператорську діяльність з внутрішньо- го, в'їзного і виїзного туризму і 391 - на туроператорську діяльність тільки з внутрішнього і в'їзного туризму. Більше ліцензій мають туроператори Києва - 1221, в Одеській області - 157 ліцензій, на Львівщині - 149 ліцен- зій, в Криму - 226 ліцензій.
З часу створення Державного агентства з туризму видано 180 ліцензій на туроператорську діяльність, з них 24 - на туроператорську діяльність тільки з внутрішнього і в'їзного туризму, при цьому визнано недійсними 25 ліцензій, анулюванні - 24.
Аналізуючи статистичні дані, можна відзначити, що кількість туристів постійно зростає, змінюються їх вимоги до якості обслуговування і все це вимагає негайної й адекватної реакції будь-якої країни, що ставить за мету активний розвиток туризму як однієї із найперспективніших галузей економіки. Згідно офіційної статистичної інформації Всесвітньої туристської ор- ганізації в 2009 році кількість міжнародних подорожей становила 846 млн.
Структура цих подорожей мала наступний вигляд: 9подорожі з метою відпочинку та розваг – 51 %; 45 9приватні поїздки (в тому числі відвідування родичів та друзів, па- ломництво, лікування) – 27 %; 9ділові поїздки – 16 %; 9подорожі, мета яких не з’ясована – 6 % В цілому, частка туризму у світовому експорті товарів і послуг ста- новить близько 13 %, а в країнах ЄС – 14 %, туризм формує 8 % сукупного ВВП країн ЄС і забезпечує близько 11 % економічного зростання; кількість робочих місць у туристській індустрії країн ЄС становить близько 12 % від загальної чисельності зайнятих. Україна, згідно цих даних, посідає одне з провідних місць у світі і входить у двадцятку країн, що приймають найбільшу кількість туристів (18,936 млн чол.), випереджаючи такі країни як Туреччина (18,916 млн чол.), Канаду (18,265 млн чол.), Грецію (16,039 млн чол.), Польщу (15,670 млн чол.), Португалію (11,282 млн чол.), Нідерланди (10,739 млн чол.), Угорщину (9,259 млн чол.), Хорватію (8,659 млн чол.), Єгипет (8,646 млн чол.), Чехію (6,435 млн чол.) та інші провідні туристські держави.
З іншого боку, доходи від туризму в Україні становили лише 3,485 млрд дол., тоді як, наприклад, Туреччина отримала 16,853 млрд дол., Канада – 14,632 млрд дол., Греція – 14,259 млрд дол., Нідерланди – 11,516 млрд дол., Португалія – 8,349 млрд дол., Хорватія – 7,902 млрд дол., Єгипет – 7,591 млрд дол., Польща – 7,239 млрд дол., Чехія – 5,007 млрд дол., Угорщина – 4,519 млрд дол. тощо
Така велика різниця між показником кількості іноземних туристів і доходами від міжнародного туризму не відповідає загальним світовим тен- денціям. В середньому доходи від одного туриста в світі складають 866 дол., в Україні цей показник дорівнює 184 дол. Розмір цього показника залежить від ряду об’єктивних та суб’єктивних факторів. Це, насамперед, середня тривалість подорожі, загальний рівень цін на готельні та туристські послуги, якість обліку тощо. Проведемо аналіз рівня розвитку туризму в Україні. В 2009 році структура в’їзних туристських потоків мала наступний вигляд: 9подорожі з метою відпочинку та розваг – 7 %; приватні поїздки (у тому числі відвідування родичів та друзів, па- ломництво, лікування) – 88 %; 9ділові поїздки – 5 %.
За 9 місяців 2010 року Україну відвідали 17,9 млн в’їзних (інозем- них) туристів, що на 24 % або майже на 3,4 млн осіб більше, ніж за анало- гічний період 2009 року, але структура в’їзного туризму майже на змінила- ся: подорожі з метою відпочинку та розваг – 8%;
приватні поїздки (в тому числі відвідування родичів та друзів, паломництво, лікування) – 88%; 9ділові поїздки – 4%.
Проведений аналіз засвідчив, що у в’їзних туристських потоках переважає приватна мета відвідування України. Це, насамперед, туристи із Російської Федерації, Польщі, Молдови, Білорусі, Угорщини, Румунії та Словаччини, на долю яких припадає 88 % в’їзного туристського потоку в Україну. Прикордонний туристський обмін, як правило, має високу частку в туристських потоках будь-якої країни, але, насправді, не може повністю розглядатися лише відвідування родичів і друзів, паломництво, лікування. Такий високий показник потрібно розглядати у двох аспектах.
1. Велика частка туристів із сусідніх країн відвідує Україну з корот- котривалими подорожами (менше ніж на добу). Основна мета таких відві- дувань – ведення торгівлі. В такому випадку розглядати такі подорожі як туристські поїздки взагалі неможливо, оскільки, згідно визначення, що на- ведено в Законі України «Про внесення змін в Закон України «Про туризм», туристом вважається особа, яка здійснює подорож по Україні або до іншої країни з не забороненою законом країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов’язанням залишити країну або місце перебування в зазначений термін. 2. Насправді, певна кількість туристів із сусідніх держав, дійсно відвідують Україну з метою відпочинку, але при розміщенні користуються послугами приватних засобів розміщення, які, у свою чергу, не відобра- жають справжні доходи від здійснення своєї діяльності. Однак говорити лише про недосконалість існуючої системи статистичного обліку було б не зовсім об’єктивно, оскільки Україна користується такими самими принципами підрахунку як кількості туристів, так і доходів від туризму, що й інші країни світу. Підрахунок кількості туристів здійснюється на кордоні, згідно даних міграційних карток, що заповнюються безпосередньо туристом. Хоча мо- жна припустити, що турист може надати неповну або неправдиву інфор- мацію щодо, наприклад, мети відвідування, в цілому кількість іноземців, що перетнули кордон України фіксується точно. Розрахунок доходів від туризму є дуже складною справою, оскільки туризм як сфера економіки включає значний перелік галузей і напрямів ді- яльності, які пов’язані з туризмом.
І тільки 2 із них – це послуги туристсь- ких організацій і засобів розміщення свої доходи повністю отримують від туристів. Усі інші напрями – громадське харчування, виробництво товарів туристської спрямованості, транспортні послуги тощо отримують свої до- ходи як від діяльності в сфері туризму, так і від діяльності в інших соціа- льно-економічних сферах. Майже неможливо достеменно з’ясувати скіль- ки витратив той чи інший турист коштів у ресторані, у казино чи, напри- клад, при купівлі квитків до театру або на концерт, чи був клієнт ресторану туристом або звичайним мешканцем міста. Проблема удосконалення статистичного обліку основних туристсь- ких показників була вирішена суспільними зусиллями Всесвітньої турист- ської організації (ВТО) та Статистичною комісією Організації Об’єднаних Націй, які в 1993 році презентували перші системні документи задля вирі- 47 шення цього питання: Рекомендації зі статистики туризму та Стандартні міжнародні класифікації видів туристської діяльності (СІКТА). В 2000 році Статистичним відділом Секретаріату Організації Об’єднаних Націй був за- тверджений документ, що мав назву «Допоміжний рахунок у туризмі (Tourism Sattelite Account): рекомендації щодо методологічної структури». Ця методика являє собою систему статистичних таблиць, що всебічно ха- рактеризує відтворювальні процеси в туристській індустрії, переважно у вартісному вираженні в розрізі видів діяльності. Вищеназвані документи були прийнято за основу при розробці вітчизняної Методики розрахунку обсягів туристської діяльності, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 8 грудня 2003 р. за № 1128/8449. Саме за цією методикою розраховується загальна сума доходів туристської галузі. Однак остаточна цифра не дає можливості визначити структуру доходу за цілями поїздки, напрямами туризму тощо. Можна лише припустити, що рівень витрат організованого і ділового туриста набагато більше ніж у приватного. Ефективність використання туристських ресурсів можливо визначити саме завдяки показнику середнього рівня витрат туриста, але, як показав аналіз, наведений вище, цей показник надзвичайно малий, і це пояснюється, насамперед, тим що в структурі туризму питома вага приватного туризму має дуже велике значення, а провести підрахунок витрат цієї категорії туристів майже неможливо, про що говорилося вище.
Аналіз рівня розвитку організованого туризму провести набагато легше, адже він базується на офіційній статистичній інформації, що надається суб’єктами туристського ринку. Взагалі різке зниження долі організованого туризму в загальній структурі не лише в’їзного туризму, а і у внутрішньому туризмі і сфері надання екскурсійних послуг є надзвичайно негативним фактором. Так, наприклад, кількість внутрішніх туристів, що скористалися пос- лугами туристських фірм, в 2004 році зменшилася порівняно із 2003 роком майже в 2 рази, а в 2006 році було на третину менше ніж у 2000 році. Як видно із рисунка аналогічна тенденція спостерігається й на ринку в’їзного туризму та екскурсійних послуг. Зростання, причому постійне, в межах організованого туризму за період, що аналізується, стосується лише виїзного туризму. Як видно, тенденція корінних змін в організованому туризмі розпо- чалася в 2004 році. Саме на цей рік припало введення в дію Закону України «Про внесення змін в Закон України «Про туризм». Так до чого ж призвело введення в дію нового закону? По-перше, це зміна принципів ліцензування туристської діяльності. Замість ліцензування окремих напрямів було впроваджено ліцензування туроператорської і турагентської діяльності, що вимагало від туристських підприємств визначитися з основними напрямами своєї діяльності. По-друге, це введення фінансової гарантії: для турагентської діяль- ності на рівні 2 000 євро, для туроператорської діяльності – 20 000 євро, для туроператорської діяльності внутрішнього туризму – 10 000 євро. Саме останній показник і є каменем спотикання.
