Лекція 9. Позовне провадження 21.02.2024
ТЕМА: Позовне провадження
Мета:
1. Навчальна: освоєння, поглиблення та розширення знань відповідно до тематики заняття та питань, що запропоновані до розгляду на семінарському занятті і рекомендованих до вивчення під час самостійної підготовки, підготовки цільових виступів та рефератів.
2. Розвиваюча: розвивати інтелектуальні здібності, світоглядні позиції, уявлення та мислення з питань позовної роботи.
3. Виховна: формувати основні знання з питань застосування норм, принципів цивільного процесуального права.
Метод: лекція
Місце: навчальна аудиторія 303
Джерела і література:
1. Цивільний процесуальний кодекс України : у редакції Закону № 2147-7 від 3.10.2017 р. Із змінами, внесеними згідно із Законами № 2229-8 від 7.12.2017, №2234-8 від 7.12.2017, № 2268-8 від 18.01.2018 р. : (офіційний текст) К.: Правова єдність, 2018. -238 с.
2. Цивільний процес: навч. посіб./ К.В. Гусаров, М.В. Жушман, С.О. Кравцов та ін. Харків: Право, 2018. 362 с.
3. Цивільне процесуальне право України: підручник / В. М. Коссак, Р. Я. Лемик, Ю. В. Навроцька, С. В. Сеник; за заг. ред. В. М. Коссака. Харків: Право, 2020. 752 с.
4. Цивільне процесуальне право України (Особлива частина): підруч. / О.В. Гетманцев, Л.А. Кондрат'єва, Л.А. Остафійчук, А.Л. Паскар, І.Ю. Татулич; за ред. О.В. Гетманцева. Чернівці: Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2022, 240 с.
ПЛАН
Питання теми:
1. Поняття та елементи позову. Види позовів.
2. Право на позов.
3. Поняття та особливості позовного провадження.
4. Письмові заяви учасників справи
5. Відкриття провадження у справі
6. Підготовче провадження
7. Врегулювання спору за участю судді
8. Забезпечення позову в цивільному судочинстві: підстави і види. Зустрічне забезпечення
Доповіді:
1. Роль судді під час врегулювання спору (судова медіація).
2. Мирова угода, підстави та наслідки укладання.
Аналіз статті: Татулич І. Ю. Правова природа інституту групового позову в цивільному судочинстві. Актуальні проблеми держави і права. 2019. Вип. 82. С. 236–247.
1. Поняття й елементи позову. Види позовів
Процесуальним засобом порушення судової діяльності по захисту прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних і суспільних інтересів у позовному провадженні є позов, у якому заінтересована особа (позивач) викладає свої вимоги до передбачуваного (ймовірного) порушника суб'єктивного права (відповідача). У доктрині цивільного процесуального права вчення про позов пропонується досліджувати не просто на концептуальному рівні, а взагалі на рівні окремих теорій: моністичної, дуалістичної та процесуальної.
Моністична теорія передбачає, що позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і для процесуального права. Дуалістична теорія розглядає поняття позову окремо для матеріального права та для процесуального права, заперечуючи тим самим єдине матеріально-процесуальне поняття позову. Процесуальна теорія визнає позов винятково процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів. Отже, позов розглядається у таких розуміннях:
1) позов у матеріальному змісті – тобто право на пред'явлення позову – матеріально-правові вимоги позивача до відповідача звернені через суд;
2) позов у процесуальному змісті – тобто право на задоволення позову – вимоги позивача до суду щодо захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного суб'єктивного цивільного права чи визнання наявності або відсутності цивільних правовідносин;
3) позов – єдине поняття, що містить матеріально-правовий та процесуальний зміст.
