Актуальні проблеми теорії держави і права_Фаст О.О.._ipsv

природні, невід’ємні права людини, її правове надбання. Цим правам кореспондується обов’язок невизначеного числа осіб утримуватися від вчинення дій, що обмежують А.п. У якості абсолютних прав визнаються такі цінності людства як право на життя, власність, ім’я, свободу пересування тощо.

1)у політико-правовому значенні – форма самоврядування частини унітарної держави, визначена форма децентралізації державного управління окремими територіями. Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішені питань місцевого значення у межах, встановлених по взаємній згоді центральної та місцевої влад, що передбачають розмежування їх повноважень. Необхідність створення територіальної автономії пов’язані з вирішенням  національного питання, здійсненням права націй і народностей,що складають компактно проживаючі національні меншини на самоврядування, шляхом здійснення власних форм управління у єдиній державі; 2) культурно-національна автономія – об’єднання осіб  однієї національності у єдину організацію з функціями самоврядування у питаннях освіти, культури з метою збереження національної самобутності; 3) адміністративна автономія розповсюджується на сферу впливу (автономна область, автономний округ) і конституційно гарантується

(за В.Б. Авер’яновим та І.П. Голосніченком) – один з видів юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень. До адміністративних стягнень відносяться: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, що є знаряддям чи безпосереднім об’єктом вчинення правопорушення, конфіскація, позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт.

застосовується лише до фізичних осіб;підставою для накладення служить вчинення адміністративного правопорушення (проступку); застосовується спеціально уповноваженими особами; між особами, що накладають стягнення та правопорушником не повинно бути службових відносин; реалізується у вигляді адміністративних стягнень.

1) державні органи, на які покладені виконавчі повноваження, що забезпечують здійснення законів і інших рішень законодавчих органів у загальнодержавному масштабі (Уряд України), масштабі області, міста чи району (обласна державна і районна державна адміністрації, державна адміністрація у містах Київ та Севастополь), у масштабі галузі державного управління (міністерства та відомства);2) виконавчо-розпорядчий орган, що здійснює керівництво підприємством, установою, організацією у межах прав, наданих йому законодавством. Представниками адміністрації у цьому випадку є керівники: директор, його замісники, керівники служб та підрозділів тощо.

офіційні документи, що приймаються вищими представницькими органами державної влади – парламентами. Це закони, декларації, постанови, інші акти. Юридичні форми, найменування та порядок їх прийняття визначаються в Україні Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

офіційні документи, що приймаються у межах повноважень місцевими Радами народних депутатів, спрямовані на забезпечення виконання Конституції і законів України з урахуванням місцевих умов. Окреслені акти мають підзаконний характер та обов’язкові для виконання  усіма розташованими на території Ради виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.

офіційні документи, що приймаються у межах своїх повноважень органами виконавчої влади, спрямовані на забезпечення виконання законів Вони мають підзаконний характер – приймаються на підставі та з метою дотримання Конституції і законів України. Серед них розрізняють нормативні, ті що встановлюють норми права та носять загальний характер, та індивідуальні, спрямовані на вирішення конкретних питань і визначають (змінюють, припиняють) суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів у сфері управління. Органами виконавчої влади приймаються постанови, розпорядження, накази, інструкції, устави, положення, рішення тощо.

це індивідуальні правові акти компетентних органів, видані на основі юридичних фактів та норм права, які визначають права, обов’язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб у конкретній юридичній справі. Відмінність акта правозастосування від нормативного акта полягає в тому, що перший індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний характер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі – одноразової чинності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.

акт-документ, що містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, та має обов’язкову силу для усіх тих, хто застосовує роз’яснені норми. Розрізняються акти аутентичного і легального тлумачення. Акти аутентичного тлумачення видаються тим самим органом, який видав норму, що тлумачиться. Акти легального тлумачення походять від компетентного органу у відношенні до акту, який виданий іншим органом. Наприклад, тлумачення положення закону, прийнятого ВРУ у акті Уряду.