Так для того, щоб розробити навіть двох- або триденний тур по Україні необхідно отримати ліцензію на здійснення туроператорської діяльності внутрішнього туризму із рівнем фінансової гарантії у 10 000 євро. Рівень доходів туристського підприємства від реалізації такого туру буде нижче, ніж посередницька (тобто агентська діяльність) з продажу туристові путівки за кордон на масові курорти Туреччини чи Єгипту.
Окрім того, реалізація туру по Україні ускладнюється багатьма чинниками: для ефективної роботи турпідприємства розроблений маршрут необхідно впроваджувати не одноразово, а регулярно протягом певного часу або сезону. В цьому випадку актуальною стає проблема реалізації, для чого необхідна досить потужна рекламна кампанія, яка, в свою чергу вимагає великих грошових коштів. В кінцевому результаті вартість такого туру перевищуватиме усі розумні межі, і його впровадження не буде результативним. Але це ще не всі глобальні проблеми внутрішнього туризму. Рівень розвитку інфраструктури в країні надзвичайно низький.
Ціни на відпочинок зростають надзвичайними темпами, особливо це стосується Кримсь- ких пансіонатів, санаторіїв, готелів. Серед чинників, що сприяють цьому, можна виділити: 1) короткотривалий сезон. У зв’язку з чим витрати інших періодів закладаються в ціну в пік сезону; 2) рівень податків. Відпочинок за кордоном має ставку ПДВ 0%, тоді як за відпочинок в Україні ПДВ сплачується у повному обсязі. Оскільки транспортні підприємства, ресторани, деякі невеликі готелі, а також постачальники послуг готелям працюють за спрощеною системою оподаткування, то вони при розрахунках не видають податкові накладні. В цій ситуації ПДВ частково або навіть повністю ляже на туроператора, а фактично сплачуватиметься туристом. Як наслідок, вартість коротко- і середньострокових турів по Україні буде вище, ніж аналогічні за сутністю, триваліс- тю і насиченістю тури в країни Східної Європи, при цьому рівень обслуговування в останніх, як свідчить практика, буде значно вищим.
Після надання чинності новій редакції Закону України «Про туризм» кількість ліцензованих турфірм різко скоротилося, але з кожним роком знов зростала. Так у 2005 р. чинними були 3670 ліцензій на туристську ді- яльність, із них туроператорів – 1382 та турагентів – 2288, відповідно 38 % і 62 %. У порівнянні з 2004 р. спостерігалося збільшення кількості чинних ліцензій на 33,2 % (у 2004 р. чинними були 2754 ліцензії). Протягом 2007 р. чинними були вже 5338 ліцензій на туристську дія- льність, з них туроператорів – 1606 та турагентів – 3732, відповідно 30 % і 70 %. У порівнянні з 2006 р. спостерігалося збільшення кількості чинних ліцензій на 18,4 % (у 2006 р. чинними були 4508 ліцензій). Протягом 2007 р. туристські послуги надавали 3833 ліцензіати, з них: туроператорів – 1281, турагентів – 2552, відповідно 33 % і 67 %. Середньооблікова кількість працівників туроператорів і турагентів дорівнювала у 2007 р. 22,7 тис. осіб, що на 4,5 % більше, у порівнянні з 49 2006 р. У 2006 р. зростання складало 3 %, що свідчить про зростання темпу приросту.
Пріоритетним напрямком туристської галузі в 2007 р., як і у 2006 р. залишався внутрішній туризм. В цілому по Україні на внутрішній туризм припадає 75 % туристів, обслугованих ліцензіатами. Всього протягом 2007 р. туристськими підприємствами обслуговано 2,9 млн туристів (майже на 30 % більше, ніж у 2006 р.) та 2,4 млн екскурсантів (на 35 % більше). Щодо розподілу ринку між туроператорами регіонів лідерами у 2007 році стали: 9Івано-Франківська обл. (43,7 % ринку, приріст склав 30,6 %); 9м. Київ (19,8 % ринку, приріст – 10 %); 9АР Крим (10,8 % ринку, приріст – 0,0 %).
Разом вони становлять 74,3 % туристського ринку. Обсяг наданих туристських послуг суб’єктами туристської діяльнос- ті в Україні у 2007 р. збільшився, у порівнянні з 2006 р. на 44 % (зростання у 2006 р. – 37 %) і становить 5,5 млрд грн. Це результат, який зумовлений такими тенденціями: на фоні збільшення загальної кількості туристів відбулося зменшення тривалості подорожей (в середньому на 18 %) і збільшення їх вартості – в середньому на 11 %. Найбільше зросла середня вартість путівки у виїзному туризмі (майже у 4 рази), хоча тривалість подорожі залишилась на рівні 2006 р. – 8,2 туродні. Суттєво здорожчали й путівки у в’їзному туризмі – в середньому на 32 %.
Тривалість подорожі для інозе- мних туристів теж залишилася майже на рівні 2006 р. – 7,3 туродні. Платежі до бюджету ліцензіатів у 2007 р. збільшились порівняно з 2006 р. на 32,5 % і становили 174 млн грн. В середньому з розрахунку на одного ліцензіата припадає більше 45 тис. грн. платежів до бюджету, що майже на 5 % більше, ніж у 2006 р. За географічними напрямами туристські потоки 2007 року такі: Туреччина – 25 % виїжджаючих туристів; Єгипет – 17 % виїжджаючих туристів; 9Чеська республіка – 7 % виїжджаючих туристів; Польща – 4 % виїжджаючих туристів; 9Угорщина – 4 % виїжджаючих туристів. До України, як і в 2006 році, приїздили переважно з Росії (46 %), США (7 %), Німеччини (5 %), Англії (3 %), Білорусії (3 %). 50.
За розрахунками ООН середньорічний потік туристів у світі до світової пандемії оцінювали у 1.4 млрд. осіб - у 2020 він зменшиться в півтора рази.
За прогнозами Всесвітньої ради з подорожей та туризму (WTTC) COVID-19 може скоротити 75 млн. робочих місць в галузі туризму в світі, Найбільших збитків зазнають авіакомпанії та круїзні лайнери.
Очікуване глобальне падіння туристичної галузі - 20-30%, що обумовить скорочення валютних надходжень від туристичної діяльності на 300-450 млрд.$, що, в свою чергу, складе майже одну третину прибутків, отриманих у 2019. Прогнозується відновлення світової галузі туризму протягом 5-7 років.
За даними Державної прикордонної служби в 2019р. зафіксовано біля 27 млн. іноземних відвідувачів України; зокрема, перетнули кордон наземним транспортом - 21.5 млн. осіб, повітряним - 5,5 млн., морським- 265 тис. іноземців. Серед них: з боку Молдови - 7,9 млн., країн ЕС - 6,3 млн., Білорусі - 4,5 млн., Росії - 2,8 млн. осіб.
Завдання для самостійної роботи - підготувати науковий реферат з проблематики теми:
1. Україна в світових інтеграційних процесах туристичного ринку.
2. Участь Ккраїни в діяльності міжнародних туристичних організацій.
3. ЗЕД українських туристичних підприємств як передумова та шлях інтеграційних процесів на наддержавному туристичному ринку.
4. Державна підтримка інтеграції України до світового туристичного ринку.
5. Макроекономічні стратегії інтеграції українського туристичного ринку до світового.
Тема 7. Особливості формування туристичної пропозиції в умовах транснаціоналізації світової індустрії туризму
1. Транснаціоналізація світової індустрії туризму
2. Специфічність туристичного продукту і туристичної пропозиції
3. Особливості функціонування франчайзингу в туризмі
Поняття турпродукт
Турпродукт – попередньо розроблений комплекс туристських пос- луг, який поєднує не менше двох таких послуг, що пропонуються для реа- лізації або реалізуються за певною ціною, до складу якого входять послуги з перевезення, послуги розміщення та інші туристські послуги, не пов’язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідування об’єктів культури, відпочинку, розваг, реалізації сувенірної продукції то- що). Можливий перелік видів послуг, що можуть входити до турпродук- ту: транспортні послуги (перевезення різними видами транспорту); розмі- щення в різних за рівнем, типом та місцем розташування готелях; харчу- вання: повний або напівпансіон, або зовсім без харчування; екскурсії; до- звільно-розважальні послуги; спортивні послуги; курортні послуги; візові послуги; послуги страхування, послуги гідів-перекладачів, послуги побутового обслуговування тощо.
Туристський продукт – комплексне поняття, що охоплює три основні види можливої пропозиції туристського підприємства на ринку: тур, туристсько-екскурсійні послуги і туристські товари. Typ - комплекс різних видів туристських послуг, об'єднаних на базі головної мети подорожі, що надаються по ходу проходження маршруту в певні терміни для задоволення потреб туриста. Тур оформляється у вигляді путівки або ваучера. Туристсько-екскурсійні послуги різних видів, що надаються туристськими підприємствами, також складають різновид і складову частину ту- ристського продукту.
Туристські товари – включають товари специфічного туристського попиту (карти, листівки, буклети, сувеніри, туристське спорядження та ін.), тобто характерні туристські товари, і неспецифічні, тобто супутні туристські товари, до яких відносяться товари загального призначення (руш- ники, парасольки, купальники та ін.).
Характерні туристські послуги й товари – послуги й товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких значно скоротиться без їх реалізації туристам. Супутні туристські послуги й товари – послуги й товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам.