Суть позову може бути правильно визначена лише з урахуванням матеріально-правової та процесуально-правової сторін, які тісно співвідносяться між собою. Вимога позивача до відповідача виникає ще до порушення цивільного процесу. Без спірної вимоги позивача до відповідача немає позову. Однак лише з зверненням до суду матеріально-правова вимога стає позовом. Тільки з порушенням цивільного процесу в суді вимога набуває цивільно-процесуального характеру. Тож позов – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд у порядку цивільного судочинства про захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу, яка здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.
Щоб позов міг виконати роль засобу порушення судової діяльності, він повинен містити певні складові частини (елементи). У юридичній літературі виділяють три елементи позову: предмет, підстава та зміст.
Предмет позову – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка обов'язково зазначається позивачем у позовній заяві. Ця вимога повинна носити правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також бути підвідомчою суду. Так, предметом позову про розірвання шлюбу та стягнення аліментів є припинення шлюбних правовідносин і стягнення певних платежів з відповідача.
Підстава позову – обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто факти, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Це ті юридичні факти, на основі яких позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 3 ст. 175 Цивільного процесуального кодексу України) (далі – ЦПК України). Наприклад, у справі про стягнення аліментів з одного з колишнього подружжя підставу позову складають такі юридичні факти: розірвання шлюбу між позивачем і відповідачем, яке відбулося протягом останніх років; потреба позивача у матеріальній допомозі; факт того, що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу, та ін. У науковій літературі розрізняють:
а) активну підставу, яка підтверджує, що спірне право належить позивачеві, а на відповідача покладаються певні обов'язки (вони можуть бути правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі). Наприклад, наймодавець посилається на договір найму житла, за яким він має право на отримання плати, обов'язок їх доведення покладається на позивача;
б) пасивну підставу, яка містить факти, які вказують, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Наприклад, наймач не сплачує в установлений термін плату за проживання у квартирі.
Діюче процесуальне законодавство не закріплює обов'язку за позивачем обґрунтовувати свої вимоги відповідними нормами права. На суд покладається встановити спірні правовідносини та застосувати до них відповідні норми матеріального права. Дане положення закріплено у правових позиціях Верховного Суду. Так, у постанова від 4 грудня 2019 р. у справі № 917/1739/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків: «суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідно-сини». Аналогічну правову позицію викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 р. у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 р. у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18).
Частиною 3 ст. 49 ЦПК України передбачено, що: «до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п’ять днів до початку першого судового засідання у справі».
Зміст позову – це вимога позивача до суду про здійснення певних дій із зазначенням способу судового захисту (п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України). Способи захисту порушених прав визначені нормами матеріального права (ст. 16 ЦК України, ст. 18 СК України). Зокрема, позивач може просити суд: визнати за ним певне право; зобов'язати відповідача до здійснення певних дій; підтвердити або спростувати існування певних правовідносин; відновити становище, яке існувало до порушення права та ін. Наприклад, у позові про виселення із житлового приміщення за неможливістю сумісного проживання – змістом буде вимога про ухвалення рішення про виселення відповідача.
Значення елементів позову полягають у тому, що вони: індивідуалізують спір; розмежовують позови між різними видами судочинства; розділяють різні категорії справ між видами проваджень у цивільному судочинстві; дозволяють класифікувати позови; установлюють межі судового розгляду та судової діяльності; визначають предмет і межі доказування; забезпечують здійснення судового контролю за реалізацією позивачем своїх спеціальних прав; здійснюють захист інтересів відповідача; окреслюють компетенцію суду та його юрисдикцію; визначають суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у своєму рішенні; сприяють ухваленню законного, обґрунтованого та повного рішення суду.