способи усунення прогалин у праві у окремих випадках застосування законів судами чи іншими юрисдикційними органами. Розрізняється аналогія закону та аналогія права. Аналогія закону передбачає вирішення справи чи окремого юридичного питання на підставі закону, що регулює схожі відносини. У свою чергу аналогія права визначає рішення справи чи окремого юридичного питання на підставі загальних начал і сенсу законодавства. Випадки аналогії застосовуються перш за все у цивільному, приватному праві, де суди не можуть посилатися на відсутність конкретного закону. Однак аналогія не застосовується у кримінальному та адміністративному праві, оскільки при їх застосуванні діє правило: «Немає злочину або проступку, немає покарання або стягнення, якщо немає закону».

уособлена в умовах реалізації принципу розподілу влад (поряд з законодавчою та судовою) і діючи при розподілі функцій і повноважень у системі стримань та противаг влада, що володіє перевагою виконання законів, що приймають парламентом. В.в. в Україні - Кабінет Міністрів. Відповідно до ст. 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. При формальній незалежності В.в. відповідно до ч. 1 ст.113 Конституції України відповідальна перед Президентом України та підконтрольна і підзвітна ВРУ.

це сукупність правових норм, що відокремилася всередині системи права, які регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин. Однорідність тієї чи іншої сфери суспільних відносин викликає до життя відповідну галузь права (цивільне, кримінальне, адміністративне та ін.). Галузь права відбиває вищий рівень системоутворюючих зв’язків у праві, характеризується певною цілісністю, автономністю. Критеріями поділу права на галузі є предмет та метод правового регулювання. Предмет правового регулювання – це та сфера, на яку поширюється право, це матеріальний критерій розподілу права на струк­турні елементи. Метод правового регулюва­ння – це сукупність прийомів, способів і засобів впливу права на суспільні відносини. Специфіка суспільних відносин, регульованих нормами однієї галузі права, обумовлює необхідність використання при цьому певного методу, що у кожній окремій галузі є специфічним. Предмет правового регулювання відповідає на запитання, що регулює право, а метод – на запитання, як воно регулює. У межах найбільш розвинутих правових галузей виділяються підгалузі, що поєднують кілька інститутів однієї й тієї ж галузі. Зовнішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, яка містить загальні принципові положення, властиві кільком (але не всім) правовим інститутам цієї галузі. Наприклад, у цивільному праві – авторське, спадкове, зобов’язальне, вина­хідницьке право; у конституційному – виборче, муніципальне, парламентське право; у фінансовому – бюджетне і податкове право; у земельному – гірське, водне, лісове право.

– це форма організації політичної влади в суспільстві, яка володіє суверенітетом і здійснює управління суспільством на основі права з допомогою спеціального публічно-правового механізму в інтересах всього населення та постає гарантом забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

1) система правоутворюючих  факторів – економічних, соціально-політичних, соціально-психологічних, духовних і т.п.; 2) зовнішня форма існування юридичних норм, узагальнення   інформації про них; 3)фактичне джерело норм права. Історично склалися такі джерела права: правовий звичай, прецедент, нормативний акт, нормативний договір

умовне поняття в юридичній науці та практиці, що визначає систему норм права, які регулюють суспільні відносини та утворюються з приводу надбання людьми різних соціальних благ. Фактичний, безпосередній зміст цих відносин складає об’єктивну основу так званого «робочого механізму» регулювання , за допомогою якого визначаються взаємні права та обов’язки їх учасників, націлені на вирішення головного питання: «Чого необхідно досягнути?». Тому норми М.п. закріплюють  форми власності, встановлюють правовий статус громадянина, різних об’єднань, визначають повноваження органів держави, міри відповідальності за правопорушення, правовий режим матеріальних і духовних благ, тобто всього того, що складає сутність життєдіяльності суспільства. Своєрідним антиподом М.п. виступає процесуальне право.

(Новікова М.М.) динамічна система засобів, способів, прийомів і заходів (комбінацій і операцій), функціональне призначення яких – у організації стимулювання правомірної поведінки для забезпечення мобільності функціонування механізму правового регулювання з метою гармонізації суспільних відносин. Структуру загального методу правового регулювання складає сукупність взаємопов’язаних елементів: а) юридичних засобів як сукупності способів, що виступають об’єктивно матеріалізованими факторами впливу на поведінку суб’єктів права; б) юридичних способів як системи дій (прийомів) різноманітного характеру; в) юридичних прийомів як тактичних дій (технічного, фізичного, психічного, інтелектуального та іншого матеріального характеру); г) юридичних заходів (комбінацій та операцій) як системи узгоджених тактичних дій, що впорядковуються у прийоми, способи та засоби правомірної поведінки і визначають стратегію правового регулювання.