Туристський продукт є специфічним товаром, який має ряд особливостей. Перша особливість туристського продукту полягає у великій глибині взаємозв'язків між його складовими елементами. У сфері туризму працює багато туристських підприємств і організацій, які для своєї стабільної дія- льності повинні постійно контактувати між собою. Друга особливість турпродукту полягає у комплексності туристських послуг. Туристська послуга – це все те, що турист бере до уваги або користується під час подорожі (при зміні місця свого перебування і при пере- буванні в кінцевому пункті своєї поїздки). Звідси випливає, що туристська послуга складається для туриста з цілого комплексу послуг (як матеріальних, так і нематеріальних), що є специфічним туристським продуктом. Третя особливість полягає в сильному впливі із сторони зацікавленої клієнтури. Кожне туристське підприємство виконує свою діяльність в оточенні різних зацікавлених осіб і клієнтів. Туристські організації працюють з великою кількістю зацікавлених осіб, які мають сильний вплив на організацію. Крім того, усередині окремих зацікавлених груп є свої інтереси. Туристські організації не можуть чекати від своїх учасників того, що всі вони будуть поводитися однаково, оскільки існують певного роду суперечності між власниками готелів, місцевими жителями і туристами. Члени організації можуть розділитися на три-чотири зацікавлені групи, представники готелів, можливо, вимагатимуть скорочення одноденного туризму, власники підйомних ліфтів будуть виступати за розширення потоку туристів, оскільки вони зацікавлені в цьому. Навіть усередині однієї групи (наприклад, серед представників готельних комплексів) простежуються різні інтереси. Крупні готелі менше зацікавлені в пропозиції курортного сервісу, оскільки вони мають у своєму розпорядженні всі необхідні споруди для розміщення і організації відпочинку гостей у себе. Невеликі готелі, що живуть за рахунок туристів, зацікавлені в тому, щоб туристська організація покращувала курортну пропозицію і проводила відповідні заходи.
До четвертої особливості відноситься невіддільність туристського продукту від джерела формування. Товар в матеріальному вигляді (одяг, побутова техніка) існує незалежно від його виробника, туристський продукт (а це теж товар) не відділяється від джерела його створіння. Тобто для того, щоб ним скористатися, споживача спочатку треба доставити в місце виробництва.
П’ята особливість визначається неможливістю складування турист- ського продукту. Шоста особливість полягає у невідчутності й неможливості зберігати туристський продукт. Туристську послугу неможливо побачити при укладенні договору, спробувати на смак.
Складність у роботі менеджера туристської фірми полягає в тому, щоб переконати покупця у вигідності саме його послуги, адже якість туристського продукту коливається у широких межах і залежить не тільки від постачальників, але і від часу та місця пр позиції. Зберігати туристський продукт неможливо, тому що, коли клієнт відмовився від подорожі в останню мить, замінити його кимось вже практично неможливо.
До сьомої особливості турпродукту слід віднести сезонність, тобто залежність обсягу туристських послуг від природнокліматичних умов. У туристській практиці діють поняття основних і додаткових послуг. З погляду споживацьких якостей і властивостей яких-небудь відмінностей між ними немає. Так, екскурсії, якщо вони включені в комплексне обслуговування і в ціну туру, вважаються основними послугами, але якщо турист за своїм бажанням придбає ще яку-небудь екскурсію до сплаченого туру, ця послуга стає вже додатковою. Таким чином, різниця між основними й додатковими послугами полягає в їх відношенні до спочатку придбаному туристом пакету або комплексу послуг (туру).
Основний комплекс послуг – це набір послуг, що складають програму обслуговування у рамках туру (транспортування, проживання, харчування, програмні послуги). Програмні послуги являють собою комплекс екскурсійних, розважальних, пізнавальних та інших послуг, що формуються у відповідності із цільовим призначенням туру. Основний комплекс послуг є обов'язковим елементом кожного туру, незалежно від того, на кого цей тур орієнтований. Набір послуг включається до туру і не підлягає заміні або відмові споживача від них. Основний комплекс послуг формує основу вартості туру.
Додаткові послуги – важливий компонент туру, що включає будь- які послуги, що можуть бути надані споживачеві за його бажанням і відповідно до його інтересів за додаткову плату. Додаткові послуги надаються у доповнення до основних. Додаткові послуги можуть бути запропоновані споживачу в момент придбання туру і будуть враховані у вартості туру, а можуть пропонуватися в ході туру і оплачуватися туристом самостійно. Слід враховувати, що додаткові, послуги не можуть підміняти або замінювати собою основний комплекс послуг туру. Разом з тим широка пропози- ція додаткових послуг в рамках одного туру дозволяє туристському підп- риємству зробити стандартний тур більш індивідуальним і таким чином більш повно задовольнити особисті потреби кожного із споживачів.
Основним туристським продуктом у практичній діяльності є комплексне обслуговування, тобто стандартний набір послуг, що продається туристам в одному пакеті. Розглянемо цю категорію більш детально. Пакет послуг (турпакет) – це вироблений туроператором туристський продукт, що складається з певного набору послуг: перевезення, розміщення, харчування, екскурсії і т. ін. Пакет послуг на турі формується залежно від мети подорожі і потреб туристів за обраному ними виду туристського відпочинку.
При формуванні туру і його пакету можливі два варіанти роботи з туристами: реалізація замовлених турів; реалізація інклюзив-турів. Характеристика і особливості функціонування франчайзингу Слово «франчайзінг» відбулося від французького «franchise», що означає «пільга, привілей, звільнення від податку, внеску». Згодом це слово закріпилося в англомовних державах.
У залежності від фонетичних особливостей мов похідні слова від «franchise» мають різне звучання, що в ряді випадків вводить в оману вітчизняних підприємців і викликає недовіру як до самого терміна, так і до системи в цілому. Поява франчайзінга відносять до початку 1800-х років, до так називаної системи «зв'язаних будинків», використовуваної британськими броварниками.
У 1860 р. за схемою, дуже близької до франчайзінгу, працювала фабрика «Singer», що спеціалізується на виробництві швейних машинок. Для прориву на ринку з 1898 р. у своїй практиці стала активно використовувати систему франчайзінга компанія «General Motors», що нараховує в даний час порядку 11 тис. членів. Розроблена в 1886 р. формула «Соса-Соlа» і її продаж у 1900 р. привела до могутнього поштовху в розвитку франчайзінга; система стала стрімко поширюватися під відомої усім дотепер маркою «Соса-Соlа». Найбільший успіх у розвитку системи удалося досягти в 50-х роках нашого сторіччя братам Макдональдам.
В даний час франчайзінгова система «МсDоnаlds» нараховує більш 14 тис. підприємств у різних країнах світу. Сьогодні франчайзінг одержав розвиток більш ніж у 70 галузях господарства. Франчайзінг визнаний у світі як найбільш прогресивна форма ведення бізнесу і широко розповсюджений у закордонній практиці. Договір франчайзінга є самостійним об'єктом правового регулювання більш ніж у 80 країнах світу.
В Україні франчайзінг одержав свій розвиток із приходом на ринок таких великих компаній, як «Pizza Hut», «Kodak», «McDonalds», «Coca-Cola» і ін. По своїй сутності франчайзінг являє собою систему взаємин, що полягає у передачі однією стороною (фірмою, що має, як правило, яскраво виражений імідж і висока репутація на ринку товарів і послуг) іншій стороні (фірмі чи індивідуальному приватному підприємцю) своїх засобів індивідуалізації вироблених товарів, виконуваних чи робіт послуг, що робляться, (товарного знаку чи знака обслуговування, фірмового стилю), технології ведення бізнесу й іншої комерційної інформації, використання якої іншою стороною буде сприяти росту і надійному закріпленню на ринку товарів і послуг. При цьому передавальна сторона зобов'язується сприяти в становленні бізнесу, забезпечувати технічну і консультаційну допомогу.
Франчайзингу властиві наступні основні риси й особливості: • франчайзинг припускає собою наявність двох сторін угоди (договору) — «франчайзера» і «франчайзі»;
• франчайзер є власником виключних прав: товарного знаку, фірмового стилю, патенту, ідеї, авторського права й аналогічних прав. Застосовуючи «просту» термінологію, франчайзер є правовласником;
• франчайзер, будучи правовласником, передає свої права франчайзі на визначених умовах. Франчайзі здійснює свою діяльність під товарним знаком франчайзера, використовує його репутацію на ринку товарів (послуг, робіт) і по своєму фірмовому стилі ідентифікується з франчайзером;
• франчайзер виступає в однині; франчайзі, що працюють за договором із правовласником, може бути трохи, тобто це свого роду мережа, що працює по єдиній методології.
Відносини за договором франчайзингу припускають собою високу етику ділових відносин, що виключають спроби перетворення в пірамідні форми, тобто розширення і продаж дистри- б'юторських мереж. Суть франчайзингу — ведення свого бізнесу, суть мереж — продаж частин мережі і залучення якнайбільше учасників;
Для успішного ведення бізнесу франчайзер забезпечує франчайзі різними формами підтримки і користається правом регулювання діяльності франчайзі з метою збереження репутації на ринку, не порушуючи при цьому його юридичній і економічній самостійності:
• за користування правами франчайзера і підтримку, що робиться, франчайзі робить визначені платежі;
• договір франчайзингу має індивідуальний характер і знаходиться в залежності від умов діяльності, політики, що проводиться франчайзером, і не може бути тиражований на інші системи. Франчайзинг у залежності від напрямку буває чотирьох видів:
• франчайзинг товару;
• виробничий франчайзинг;
• сервісний франчайзинг;
• франчайзинг бізнес формату.
У сфері туризму франчайзинг формується за принципом сервісного франчайзингу, тому опишемо тільки цей вид франчайзингу: Сервісний франчайзинг одержав широке поширення і є перспективною технологією ведення бізнесу. Основна спрямованість сервісного франчайзинга — високий рівень обслуговування споживачів. Завдяки спільній політиці, що проводиться франчайзером і франчайзі, споживачу швидко стає відомо, яке кількість і якість послуг йому може бути гарантоване у визначений проміжок часу на підприємствах визначеної торгової марки. Поінформованість заощаджує час споживачів на пошук і задоволення своїх потреб, а очікувана якість обслуговування робить крім усього іншого позитивний емоційний вплив, що підвищує імовірність повторних звертань до франчайзі. Споживач ідентифікує правовласника і користувача товарної марки, що дає додаткові імпульси розвитку франчайзингової системи.