Позови класифікуються на види за різними критеріями:
1) матеріально-правовий критерій (залежно від характеру спірних правовідносин) – цивільні, сімейні, трудові, земельні та інші позови;
2) процесуально-правовий критерій (за способом процесуального захисту):
а) позови про присудження – вимога позивача до суду зобов'язати відповідача виконати певну дію або утриматися від її вчинення (стягнення боргу, стягнення аліментів, відшкодування збитків, виселення з будинку);
б) позови про визнання – вимога позивача у даних позовах спрямована на підтвердження судом наявності або відсутності певних правовідносин між сторонами (визнання договору недійсним, визнання усиновлення недійсним, встановлення батьківства, визнання права власності);
в) перетворювальні (конститутивні) позови – вимога позивача спрямована на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між сторонами (розірвання шлюбу, розподіл спільного майна, розірвання договору);
3) за характером та оцінкою предмета спору:
а) майнові – позови, які підлягають грошовій оцінці (про відшкодування шкоди);
б) натуральні – позови, за якими витребовується майно із чужого незаконного користування і володіння (віндикаційний позов);
в) немайнові – позови, які не підлягають грошовій оцінці (визнання шлюбу недійсним);
4) за кількістю елементів позову, що збігаються, і за зв'язком між позовами:
а) тотожні позови (в яких має місце певний збіг предмета, підстав, сторін, але подані вони до різних судів);
б) однорідні (в яких збігається предмет і підстави, але різні суб'єкти);
в) взаємозалежні (вимагають послідовного вирішення спірних правовідносин чи комплексного вирішення);
5) за характером інтересу, що захищається:
а) особисті – спрямовані на захист власних інтересів, коли позивач є учасником спірних правовідносин і безпосередньо зацікавлений у результатах справи;
б) позови, спрямовані на захист державних і суспільних інтересів, спрямовані на охорону майнових та інших прав та інтересів держави і суспільства. До цих позовів належать вимоги прокурора, державних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів, організацій та окремих громадян;
в) групові (в тому числі і на захист невизначеного кола осіб) позови спрямовані на захист інтересів групи осіб, первісний склад якої неможливо визначити на момент порушення цивільної справи. Груповий позов – це позов, який пред’являється до суду на захист групи осіб (невизначеного кола осіб), права, свободи та інтереси яких порушені, якому притаманні ознаки, які відрізняють його від інших інститутів у цивільному судочинстві, який спрямований на забезпечення ефективності та доступності правосуддя, реалізація якого має відбуватись з дотриманням цивільної процесуальної форми2;
г) непрямі (похідні) позови спрямовані на захист майнових прав господарських товариств і застосовуються в основному в господарському процесі;
д) позови на захист інших осіб – спрямовані на захист прав та інтересів не самого позивача в процесуальному розумінні, а інших осіб.
6) залежно від суб'єкта пред'явлення:
а) позови, подані позивачем;
б) позови, подані відповідачем;
в) позови, подані третіми особами з самостійними вимогами;
7) залежно від послідовності пред'явлення:
а) первісний – позов позивача до відповідача;
б) зустрічний – позов первісного відповідача до первісного позивача.
2. Право на позов
Право на позов – це право на звернення до суду з метою відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права у визначеному процесуальному порядку, в певній встановленій законом процесуальній формі, для захисту прав, свобод та інтересів. Право на позов як єдине поняття складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. Зазначені поняття взаємопов'язані, відносно самостійні, але не автономні.
Право на пред'явлення позову – це право особи звернутися до суду з позовом про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Це право на порушення процесу.
Право на задоволення позову – це право на позитивний результат процесу, що передбачає кінцевий результат діяльності суду із розгляду та вирішення цивільної справи, полягає в ухваленні судового рішення на користь позивача. Право на подання позовної заяви є способом реалізації права на позов. Передумови права на подання позовної заяви поділяються на дві групи:
1) суб'єктивні (цивільна процесуальна правосуб'єктність та цивільна процесуальна заінтересованість особи);
2) об'єктивні – поділяються на: а) позитивні – передумови,наявність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду (юрисдикція справи, правовий характер вимоги позивача); б) негативні – передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення до суду з позовною заявою (обставини, визначені пп. 2-6 ч. 1 ст. 186 ЦПК України)
До порядку (умов) реалізації права на пред'явлення позову належать:
1) процесуальна дієздатність позивача. Доказами, що підтверджують наявність або відсутність дієздатності, є паспорт, рішення суду, свідоцтво про шлюб;
2) наявність належно оформлених повноважень на підписання або пред'явлення позовної заяви (ч. 2 ст. 175 ЦПК України);
3) сплата судових витрат (ч. 1 ст. 134 ЦПК України);
4) дотримання реквізитів позовної заяви, які закріплені у ч. 3 ст. 175 ЦПК України);
5) вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадку, коли такі заходи обов'язкові згідно із законом».