– це прийоми, засоби та способи практичного пізнання держави і права та одержання знань про них. Теорії держави і права, яка включає в себе такі види методів пізнання державно-правових явищ: загальнофілософські; загальнонаукові; загально логічні та спеціальнонаукові методи.

це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності. Вважаємо, що саме таке визначення забезпечує характеристику механізму ефективного функціонування держави та взаємодії різних структур у процесі реалізації економічних, політичних та соціально-культурних функцій держави. Як самостійна юридична категорія, механізм держави характеризується наступними ознаками: це ієрархічно підпорядкована система державних структур, якій притаманні єдині принципи організації та діяльності; єдині завдання і цілі; первинними структурними елементами механізму є створені державою формування (органи, організації); основним призначенням механізму держави є реалізація завдань і функцій держави; чітка функціональна визначеність кожного з елементів структури; одним з найважливіших завдань механізму є здійснення державної влади; наявність певних структур, які забезпечують примусове виконання державних велінь; наявність визначеної структури, яка має динамічний характер та залежить від змін завдань управління і етапу розвитку держави; залежність методів і форм діяльності механізму держави від її сутності та реального впливу на суспільні відносини; залежність механізму держави від об'єктивних шляхів розвитку суспільства та рівня досконалості економічних і політичних відносин; важливе значення має людський фактор, який забезпечує державне управління; забезпечення необхідними матеріально-технічними, фінансовими, організаційними засобами, що складають основу його функціональної діяльності; покликаний гарантувати і охороняти правопорядок, права та свободи людини. Структурно механізм держави складається з трьох рівнів. I рівень становлять державні підприємства, установи та організації, які забезпечують реалізацію економічних і соціальних функцій держави. Їх основним призначенням є створення необхідних економічних умов функціонування держави та суспільства. У спеціальній літературі їх називають економічними додатками держави, однак, на нашу думку, вони є самостійними і повноцінними елементами механізму, що виконують лише їм властиві функції. Державні підприємства — це створені на основі загальнодержавної власності структурні утворення, які забезпечують виробничу діяльність. Вони володіють часткою державної власності на праві повного господарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, які несуть самостійну майнову відповідальність. II рівень механізму держави складають органи держави. Це особлива частина державного механізму, що забезпечує виконання владних повноважень. III рівень становлять структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, органи виконання кримінальних покарань. Вони фінансуються з бюджету, створюються органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових і каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканності, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.

це захід функціону­вання єдиної системи правого регулювання, який розкривається через взає­мозв’язки між її складовими елементами. Категорія “механізм правового регулювання” дозволяє охопити весь процес правового регулювання, представити його в системно-динамічному вигляді, розкрити його структуру, взаємозв’язок і взаємодію всіх елементів, з’ясувати їх характерні ознаки та функції. Механізм правового регулювання представляється як діяльність, “робота” складових елементів системи правового регулювання, спрямована на досягнення суспільно корисного результату, що виявляється у втіленні правових норм у життя. Він повинен розглядатись в єдності та взаємодії всіх його складових як категорія не лише збірна, але й системна. Поняття механізму правового регулювання дозволяє систематизувати юридичні засоби правового впливу на суспільні відносини, визначити місце і роль того чи іншого юридичного засобу у правовому житті суспільства. Роз­різняють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання. Змістовна ознака механізму правового регулювання передбачає наяв­ність цілей правого регулювання, досягнення яких дає можливість вести мову про ефективність правого регулювання. Під цілями розуміється сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби існування можливостей, оцінених за результатами досвіду. Досягнення цілей правого регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб’єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціо­нальними призначенням, і складає формальну ознаку механізму правого регулювання. Характеристика правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Сучасна юридична наука характеризується наявністю двох підходів до визначення елементів механізму правового регулювання. Перший з них – широкий підхід, що характеризується наявністю сукуп­ності елементів, які беруть участь у процесі впорядкування суспільних відносин, а саме: норма права, яка означає моделі можливої та необхідної поведінки суб’єктів суспільних відносин; нормативно-правовий акт – юридичний документ, який надає право­вій нормі формально-визначеного, офіційного та обов’язкового хара­ктеру; юридичні факти – конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права; правовідносини – різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою та виконують функцію взаємної правової норми з конкретним суб’єктом і функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб’єктів; тлумачення – діяльність із визначення дійсного змісту норми права у разі її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки; реалізація норм права – як можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування; законність – як однин із принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб’єктами права; правосвідомість – як рівень усвідомлення суб’єктами права правових приписів; правова культура – як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності; правомірна поведінка – усвідомлення діяльності суб’єктів, яка відповідає нормі права та соціально корисним цілям і знаходиться в установлених законодавством межах; протиправна поведінка – та, що суперечить правовим приписам; юридична відповідальність – міра державного примусу, яка застосо­вується до суб’єктів, які вчинили правопорушення, та пов’язана з покладенням на них нового додаткового обов’язку. Другий підхід до елементарної будови механізму правого регулювання є вузьким та включає елементи, які складають основу регулятивної функції права. Серед них виділяють: норми права, нормативно-правові акти, право­відносини, правореалізації, законність. Кожній стадії відповідають специфічні елементи механізму правового регулювання, місце яких у механізмі обумовлене їх функціональною роллю. Функціонування механізму правового регулювання відрізняється послідовні­стю: кожен з його елементів вступає в дію на певній стадії правового регулювання.