Успіх франчайзинга базується на виконанні наступних основних принципів:
• постійне співробітництво і високий ступінь довіри партнерів;
• загальні для системи стратегія збуту і цінова політика;
• спільна присутність на ринку;
• надання підтримки й обмін інформацією;
• високий ступінь підприємницької ініціативи;
• планування і прогнозування розвитку системи;
• спільна політика в регіонах діяльності;
• переваги конкуренції;
• налагоджена система постачань.
Можна виділити ряд основних переваг, що з'являються в сторін, що організують свою діяльність на основі системи франчайзинга. Переваги для франчайзера:
• значне розширення ринку збуту товарів і послуг і збільшення ступеня контролю на ринку;
• можливість збуту товарів і послуг на вилучених територіях і проведення територіального розділу ринку з метою обмеження конкуренції між франчайзі без порушення антимонопольного законодавства;
• регулювання і контроль за якістю ведення бізнесу;
• проведення єдиної цінової політики без побоювання порушення антимонопольного законодавства;
• можливість розширення досвіду ведення бізнесу на основі використання інформації від франчайзі;
• зацікавленість франчайзі як самостійної юридичної особи в успіху і процвітанні, отже, у збільшенні продажів, що деякою мірою гарантує франчайзеру стабільність одержання додаткового доходу;
• одержання додаткового доходу від поступки прав на використання товарного знаку, фірмового стилю, об'єктів інтелектуальної власності, комерційної інформації;
• одержання додаткового доходу при відсутності високого ступеня ризику утратити свій капітал, тому що франчайзі має свої джерела фінансування;
• економія адміністративно-господарських і управлінських витрат, що здійснює франчайзі;
• економія фінансових ресурсів при відсутності необхідності створення дочірніх підприємств, додаткових витрат на створення матеріально- технічної бази (виробничі, торгові й офісні приміщення, устаткування і т.д.), тому що франчайзі можуть чи цілком частково мати її у власності.
Переваги для франчайзи:
• франчайзи є самостійною юридичною особою і не утрачає свою незалежність при прийнятті рішень;
• франчайзи вступає в готовий бізнес, що в значній мірі гарантує йому процвітання;
• франчайзи має право на вивчення досвіду і використання знань франчайзера, здобуває можливість постійної підтримки з боку франчайзера;
• франчайзи виступає під товарним знаком добре зарекомендував себе компанії, що робить його більш привабливим для споживача, на відміну від дрібного невідомого підприємця;
• франчайзі має можливість гарантованого одержання товарів і інших необхідних елементів для роботи без збоїв;
• як правило, великі компанії домовляються про умови своєї діяльності на територіях своєї присутності, що гарантує франчайзі визначений рівень захищеності;
• франчайзі за підтримкою франчайзера має можливість професійного ведення переговорів з великими фірмами і фінансовими структурами, що практично недоступно дрібним підприємцям;
• фінансові інститути зацікавлені в наданні невеликих позичок, тому що ризикованість вкладень нижче в зв'язку з визначеними контрольними функціями франчайзера;
• завдяки популярності франчайзера, проведеним маркетинговим дослідженням і рекламним компаніям коло постійних споживачів франчайзі збільшується;
• у значній мірі знижується ризик банкрутства;
• франчайзі має значну економію ресурсів і часу на рекламі, навчанні, проведенні маркетингових досліджень, пошуку і доставці товарів, розробці і реєстрації власного товарного знаку, відпрацьовуванню технології ведення бізнесу, веденні переговорів і пошуку партнерів.
При впровадженні і розвитку системи франчайзинга не виключені і ризики. До основних ризиків можна віднести:
• відсутність нормативної і законодавчої бази по франчайзингу;
• недостатня кількість фахівців, що займаються системою франчайзинга;
• великий ступінь недовіри до системи в зв'язку з відсутністю роз'я- снювальної роботи, у тому числі освітніх програм;
• специфіка української господарської практики в різних регіонах країни;
• фіскальна податкова політика держави, що робить проблематичним відрахування додаткових грошових сум франчайзеру;
• порочна практика залікових і вексельних схем, що утрудняє як вироблення ефективної цінової політики, так і рух реальних коштів.
Проте можна констатувати, що франчайзинг в Україні розвивається і компанії, що працюють по цій системі, успішно просуваються на ринку товарів (робіт, послуг).
Франчайзинг - це метод підприємництва, завдяки якому підприємець може об'єднатися з уже діючим великим ланцюгом. Міжнародна Асоціація Франчайзових Організацій (МАФО) дає визначення цьому феномену як: "... триваючі в часі взаємини, по яких франчайзодатель надає захищене в законному порядку право займатися визначеною підприємницькою діяль- ністю, а також допомога в організації цієї діяльності, навчанні, реалізації і керуванні за винагороду від франчайзоотримувач". Франчайзинг може бути розділений на двох категорій. Перша відома як організація розподілу продукту. Прикладом франчайзинга цієї категорії може служити виробництво і поширення прохолодних напоїв, готових до вживання харчових продуктів, а також продаж автомобілів. Друга відома як форма підприємництва. В індустрії гостинності найбільш поширена друга категорія франчайзинга. "Холідей Инн", "Редіссон Хотелз", ресторани "Денніс" і "Уендіз" є прикладами такого підходу.
У кожнім договорі франшизи франчайзодатель надає франчайзоотримувачу право використання символу, ноу-хау і системних структур франчайзодателя. Звичайною умовою є участь у ринковій стратегії. Франчайзодатель створює повну концепцію підприємства чи методів роботи, а франчайзоотримувач купує право використовувати наявні наробітки. Найбільше часто і широко застосовуваною стратегією росту готельних компаній є використання франчайзингових відносин. Тому доцільно розглянути цей феномен успіху XX століття більш докладно, торкнувшись як наявні переваги цієї стратегії, так і проблеми, уже початківці турбувати фахівців готельного бізнесу. Власне кажучи франчайзинг є однієї з форм керування готелями.
Франчайзинг відноситься, у першу чергу, до готелів, потім (у меншому ступені) до ресторанів і ще в меншої - до турагентствам. Ні культурні, ні спортивні заклади не входять у системи, зв'язані франчайзинговими договорами, незважаючи на те що вони - нероздільна частина індустрії гостинності.
Франчайзинг як спосіб керування готелями виявив повну силу і показав оптимальні результати саме в готельному бізнесі. Готельний ланцюг припускає об'єднання декількох готельних підприємств у колективний бізнес, здійснюваний під єдиним керівництвом і однією торговою маркою. Перевагою такого об'єднання є те, що споживачі, що користаються послугами одного готельного ланцюга, досить чітко уявляють собі якість обслуговування і розміщення, незалежно від місцезнаходження конкретного об'єкта. Це дозволяє істотно заощаджувати на рекламі і просуванні нового об'єкта, оскільки наявність відомої торгової марки не тільки дозволяє судити про якість пропонованих послуг, але і включає готель у вже діючу мережу бронювання і продажів. Але навіть якщо готель є частиною корпоративного ланцюга, це не завжди позначає колективний бізнес, оскільки крім повноправних членів ланцюга маються ще асоційовані члени, що приймають участь у бізнесі на основі договору франчайзинга (чи франшизи).
Франчайзинг - це метод підприємництва, завдяки якому підприэмець, що має готель, може об'єднатися з уже діючим великим ланцюгом. Франшизодатель надає захищене в законному порядку право займатися визначеною підприємницькою діяльністю, а також допомога в організації цієї діяльності, навчанні, реалізації і керуванні за винагороду від франчайзоотримувача. На практиці складно визначити, до якого типу керування відноситься той чи інший заклад. Ні зовнішній вигляд, ні назву не можуть служити достатнім аргументом для ухвалення рішення. У той же час якщо підприємство є тільки франчайзинг-членом якого-небудь ланцюга, воно може керуватися самостійно, поза контролем з боку адміністрації ланцюга. Ланцюг при цьому не несе відповідальності за втрати по франчайзингових операціях і не має прав на доходи, за винятком належної їй суми по франчайзинговому договорі.
До основних документів, оформлюваним при висновку франчайзингового угоди, відносяться: заява про умови, що характеризує франшизодателя і його бізнес, і договір, що передбачає конкретні умови франчайзинга.
Особливості франчайзингу в готельному господарстві
Організаційно-управлінська структура світового готельного комплексу містить у собі кілька основних типів керування. У світовій готельній індустрії розрізняють наступні різновиди готелів по характері взаємин між власником (підприємцем, власником) готелю (групою готелів) і управлін- ською ланкою готелю:
1. Незалежні готелі, що знаходяться у володінні, розпорядженні і користуванні власника: а) керовані самим власником; б) керовані за допомогою найманих чи менеджерів найманої (за договором) спеціалізованою управлінською компанією, у тому числі що ма- ють власний торговий знак чи знак обслуговування; причому останнє не спричиняє зміни статусу готелю як незалежної стосовно інших суб'єктів ринкових відносин.
2. Готелі, що входять у готельні ланцюги (об'єднання), що у залеж- ності від умов входження в ці об'єднання розрізняються в такий спосіб:
2.1. Готелі, що є повноправними членами ланцюгів, об'єднаних зага- льною власністю власників, що здійснюють колективний бізнес, і готе- лю, керовані адміністрацією ланцюга – представниками власників. Керів- ництво (адміністрація) ланцюга несе повну відповідальність за результат бізнесу і керування і відповідно має повне право на одержання прибутку.
2.2. Готелі, що є асоційованими членами ланцюга, що приймають участь у бізнесі на основі договору франшизи (франшизні члени ланцюга). Франшизний готель може керуватися самостійно, без безпосереднього ко- нтролю з боку адміністрації ланцюга. У договорі франшизи адміністрація ланцюга (франчайзодатель) надає франшизной готелю (франчайзоотриму- вачу) право на використання символу (марки), ноу-хау і системних струк- тур ланцюга (в організації діяльності, керуванні, навчанні персоналу, пос- тачанні і т.п.), а франшизний готель зобов'язаний оплатити ці права шля- хом первісного внеску за франчайзинг (вартість покупки франчайзинга) і періодичних платежів (винагород за франчайзинг).