3. Поняття й особливості позовного провадження
Правила розгляду та вирішення цивільних справ у порядку позовного провадження врегульовані розд. III ЦПК України. Метою позовного провадження є захист прав, свобод та інтересів шляхом їх визнання, присудження до вчинення певних дій або утримання від них, припинення чи зміни матеріальних правовідносин.
Особливості позовного провадження:
1) наявність спору про право цивільне, що виникає з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин;
2) наявність сторін з протилежними інтересами у справі – позивач і відповідач (ст. 48 ЦПК);
3) учасниками справи в позовному провадженні є сторони та треті особи (з самостійними вимогами щодо предмета спору та треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору (ч. 1ст. 42, ст. 52-54 ЦПК);
4) засобом порушення справи в позовному провадженні є позовна заява (ст. 175-177 ЦПК);
5) учасники позовного провадження наділяються загальними та спеціальними правами та обов'язками (ст. 43, 49 ЦПК України);
6) учасники позовного провадження наділяються правом подання заяв по суті справи (ст. 174 ЦПК);
7) найбільш повно проявляються принципи цивільного судочинства (ч. 3 ст. 2 ЦПК);
8) реалізуються такі інститути: відмова від позову; визнання позову; зустрічний позов; забезпечення позову; заміна неналежної сторони; мирова угода; передача справи на розгляд третейського суду тощо;
9) наявність складної цивільної процесуальної форми для суду та учасників судового процесу як певного процесуального порядку розгляду та вирішення цивільних справ;
10) за правилами позовного провадження розглядаються та вирішуються справи інших видів проваджень, однак зі своїми винятками та доповненнями, що їм притаманні.
Отже, позовне провадження – це вид провадження в цивільному судочинстві, предметом розгляду в якому є спір про право цивільне, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, реалізується процесуальна діяльність суду та учасників судового процесу, врегульована нормами цивільного процесуального права, забезпечується впровадження основних засад цивільного судочинства та ускладнена цивільна процесуальна форма.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 19 ЦПК, є два види позовного провадження: загальне та спрощене. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ у спрощеному позовному провадженні закріплений у гл. 10 розд. III ЦПК України.
4. Письмові заяви учасників справи
Письмовими заявами учасників справи відповідно до розд. III ЦПК є заяви по суті справи та заяви з процесуальних питань. У заявах по суті справи учасники справи у порядку позовного провадження викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору. Законодавець у ч. 2 ст. 174 ЦПК закріплює перелік заяв по суті справи, до яких відносить:
- позовну заяву;
- відзив на позовну заяву (відзив);
- відповідь на відзив;
- заперечення;
- пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Водночас суд може зобов’язати державний орган чи орган місцевого самоврядування подати відповідну заяву по суті справи (крім позовної заяви) (ч. 4 ст. 174 ЦПК).
У ст. 4 ЦПК України зазначено, що «кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах». Особа реалізує своє конституційне право на судовий захист, пред'являючи до суду позовну заяву. У діючому ЦПК визначено, що «позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді (ч. 1 ст. 184 ЦПК України)».