це загально­обов’язкове правило поведінки, яке встановлене або санкціоноване державою і за порушення якого держава застосовує державний примус. Ознаками правових норм, які відрізняють їх від інших соціальних норм є: міра свободи волевиявлення і поведінки людини. Найбільша ефектив­ність реалізації норм досягається при поєднанні загальнолюдських і соціаль­но-групових, класових інтересів в умовах стабільності суспільних відносин; форма закріплення прав і обов’язків, які визначають поведінку людини у соціальному спілкуванні. Завдяки єдності прав і обов’язків забезпечується стабільність і врівноваженість суспільних відносин, адже право одного індивіда підкріплюється обов’язком іншого. Інакше кажучи, норма права має зобов’язально-надавальний характер; загальнообов’язкове правило поведінки, тобто норма вказує, яким чином, у якому напрямі, протягом якого часу, на якій території необхідно діяти тому чи іншому суб’єкту, має загальний характер, постає як рівна, однакова для всіх і кожного, її повинні дотримуватись всі суб’єкти суспільних відносин незалежно від того, громадянин це або посадова особа державного органу; правило поведінки загального характеру, що адресується не конкрет­ному суб’єкту, а всім учасникам відносин (є неперсоніфікованими), що регулюються цією нормою права. Норма права здійснюється не разово, а завжди, коли виникають для цього підстави. 5. Це єдина серед соціальних норм, що походить від держави та є офіційним вираженням державної волі. 6. Це формально визначене правило поведінки. Норма права відрізня­ється від інших соціальних норм тільки їй притаманною формальною визначеністю. Внутрішня визначеність норми виявляється в змісті, обсязі прав і обов’язків, чітких вказівках на наслідки її порушення. Зовнішня визначеність полягає в тому, що будь-яка норма закріплена у статті, главі, розділі офіційного документа – у нормативно-правовому акті. Формальна визначеність потребує письмової, документальної форми. Норми права є чинними, коли вони доведені до відома через офіційні письмові джерела; норми права видаються уповноваженими на те органами держави у чітко встановленому порядку та за певною процедурою; це правило поведінки, гарантоване державою. Можливість держав­ного примусу у випадках порушення права є однією з важливих гарантій дієвості права; це система, що виявляється у структурній побудові норми, у спеціа­лізації та кооперації норм різних галузей інститутів права. Право – це не просто сукупність, а система норм. З норм права складаються як окремі нормативні акти, так і галузі та інститути права.

за суб’єктами, які прийняли нормативно-правові акти (законодавчи­ми; виконавчими; судовими; контрольно-наглядовими органами; громадськими об’єднаннями; трудовими колективами; всім населенням); за предметом регулювання (конституційні; адміністративні; фінан­сові; цивільні; кримінальні; цивільно-процесуальні тощо); за способом встановлення диспозиції норми (правил поведінки) – імперативні (диспозиція формується органом держави); диспозитивні (держава дозволяє суб’єктам домовитися щодо правила взаємної поведінки); за характером диспозиції – уповноважуючи (дозволяючі); зобов’язу­ючі, забороняючі; за функціональним призначенням – матеріально-правові; процесуа­льно-правові (встановлюють процедуру, регламент, процедуру правової діяльності); за терміном дії в часі – постійні; тимчасові; за сферою територіальної дії – загальні; місцеві (локальні); за колом осіб (суб’єктів), на яких норма поширює свою дію, – загальні; спеціальні; виняткові.