2.3. Готелі, що входять в об'єднання готелів на умовах контрактного керування ними (їхньою власністю) з боку професійної готельної компанії (готельного оператора), що одержує «операційне» винагорода за цю діяльність від власника. Такі контрактні ланцюги мають три основні різновиди по взаємовідношенню між власником (власником) і оператором, що обмовляється в контракті на керування:
а) власник передає оператору повне право на керування власністю і відмовляється цілком від втручання в процес керування, одержуючи лише підсумковий чистий доход від готельної діяльності; оператор при цьому несе відповідальність за фінансові й операційні ризики у своїй діяльності;
б) власник залишає за собою право втручання в процес керування шляхом контролю за діяльністю, але при цьому роблячи всі операційні ви- трати по керуванню й оплату всіх операційних і фінансових ризиків, що випливають з його права власності; оператор, однак, теж несе деяку частку відповідальності за результат своєї діяльності в тій частині, що обмовляється в контракті; в) власник досить щільно контролює діяльність керуючої компанії (оператора), але при цьому звільняє її цілком від відповідальності за результат готельного бізнесу, за винятком навмисних випадків і випадків грубої необережності.
2.4. Готелі, що входять в об'єднання готелів на комбінованих умовах, наприклад умовах контрактного керування франшизним готелем з боку франчайзодателя.
3. Готелі, що входять в асоціації незалежних готелів.
3.1. Готелі, що входять в асоціації з метою збільшення прибутку і комерційних можливостей. Наприклад, асоціації «взаємного інформуван- ня», що поєднують готелі з метою перерозподілу по членах асоціації надлишку туристів (клієнтів), що періодично виникає в того чи іншого члена асоціації. У підсумку такого підходу середній за часом коефіцієнт заван- таження готелів і їхній доход зростають. Готелі - асоціації, зберігаючи по- вну незалежність у всьому, включаючи комерційні операції і маркетингову політику, часто мають єдиний товарний знак і за участь в асоціації платять внески (вступний, за товарний знак, щомісячні за рекламу і систему бро- нювання - інформування).
3.2. Готелі, що входять в асоціації (добровільні союзи підприємців у сфері гостинності), не пренаступні цілі витягу додаткового прибутку, а створювані для надання допомоги членам асоціації в таких питаннях, як взаємини з урядовими органами, консультації по юридичних питаннях і бухгалтерському обліку, по кадрових питаннях і утворенню, по поширенню позитивного досвіду в керуванні і по інформаційному обслуговуванню (союзи, суспільства, професійні клуби, ради, співдружності, федерації, торгові асоціації і т.д.).
Поглиблення спеціалізації підприємств гостинності взаємозалежно з такою найважливішою тенденцією, як утворення міжнародних ланцюгів, що відіграють величезну роль у розробці і просуванні високих стандартів обслуговування.
Найбільше число туристів користається послугами готелів міжнародних готельних ланцюгів, куди входять більшість готелів світу. Утворення готельних ланцюгів грає свою визначену роль, воно дозволяє просувати на світовий ринок готельних послуг високі стандарти обслуговування, а також сприяє підтримці готельного обслуговування туристів. Мандрівник, зустрівши готель знайомої йому корпорації в чужій країні, почуває себе майже як удома, у звичній і комфортній обстановці.
Яскравим тому доказом є історія виникнення й успішне функціонування ведучих готельних корпорацій світу, таких, як «Холідей Іннз», «Кволіті Інтернешнл», «Рамада», «Шератон», «Ховард Джонсон», «Тревел Лодж», «Дейз Інн», «Хілтон», «Маріотт», «Інтерконтиненталь» та інших. Говорячи про ланцюг, звичайно мають на увазі групу підприємств, що здійснюють колективний бізнес і знаходяться під безпосереднім конт- ролем керівництва ланцюга.
Ланцюг може мати власні чи будинки орендувати їх. Керівництво ланцюга має переваги при розділі прибутку, але в той же час несе відпові- дальність за усі втрати, можливі при будь-яких (зокрема фінансових) опе- раціях. До середини 90-х років під контролем найбільших готельних об'єд- нань і ланцюгів знаходилося більш 30% усього світового готельного фон- ду. Утворення готельних ланцюгів одержало свій початок у США. Особливо інтенсивно цей процес впроваджувався в економіку гостинності в 60-х роках. До початку 90-х років вплив американських готельних ланцюгів стало домінуючим у світі. Вони витиснули з десяти ведучих світових готельних ланцюгів європейські ланцюги «Travelodge International» і «Master Hosts International», залишивши в даний час тільки два — «Ассог» (Франція) і «Forte PLC» (Великобританія).
Міжнародна готельна асоціація (MIA) підрозділяє готельні ланцюги на три категорії:
• перша — це корпоративні ланцюги — готельні корпорації, що володіють численними підприємствами;
• друга — ланцюги незалежних підприємств, що поєднуються для використання загальної системи бронювання, концепції маркетингу, реклами й інших дорогих для окремого підприємства послуг;
• третя — ланцюги, що представляють управлінські послуги. Існує багато точок зору на те, що послужило причиною успіху ланцюгів. Однак безперечними причинами є сталість як продукт, ідентичність послуг на різних підприємствах, а також приступність цін.
Кожен тип готелю, що входить у готельний ланцюг, має свою марку. Перевагою тих компаній, що строго дотримують своїх фірмових наймену- вань, є те, що споживачі, що користаються послугами одного готельного ланцюга, досить чітко представляють якість обслуговування і розміщення на підприємстві, що належить цього ланцюга, незалежно від його місця ро- зташування. Це дозволяє готельним ланцюгам задовго до відкриття нового готелю проводити її рекламу і бронювання, будучи упевненим, що постійні клієнти віддадуть перевагу новому готелю відомої марки випадковому ви- бору, зробленому під час поїздки.
Практика показує, що готельний ланцюг ще задовго до відкриття готелю починає проводити бронювання місць. З цього ж часу назва готелю і всього її реквізитів включаються в національний перелік готелів, а також у всілякі спеціальні довідники. Уже більш ніж 40 років журнал «Hotels» публікує готельні рейтинги. У 1971 році був покладений початок цієї традиції. Тоді список містив у собі 100 найбільших ланцюгів, у 2000 р. він збільшився в троє. У 1970 і 1991 р. рейтинг (по кі- 61 лькості контрольованих номерів) очолювала американська компанія ««Holiday Inns Inc.» Якщо в 1970 р. до неї входило 1293 готелю на 182,5 тис. номерів, то в 1991р. – уже 1645 готелів на 325,1 тис. номерів. Зараз, незважаючи на значний ріст, компанія уступила перше місце в рейтингу «Hospitality Franchise System». З 100 головних готельних ланцюгів 1970 р. на цей день зберегли свої позиції тільки 11. Насамперед слід зазначити безпрецедентну перемогу «Marriott Int.». Ще в 1970 р. корпорація включала 21 готель на 7,6 тис. номерів, а в 2000р. вона зайняла третє місце, маючи 1880 готелів на 355 тис. номерів. Крім цієї компанії, з тих часів збереглися «Hilton Hotels», «Best Western International», «Hilton Int.», «Hayatt Hotels», «Forte Hotels Group» і ще ряд невеликих готельних ланцюгів. Всі інші або поглинули процвітаючі корпорації, чи вони втратили положення лідерства. У 1994р. корпорація «ITT Sheraton» купила престижний ланцюг «Ciga», а в 1998р. її саму поглинула ланцюг «Starwood Hotels». Тоді ж «Marriott Int.» придбала 49% власності ще більш престижної корпорації «Ritz Carlton».
У рейтингу 1970 р. 9-і місце займав болгарський «Балкантурист», 20- і – радянський «Інтурист», 24-і – чехословацький «Cedok», 36-і угорська «Hungaria», 60-і – польський «Orbis». З усіх готельних ланцюгів соціаліс- тичних країн зберігся тільки готельний ланцюг «Orbis». У 1970р. на її час- тку припадало 3,4 тис.номерів, а в 2000 р. – 10,2 тис.номерів. Тема 3.2. Сучасний стан та перспективи розвитку найважливіших секторів міжнародної індустрії туризму.
Завдання для самостійної роботи - підготувати науковий реферат за однією з тем:
1. Сучасні форми транснаціоналізації в світовому туризмі.
2. Роль комп'ютерних систем бронювання (КСБ) в формуванні пропозиції на ринку туристичних посдуг.
3. Стратегічні альянси в світовому туризмі.
4. Франчайзинг як сучасний спосіб монополізації туристичного ринку.
Тема 8. Сучасний стан та перспективи розвитку найважливіших секторів міжнародної індустрії туризму
1. Поляризація світового туристичного ринку
2. Конкурентоспроможність країн на світовому ринку туристичних послуг
3. інноваційні процеси на міжнародному ринку туристичних послуг
Набуття чинності Закону України «Про внесення змін та доповнень в Закон України «Про туризм» призвело до значних змін у функціонуванні ринку туристських послуг України. В першу чергу, це торкнулося органі- зації роботи турфірм: змінилися принципи та вимоги ліцензування. На ри- нку з’явилося два типи туристичних підприємств – туроператори та тура- гентства.
Туроператори – це виключно юридичні особи, які формують, орга- нізовують просування та реалізують власний турпродукт. Крім того, туро- ператори мають право на реалізацію турпродукту інших туроператорів та окремих послуг постачальників послуг (наприклад, готелів, транспортних підприємств, екскурсійних бюро тощо). З іншого боку, туроператорська діяльність є виключною для таких підприємств, додатково на ринку вони можуть пропонувати лише супутні послуги.
Турагентства – це як юридичні, так і фізичні особи-підприємці, які надають посередницькі послуги з реалізації турпродукту, що сформований туроператором, туристам. За свою діяльність турагентства отримують від туроператора комісійну винагороду від кожного проданого турпакету.
Туроператори відіграють провідну роль в туризмі, оскільки саме вони пакетують різні послуги (транспорт, розміщення, харчування, трансфер, екскурсії, розваги тощо) в єдиний туристський продукт. Туроператор може також продавати послуги туризму роздільно. Це робиться з міркувань збільшення прибутку або за іншої необхідності. У першому випадку, коли туроператор формує туристський пакет, він виступає в ролі виробника туристського продукту. Це вірно, навіть якщо куплені послуги збираються використовувати конкретно за призначеням, без певних умов. Туристські пакети, відомі як інклюзив-тури, відрізняються один від одного елементами, що до них входять.
У другому випадку, коли туроператор продає послуги туризму окремо, він виступає як оптовий дилер туристських послуг. Це можливо у тому випадку, коли туроператор купує у виробника більше туристських послуг, ніж це необхідно для формування туристського пакету. Бувають також ви- падки, коли туроператори продають окремі послуги за оптовими цінами туристам, які бажають сформувати свій індивідуальний пакет. В світовій практиці виділяють чотири типи туроператорів: масового ринку; спеціалізованого сегменту ринку; внутрішнього ринку; зовнішнього ринку. Туроператори масового ринку – найбільш поширений тип. Вони продають пакети на популярні курорти. Перевезення туристів здійснюється чартерними або регулярними рейсами. Туроператори спеціалізованого сегменту ринку – найпоширеніший тип туроператора.
Вони можуть бути поділені на ряд категорій: а) туроператори, що пропонують тури для певної клієнтури (молодь, бізнесмени, сімейні туристи тощо); б) туроператори, що пропонують пакети на певні напрями (Англія, Франція, Латинська Америка тощо); в) туроператори, що пропонують розміщення в певних центрах (Ма- йорка, Анталья, Шарм-ель-Шейх, Карлови Вари тощо); г) туроператори, що перевозять свою клієнтуру на певному виді тра- нспорту (пароплав, літак, автобус); д) туроператори, що пропонують специфічні тури (сафарі, гірсько- лижний туризм, пляжно-кліматичні тури тощо).
Туроператори внутрішнього ринку (місцеві) продають турпакети всередині країни, є організаторами внутрішнього туризму. Туроператори зовнішнього ринку (в’їзні) створюють пакети і продають їх в різні країни, особливо в ті, з яких приїжджає найбільша кількість туристів. Оскільки цей вид діяльності вимагає серйозних капіталовкладень, пов’язаних з відкриттям закордонних представництв, організації дорогих рекламних заходів, то туроперейтинг зовнішнього ринку практично не характерний для України. Крім того, на практиці за регіональним напрямом діяльності прийнято поділяти туроператорів ініціативних і внутрішніх (рецептивних) операторів. Ініціативні туроператори – це оператори, що відправляють туристів за кордон або в інші регіони за домовленістю з приймаючими (рецептивними) операторами або безпосередньо з постачальниками послуг у сфері туризму. Класичний ініціативний туроператор формує складні туристські маршрути, комплектуючи їх з послуг місцевих туроператорів в різних місцях відвідання (за маршрутом), забезпечуючи проїзд до місця початку подорожі і у зворотному напрямку і організовуючи надання внутріш- ньомаршрутного транспорту.
Внутрішні (рецептивні) туроператори – це туроператори на при- йомі, тобто ті, хто комплектує тури і програми обслуговування в місці прийому і обслуговування туристів, використовуючи прямі договори з по- стачальниками послуг (готелями, підприємствами харчування тощо) Функціями туроператора є: 1. Вивчення потреб потенційних туристів на туристські програми. 2. Складання перспективних програм обслуговування, турів і апробація їх на ринку з метою виявлення відповідності потребам туристів. 3. Взаємодія з постачальниками послуг на тури на договірній основі з: готелями – з надання туристам місць для розміщення; підприємствами харчування – з надання туристам харчування; транспортними підприємствами, фірмами і компаніями — з надання транспортного обслуговування туристів; екскурсійними фірмами, музеями, виставковими залами, парками і іншими закладами — з надання туристам екскурсійного обслуговування; фірмами, що надають різні побутові послуги, – з надання відповідного обслуговування туристів; адміністрацією спортивних споруд – з метою забезпечення туристів можливістю користуватися спортивними спорудами; менеджерами шоу-бізнесу, кіно, відео, театральних підприємств – для відвідання їх туристами; дирекціями заповідників, заказників, садово-паркових, мисливських і риболовецьких господарств – з метою забезпечення туристам відпочинку і обслуговування в такій місцевості; місцевими муніципальними властями – на предмет паблік рилейшнз свого бізнесу, орієнтованого на людину і навколишнє середовище (цьому сприяють цільові внески турфірм на відновлення, реставрацію пам’ятників, дорожнього господарства, взяття на баланс та утримання окремих пам’ятників та інші аналогічні заходи.).
Взаємодія з постачальниками послуг на тури повинна носити як пер- спективний, так і поточний характер – постійне опрацьовування нових і контроль туристських програм, що вже діють.
4. Розрахунок вартості туру, і визначення ціни з урахуванням ринкової ситуаціїВстановлення тарифів і цін на свої послуги з комплектації турів різного складу, класності тощо.
5. Забезпечення туристів, що подорожують маршрутами, всіма необхідними матеріалами рекламно-сувенірного характеру, спеціальним споря- дженням і інвентарем.
6. Підготовка, підбір і призначення на маршрути кваліфікованих керівників і груп або супроводжуючих їх, до функцій яких відносять контакти з туристами, координацію і контроль виконання програм обслуговуван- ня (гіди-екскурсоводи, інструктори з туризму, аніматори, методисти, готе- льні гіди, трансфермени тощо).
7. Рекламно-інформаційна діяльність щодо просування свого туристського продукту до споживачів.
8. Просування і реалізація турів споживачам через систему турагентств.
9. Контроль надійності і якості обслуговування.
10. Постійний оперативний зв’язок з туристами під час обслуговування, вирішення виникаючих питань. Туроператор комплектує пакет програм: пекідж-тур (пакет туру, який може бути гнучким і коригуватися в залежності від потреб туриста) або інклюзив-тур (з жорстким, заздалегідь визначеним, набором послуг, що не змінюється при продажі).
Відповідно перший продається з варіантами обслуговування, другий – без варіантів з комплексним набором послуг. Це залежить від можливостей прийому і від маршруту подорожі. Туроператор на туристському ринку обіймає позицію між виробниками послуг і їх споживачами (туристами). Його завданням є просування послуг окремих виробників до споживачів у вигляді комплексного туристського продукту, причому як основних послуг (пакет туру), так і додаткових (що споживаються на місці за готівковий розрахунок). Додаткові послуги тільки на перший погляд не є турботою туроператору. По-перше, багато додаткових послуг є основним мотивом залучення туристів (тематичні парки, можливості розваг і додаткових поїздок або екскурсій, тощо), а по-друге, практика показує, що велику частку доходів туроператора складають саме додатково надані послуги, що продаються ту- ристам понад пакету туру вже на місці відпочинку.
В той же час функціями турагентства є: 9 пошук турів згідно з побажаннями туристів, бронювання турів, правильне оформлення замовлень; 9 реалізація турів туроператорів; 9 інформування туристів щодо особливостей туру, країни перебу- вання, митних формальностей, особливостей обслуговування в готелі, правил поведінки на транспорті тощо; 9 проведення розрахунків з туристами; 9 своєчасна сплата послуг туроператора; 9 отримання документів у туроператора і своєчасна передача їх ту- ристам; 9 продаж окремих послуг в сфері туризму. 65 Основні принципи взаємодії туроператорів і турагентів. Договірні відносини Хоча туроператори і мають право самостійно продавати власний турпродукт, вони майже не використовують це своє право, адже охопити своїми представництвами значну територію неможливо і нераціонально. Заради продажу власного специфічного турпродукту відкриття значної кі- лькості представництв буде нерентабельним для туроператора. Тому чи не найголовнішою метою туроператору можна вважати не- обхідність формування власної збутової мережі за допомогою турагентств, які охоплюють значну територію країни, мають зручне для туристів роз- ташування, власні кадри та достатню кількість обладнання для забезпечен- ня роботи. Обов’язковою умовою співпраці туроператорів і турагентів є укла- дання договору на співробітництво.
тттттДоговори, що укладаються можуть бу- ти різних типів: 9 договір доручення; 9 договір комісії; 9 агентський договір; 9 договір франчайзингу; 9 договір про партнерство. Договір комісії – вид договірних відносин, за яким одна сторона (ко- місіонер) зобов’язується за дорученням іншої сторони (комітента) за вина- городу укласти одну або кілька угод від свого імені, але за рахунок коміте- нта. На практиці такі договори майже не укладаються, оскільки вони пе- редбачають конкретизації практично за кожним фактом співробітництва. Більш того, вони не сприятимуть щільної співпраці між туроператором та турагентом.
Більш поширеним є агентський договір, який передбачає для турагентств не лише комісійну винагороду, а і додаткові бонусні заохочу- вальні програми, що надаються туроператором. Агентський договір – вид договірних відносин у підприємницькій ді- яльності, за яким одна сторона (агент) зобов’язується за винагороду здійс- нити за дорученням іншої сторони (принципала) юридичні та інші дії від свого імені, але за рахунок принципала, або від імені і за рахунок принци- пала.