)– це певні її можливості, що необхідні для її існування та розвитку в конкретноісторичних умовах, об’єктивно визначаю­ться досягнутим рівнем усього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Права людини – це соціально-історичне (а не біологічне, фізіологічне) явище. Тому, навіть вживаючи щодо них такий термін, як природні, природжені, слід мати на увазі, що йдеться про соціальну, а не іншу природу сутності цього явища. Основні права людини поділяються на фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні. Фізичні необхідні для фізичного існування, для задоволення біоло­гічних, матеріальних потреб (право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення). Особистістосуються збереження, розвитку та захисту моральної психології людини, її світогляду та духовності (право на ім’я, честь, гідність, свободу віросповідання, переконань, сумління тощо). Культурні стосуються забезпечення розвитку національної самобутно­сті, доступу до духовних здобутків людства, їхнього засвоєння, використання та участі у подальшому розвитку (право на освіту, виховання, користування, надбання культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художньо творчість). Економічні стосуються можливості реалізувати свої здібності й здобу­вати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних і духов­них благ (право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяль­ності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля тощо). Політичні стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (право на громадянство, участь у дер­жавному управлінні суспільством, у формування представницьких органів державної влади тощо).

– це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, охороняються нею, виражають волю домінуючої частини населення в соціально неоднорідному суспільстві та покликані регулювати соціально значиму поведінку учасників суспільного процесу.

– це політична організація суспільства, в якій право обмежує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека є змістом свободи, закріплені в законах, це підґрунтя громадянського суспільства. Тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства надає можливість створити правову державу. Виходячи із можливості існування у громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів, ідея правової держави проявляється як забезпечення загального інтересу, як інституція гарантування й захисту прав людини.

це система правових цінностей, що відо­бражають рівень досягнутого суспільством правого прогресу й відображають у право­вій формі свободи особи, інші соціальні цінності. Складовими правової культури є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і приписів, навичок правомірної пове­дінки, поваги до права тощо), ступінь оволодіння ними і практичного їх застосування у житті. Правова культура є показником активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільності вико­нання вимог правових норм, реалізації прав і свобод громадян. Рівень досяг­нутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефектив­ність правового регулювання. Рівень досягнутої в суспільстві правової куль­тури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, хара­ктер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права. Структурно-функціональний підхід до вивче­ння правової культури базується на розумі­нні культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності в єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага зосереджується на ста­тиці та динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект культури – це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) – це виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та з іншими соціальними явищами. Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, соціальної групи, особи. Кожному з цих суб’єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції тощо. Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень: системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативних актів, і конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання; сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульова­них з допомогою правових норм (юридичних прав і обов’язків); правосвідомості – системи духовного відображення правової дій­сності; режиму законності та правопорядку – стану фактичного впорядкова­ності суспільних відносин, урегульованих з допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права та ін. Динамічна (функціональна) сторона правової культури може розгляда­тись як позитивний (ціннісний) аспект правових процесів: право­утворення, правового мислення, правового регулювання, зокрема правотвор­чості, реалі­зації норм права, правозастосування, правомірної поведінки. Якщо структурно-функціональний підхід до правої культури охоплює її склад – елементи та взаємодію, то аксіологічний – якісні властивості. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утво­рюються в ході розвитку суспільства й відображають прогресивні досягнення минулого і сьогодення. Плідність такого розуміння правової культури випли­ває з того, що визначення ціннісних характеристик дозволяє досить чітко від­межувати правову культуру від правових явищ регресивного та протиправ­ного характеру. Тому якісна відмінність правової культури полягає в її відпо­відності правовому прогресу. Якщо суттю соціального прогресу є становле­ння й утвердження свободи, то правовий прогрес – це правова форма сво­боди, таке правове становище особи в суспільстві, правовий статус грома­дянина в державі, що відповідають загальнолюдським цінностям. Правова культура особивключає як правосвідомість, розуміння принци­пів права, повагу до нього, впевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ, так і правову активність, передову юридичну практику.