Договір доручення – вид договірних відносин у підприємницькій дія- льності між виробником послуги та продавцем (туроператором і тураген- том). За договором доручення одна із сторін (повірник) зобов’язується здійснити від свого імені, але за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Права і обов’язки за угодами, укладеними повірником, вини- кають безпосередньо в довірителя, при цьому довіритель зобов’язаний сплатити повірникові винагороду, а повірник – виконати дане йому дору- чення відповідно до вказівок. На практиці такі договори укладаються між туроператором, який не має власного представництва в певному місті, і турагентством, яке згідно із 66 таким договором виконуватиме саме представницькі функції. Наприклад, в літньому сезоні 2008 року туроператор «Карасан» здійснював власну чар- терну програму із м. Харкова у м. Тіват (Чорногорія), але при цьому не мав власного представництва у місті вильоту. З декількома турагентствами Ха- ркова туроператор «Карасан» уклав договори доручення, згідно з якими ці турагентства виконували представницькі функції, в тому числі і з видачі документів туристам. Договір франчайзингу – становить собою систему взаємин, що поля- гає у передачі однією стороною (фірмою, що має, як правило, яскраво ви- ражений імідж і високу репутацію на ринку товарів і послуг), що іменуєть- ся франчайзером, іншій стороні (фірмі чи індивідуальному приватному пі- дприємцю), що іменується франчайзі, своїх засобів індивідуалізації вироб- лених товарів, робіт чи послуг, що надаються, (товарного знаку чи знака обслуговування, фірмового стилю), технології ведення бізнесу та іншої комерційної інформації, використання якої іншою стороною буде сприяти зростанню і надійному закріпленню на ринку товарів і послуг. При цьому франчайзер зобов’язується сприяти в становленні бізнесу франчайзі, забез- печувати технічну і консультаційну допомогу. Франчайзингу властиві наступні основні риси і особливості: 9 франчайзинг передбачає наявність двох сторін угоди (договору) — «франчайзера» і «франчайзі»; 9 франчайзер є власником виключних прав: товарного знаку, фір- мового стилю, патенту, ідеї, авторського права та інших аналогічних прав; 9 франчайзер, будучи правовласником, передає свої права франчай- зі на визначених умовах. Франчайзі здійснює свою діяльність під товарним знаком франчайзера, використовує його репутацію на ринку товарів (пос- луг, робіт) і за фірмовим стилем ідентифікується із франчайзером; 9 франчайзер буває лише один, тоді як франчайзі, що працюють за договором із правовласником, може бути кілька, тобто вони створюють свого роду мережу, що працює за єдиною методологію; В туризмі франчайзинг має певні особливості.
Франчайзер і франчайзингова мережа створюють не тільки позитивний імідж, а і своєю робо- тою за короткий час заробляють підвищену комісію у провідних туропера- торів та успішно підтримують ці досягнення. Сьогодні франчайзинг стає все більш поширеним на ринку туристсь- ких послуг. До числа відомих мереж, які здобули свою популярність вико- ристовуючи відомий ще за часів СРСР термін «горящие путевки» («Сеть магазинов горящих путевок», «Сеть агентств горящих путевок», «Сеть агентств «Горящие туры»), згодом додались мережі, що були організовані певними туроператорами: туроператор «Вояж-Київ» започаткував фран- чайзингову мережу «Галопам по Европам», туроператор «Феєрія» – ство- рив франчайзингову мережу «Феєрія мандрів». За умови відсутності мож- ливостей щодо цінової конкуренції (фактично усі турагентства пропону- ють до продажу один і той же турпродукт, створений конкретним туропе- ратором за чітко визначеною ним ціною) та неможливості ідентифікації 67 турагентств за власним ексклюзивним турпродуктом (згідно із Ліцензійних умов та Закону турагентство немає права створювати власний турпродукт), актуальним для багатьох турагенцій стає питання входження до певної франчайзингової мережі. Договір про партнерство – різновид договірних відносин між туро- ператором і турагентом, згідно з яким турагент отримує додаткові права представляти інтереси туроператора, діяти від його імені. За свою роботу турагент отримує додаткову винагороду, туроператор, в свою чергу, забез- печує додаткову рекламу турагенту, вказуючи його як основного партнера у здійснені продажів турпродукту, що сформований туроператором.
Тура- гент приймає на себе певні зобов’язання щодо забезпечення певного обся- гу продаж. Договір про партнерство має певні відмінності від договору про фра- нчайзинг, а саме: 9 при договорі про партнерство турагент діє від свого імені, вико- ристовує власну назву, реквізити, тощо; 9 турагент має право здійснювати продаж турпродуктів інших ту- роператорів; 9 турагент отримує статус партнера; 9 туроператор забезпечує турагента певними рекламними матеріа- лами і здійснює рекламу турагента в межах власної рекламної кампанії; 9 турагент не сплачує туроператору жодних платежів за партнерст- во, а лише забезпечує обумовлений обсяг продажу; 9 турагент має право формувати власну мережу турагентів, спла- чуючи їм комісійну винагороду від свого імені, тобто виступати у ролі консолідатора. Незалежно від типу договірних відносин будь-який договір між ту- роператором і турагентом має включати в себе наступні розділи: 9 терміни Договору; 9 предмет Договору; 9 порядок укладання і обслуговування Договорів на туристичне об- слуговування; 9 обов’язки і відповідальність сторін; 9 права сторін; 9 порядок розрахунків; 9 рекламації та порядок розв’язання спорів; 9 форс-мажорні обставини; 9 конфіденційність; 9 термін дії; 9 місцезнаходження і реквізити сторін.
Формування вищезгаданої системи договірних відносин між туропе- раторами і турагентствами відбувалось в Україні протягом останніх років у відповідності до Закону України «Про внесення змін в Закон України «Про туризм» і Ліцензійних умов провадження туроператорської та турагентсь- кої діяльності. Умови, що прописані в укладених між туроператорами і ту- 68 рагентами договорах, відповідають міжнародним стандартам та забезпе- чують їх щільну співпрацю та функціонування ринку туристичних послуг. Тим не менш, умови такої співпраці на практиці мають певні особливості. Найбільш щільна співпраця між туроператорами і турагентами спо- стерігається, перш за все, у питаннях організації, просування та продажу турпродукту виїзним туристам. Протягом 2004 – 2008 років, тобто за час дії нового закону, кількість виїзних туристів постійно зростала. Так в пері- од з 2004 по 2007 рр. кількість українських туристів, що виїжджали за кор- дон, збільшилася майже у 2,5 рази з 668240 чол. у 2004 році до 1661315 чол. у 2007 році. Така тенденція сталого зростання пояснюється тим, що саме продаж виїзних турів є найбільш вигідним для турагентств, адже туроператори га- рантують прозору і зрозумілу систему комісійної винагороди. В свою чергу забезпечення системи прозорих комісійних винагород можливо за умови чіткого ціноутворення при формуванні закордонних ту- рів. З цією метою туроператори укладають договори з постачальниками окремих послуг, що знаходяться за кордоном (готелі, рецептивні туропера- тори тощо), які вже давно використовують міжнародну систему при фор- муванні турів. Основний принцип полягає у гнучкій системі знижок, що надаються готелями туроператорам при купівлі останніми гарантованих квот місць на певний період часу. Чим більше квота, чим вище рівень га- рантій завантаження викуплених готельних місць (а точніше гарантій оплати квот незалежно від заповнення) і більш тривалий період дії догово- ру, тим, відповідно, нижче ціна, за якою продаються готельні послуги ту- роператорам. В такому випадку останні отримують можливість коригувати вартість турпродукту протягом сезону з метою більш ефективного заван- таження викуплених місць. Інакше кажучи, саме така система співпраці постачальників готель- них послуг і туроператорів дає можливість останнім планувати свою дія- льність і формувати цінову політику на тривалий час. Набагато гірша ситу- ація із продажем турів у внутрішньому туризмі. Українські засоби розмі- щення не готові працювати згідно із міжнародною практикою. Рівень зни- жок, які вони надають туроператорам значно нижчий ніж в аналогічних за- кордонних засобів розміщення. Крім того, високий сезон в Україні триває менше, ніж, наприклад, у Туреччині чи Єгипті. Цінова політика туропера- торів при формуванні внутрішніх турів провадиться в більш жорстких умовах і зазвичай передбачає незначну комісійну винагороду для агентств (від 3 до 8% від вартості), в окремих випадках ціна вказується «нетто», тобто взагалі не передбачає комісійних винагород.
Для порівняння при продажі турів за кордон турагентство мінімум заробляє 10% від повної ва- ртості путівки (тобто з урахуванням не тільки розміщення та харчування, а і транспортних послуг). Таким чином, зацікавленість турагенцій у продажі турів Україною зменшується пропорційно зменшенню розміру винагороди. Більш того, поняття внутрішнього турпродукту є досить розмитим, при- наймні не передбачає транспортного обслуговування. А за суттю, у більшості випадків становить простий перепродаж окремих послуг конкретно- го постачальника, наприклад, бази відпочинку, санаторію тощо. Таким чи- ном, при організації внутрішніх турів туроператор втрачає свою основну функцію – формування турпродукту і виступає у ролі додаткового посере- дника між базою розміщення з одного боку та турагентством і туристом – з іншої. Таким чином, схематично систему продажу послуг розміщення ту- ристам можна представити наступним чином.
Основна проблема полягає в тому, що ані база розміщення, ані туро- ператор не мають власної мережі кінцевих споживачів. Спілкування при продажі турів безпосередньо з туристом відбувається зазвичай в турагент- стві. В окремих випадках власну базу туристів має і туроператор. Але один туроператор, не маючи власних філій та представництв, неспроможний охопити велику територію, тому послуги турагентств є дуже актуальними та необхідними при продажі таких турів. Проте, законодавство не заборо- няє турагентствам продавати послуги окремих постачальників туристських послуг без формування туристського продукту.
Бонусні та комісійні програми туроператорів.
Турфірми- консолідатори Турагентства, здійснюючи продаж путівок, отримують від туриста фактичну вартість туру у повному обсязі. Але, якщо розглядати ці суми з погляду фактичного доходу турагентства, то, за суттю, більша частина цих надходжень є транзитною сумою, що далі перераховується турагенцією оператору за виключенням комісійної винагороди. Розглянемо основні підходи щодо нарахування комісйних винагород. Переважна більшість туроператорів вказує вартість свого турпродукту вже з урахуванням комісійної винагороди, хоча за певних обставин туропера- тор може надавати ціни на пакети або окремі послуги без агентської вина- городи. Такі ціни отримали назву «ціни нетто». Безпосередньо принципи нарахування комісійної винагороди можуть відрізнятися як у окремих туроператорів, так і у окремих видів туропера- торів. Зазвичай туроператори спеціалізованого ринку, що пропонують екс- курсійні тури до Європи, надають агентствам фіксовану комісію, яка ви- значається для проданих путівок певного цінового діапазону (наприклад, якщо вартість туру складає 201 – 300 євро, комісія визначається на рівні 50 євро; для турів вартістю 301 – 500 євро комісія складає 70 євро тощо).
Ту- роператори масового ринку, а також оператори, що здійснюють власні ча- ртерні програми визначають розмір комісійної винагороди як певний від- соток від вартості туру. Якщо ж туроператор спеціалізується на організації турів до екзотичних країн або маловідомих курортів, де для організації ту- ристів потрібно окремо бронювати авіаквитки на регулярні рейси, то різна за розміром комісія може пропонуватися за наземне обслуговування, тобто проживання в готелі, харчування, трансфер (наприклад, 10 %), та окремо за авіаквитки (наприклад 7 %). Можуть бути і інші пропозиції туроператорів 70 щодо комісійної винагороди за продаж таких турів. Крім того, слід зазначити, що окрім комісійної винагороди, операто- ри можуть пропонувати різноманітну кількість бонусних програм з метою збільшення зацікавленості агентства у співпраці з конкретним туроперато- ром. Додаткові бонуси можуть нараховуватися в наступних випадках: 9 за певний обсяг продажу (чим більше туристів відправляє агентство через конкретного туроператора, тим більше додаткових бонусів воно зможе отримати, хоча в цьому випаду туроператор може потребувати від агентства підтримувати певний рівень активної співпраці, наприклад, відп- равляти кожного місяця обумовлену кількість туристів); 9 за раннє бронювання, тобто за бронювання турів за умови їх повної оплати за тривалий час до їх початку (наприклад, за 21 день або за 4 тиж- ні); 9 за онлайн-бронювання; в цьому випадку на менеджера, що зробив резервацію лягає повна відповідальність за правильність заповнення вихі- дних даних туристів, що певною мірою полегшує роботу туроператорів порівняно із бронюванням факсом або електронною поштою і значно при- скорює процес відправки інформації щодо бронювання і її підтвердження (бонуси в такому випадку можуть коливатися від 2 у.о. до 2% від вартості туру, хоча є багато прикладів, коли туроператори взагалі не надають за он- лайн бронювання додаткові бонуси); 9 за бронювання груп туристів, при умові бронювання групи туристів на одну дату, один і той же рейс, в один готель; при цьому під групою ту- ристів туроператори розуміють групи від 20 осіб; 9 за бронювання певних готелів (зазвичай VIP-класу, або базових го- телів, з якими у туроператорів укладені договори про жорстку квоту місць); 9 для автобусних турів до Європи додаткові бонуси можуть нарахо- вуватися за наявність діючих віз у туристів 9 в інших випадках. Крім того, варто відзначити, що бонуси можуть надаватися у вигляді: 9 додаткових відсотків до базової комісійної винагороди; 9 фіксованих сум, які відразу зараховуються при оплаті турагентст- вом проданого туру; 9 фіксованих сум, що накопичуються протягом певного часу, а потім можуть бути використані агентством для оплати турів; 9 бонусів, які потім можна бути обміняти на подарунки з каталогів, або на подарункові грошові картки певних магазинів; 9 балів, які надають можливість менеджеру турфірми сплачувати вар- тість туру за умови його придбання для себе і своєї родини; 9 безкоштовних авіаквитків, або повних пакетних турів; 9 права на безкоштовну участь у рекламних (інформаційних) турах або у вигляді грошової компенсації за попередньо сплачені рекламні тури; 9 значних знижок для менеджерів турфірм при купівлі турів для себе 71 (наприклад, 50 % від вартості при придбання автобусного туру до Європи); 9 спільної реклами туроператора і турагента, або зазначення остан- нього на сайті туроператора і в друкованих виданнях у якості офіційного партнера чи офіційної точки продажу; 9 лайтбоксів с можливістю нанесення логотипів турагентів поруч із логотипами туроператорів; 9 в інших випадках. Використовуючи весь спектр перерахованих вище засобів заохочен- ня туроператори мали на меті сформувати мережу найбільш потужних ту- рагентств, що були б лояльними до конкретного туроператора і намагалися співпрацювати переважно лише з ним. Але, насправді, це призвело до поя- ви турагентів-консолідаторів, які стали додатковим посередником на ринку туристичних послуг, посівши місце між туроператорм і турагентом.
Фак- тично було сформовано наступну систему роботи на ринку: консолідатори, виконавши певний обсяг продажів, отримали додаткові відсотки до базової комісійної винагороди, але були неспроможні забезпечити подальшого зростання обсягів виключно за рахунок власної клієнтської бази, а найго- ловніше – постійну підтримку підвищеного відсотка за рахунок обов’язкових мінімальних обсягів продажу, що обумовлюється договорами про співпрацю. Задля виконання достатньо жорстких умов туроператорів консолідатори почали формувати власні агентські мережі. З метою залу- чення турагентства до співпраці консолідатори пропонують агенціям більш високий відсоток комісійної винагороди, ніж надають туроператори. В умовах, що на той час сформувалися (2007 – 2008 рр.), це було аб- солютно можливим. Туроператор надавав новоутвореним, а також невели- ким агентствам мінімальний відсоток комісійної винагороди (для туропе- раторів масового ринку він зазвичай складав 10%), у той же час консоліда- тори вже мали значно більший розмір комісії, як правило на рівні 14%. Це надавало їм можливість запропонувати невеликим агентствам більш висо- кий відсоток порівняно з тим, що надавали туроператори.
Фактично спіл- кування з туристами, надання їм інформації про тури, пошук турів тощо, здійснювалися безпосередньо у турагентстві. Далі агентство, що в цьому випадку, виступало в якості субагента, надавало потрібну інформацію (прі- звища, імена та паспортні дані туристів, інформацію про обраний тур то- що) консолідатору, який і здійснював безпосередньо бронювання туру. Надання вищезазначеної інформації відбувалося у будь-який зручний для обох сторін спосіб (електронною поштою, ICQ тощо). Зазвичай як надання інформації та передача коштів, так і бронювання турів не мало офіційного документального закріплення і базувалося переважно на партнерських до- мовленостях. Хоча деякі консолідатори зробили певні кроки вперед у такій роботі, створивши власну систему бронювання, яка генерувала інформацію із систем бронювання туроператорів, була більш зручною у використанні: для пошуку туру потрібно було значно менше часу. Але сформована таким чином система роботи на туристському ринку мала певні недоліки, які стосувалися усіх суб’єктів туристичного ринку.
Переважна більшість невеликих агентств взагалі відмовилася від самостій- ної роботи, а здійснювала бронювання турів за допомогою консолідаторів. Туроператори, в свою чергу, змушені були сплачувати підвищені відсотки, адже фактично заявки надходили саме від тих агентств, що мали більш ви- соку комісійну винагороду. Це призводило до того, що доходи туропера- торів почали зменшуватися при практично незмінних продажах і відсутно- сті позитивної динаміки щодо розвитку нових агентств. В цій ситуації та- кож у достатньо ризикованому становищі опинялися і туристи, адже фак- тично їм було невідомо, через яке агентство було заброньовано їх тур і у разі неприємностей задля розв’язання проблем формувався досить великий інформаційний ланцюг: турист – субагент – турагент – туроператор – тура- гент – субагент – турист. Серед негативних аспектів також можна визначити те, що на ринку відбувалася боротьба за клієнтів не на конкурентній основі: за рахунок на- дання надзвичайно великих знижок. Формально, ціноутворення є прерога- тивою туроператору, більш того, ціни, що оприлюднені на сайті туропера- торів, є однаковими для туристів незважаючи від місця придбання путівки, тобто агентства. Агентство мало можливість надавати знижку за рахунок лише власної комісійної винагороди, причому в агентських договорах ту- роператори зазвичай офіційно обмежували рівень знижок на рівні п’яти ві- дсотків. Одночасно за умови бронювання турів через консолідаторів тура- гентства більш активно стали використовувати знижки для залучення ту- ристів, причому підвищена комісія від консолідаторів залишала можли- вість збільшувати рівень знижок. Така ситуація не влаштовувала туроператорів і з метою боротьби з консолідаторами та принципами їх роботи, найбільші туроператори масо- вого ринку почали впроваджувати певні заходи. Починаючи з вересня 2009 року туроператори масового ринку в односторонньому порядку змінили умови дії комісйних програм для турагентств, зменшивши розмір комісій- ної винагороди на 2-3% та збільшивши кількісні показники з продажу ту- рів для отримання підвищеної комісії. Але незважаючи на це, консолідато- ри продовжували активно співпрацювати із субагентами заохочуючи їх, як і раніше, більш привабливим відсотком комісійної винагороди. Прихова- ними консолідаторами продовжували залишатися франчайзингові мережі, адже агентства, які в них входять, спільно працюють на збільшення зага- льної кількості туристів і підвищення таким чином розміру відсотку вина- городи. Наступним етапом стало впровадження з 2 квітня 2010 року єдиного для всіх агентств розміру комісійної винагороди незважаючи на обсяги продажів – 10% (для туроператорів масового ринку). Одночасно існуючі консолідатори, що раніше заохочували турагентства до співпраці за раху- нок не тільки підвищених відсотків комісії, а і зручності у використанні власних систем пошуку та бронювання турів, тепер стали пропонувати подальше платне використання таких систем як допоміжного засобу у пошуку турів.
Завдання для самостійної роботи - підготувати науковий реферат з однієї з проблем теми:
1. Зміни просторової структури світового ринку туристичних послуг
2. Конкурентоспроможність туристичної галузі
3. Конкурентоспроможність туристичної галузі України
4. Інноваційні процеси в пасажирському транспорті
5. Використання Internet мереж в туристичному бізнесі
6. Інноваційні процеси на міжнародному ринку туристичних послуг.