Позовна заява – перша заява по суті справи, яка є формою звернення до суду в порядку позовного провадження для вирішення спору про суб'єктивне право, яке порушується, оспорюється, невизнається іншою стороною. У ній позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Даний процесуальний документ подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем, його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява – є заявою по суті справи у позовному провадженні, що пред’являється до суду першої інстанції, має встановлену процесуальним законодавством зміст та форму, спрямована на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, в якій позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Зміст і вимоги до позовної заяви детально закріплені у ст. 175 ЦПК
України. Крім того, відомості, які зазначаються в позовній заяві, умовно можна поділити на кілька груп:
а) відомості вступного характеру;
б) відомості, що належать до опису обставин справи та мотивування заявлених вимог;
в) відомості резолютивного характеру; г) додаткові відомості.
Тому в юридичній літературі виокремлюють складові частини позовної заяви: вступна; описова; мотивувальна; прохальна; додаткова. До позовної заяви додаються документи, перелік яких закріплений у ст. 177 ЦПК України.
Наділяючи сторін позовного провадження загальними та спеціальними правами й обов'язками, законодавець, реалізуючи принцип змагальності та процесуальної рівноправності, наділяє відповідача спеціальним правом – подати відзив на позовну заяву.
Відзив на позовну заяву – це заперечення відповідача проти позову, що містять матеріально-правові та процесуально-правові доводи щодо неправомірності пред'явлення позовних вимог. Зміст, строк і вимоги до даної заяви по суті справи закріплені у ст. 178 ЦПК України. Кодекс урегульовує питання строку подання даної заяви по суті справи, а саме: «відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п’ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи – отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі (ч. 7 ст. 178 ЦПК)».
Отримавши даний процесуальний документ від відповідача, позивач може подати відповідь на відзив, у якому позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення. До даного процесуального документа застосовуються правила, встановлені частинами 3-5 ст. 178 ЦПК.
Заперечення щодо відповіді на відзив – заява по суті справи, в якій відповідач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань і аргументів і мотиви їх визнання або відхилення. Вимоги та строк подання вказаної заяви закріплені у ст. 180 ЦПК України.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може подати до суду пояснення щодо позову або відзиву, в якому вона викладає свої аргументи і міркування на підтримку або заперечення проти заявлених позовних вимог. До пояснень третьої особи застосовуються правила, встановлені ст. 181 ЦПК України.
Заявами з процесуальних питань є: заяви, клопотання і заперечення. У заявах і клопотаннях учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань, а також заперечення проти заяв і клопотань, які подала інша сторона. Заяви з процесуальних питань можуть бути подані як у письмовій, так і в усній формі, проте є випадки, визначені ЦПК України, коли заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Перелік вимог до заяв з процесуальних питань, які подаються у письмовій формі, передбачений ст. 183 ЦПК України. У разі подання таких заяв без додержання зазначених вимог і такі недоліки не дають можливості її розглянути або якщо вона є очевидно безпідставною та необґрунтованою, суд повертає таку заяву, клопотання, заперечення заявнику без розгляду.
Отже, позовна заява, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення, пояснення третьої особи є основними процесуальними документами, що дають можливість учасникам справи висловити суду свої вимоги, заперечення, аргументи та міркування з приводу заявлених позовних вимог у письмовій формі. У судовому процесі розгляду учасники процесу можуть подавати також заяви, клопотання чи заперечення щодо процесуальних питань у строки, визначені законом або судом.
Виходячи з принципу рівноправності сторін цивільного процесу, відповідач наділений правом користуватися процесуальними засобами захисту своїх прав, свобод та інтересів у суді під час розгляду справи. Одним із таких процесуальних засобів є можливість відповідача звернутися до позивача із зустрічним позовом, який є самостійною вимогою відповідача до позивача, заявленою у процесі для спільного розгляду з первісним позовом.
Зустрічний позов – це матеріально-правова вимога відповідача до позивача, яка за ухвалою суду об’єднується в одне провадження з первісним позовом і подається у строк для подання відзиву. У ЦПК України закріплені умови прийняття зустрічного позову до спільного розгляду з первісним позовом, «якщо обидва позови взаємопов’язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову (ч. 2 ст. 193 ЦПК України)». Форма і зміст зустрічної позовної заяви закріплені у ст. 194 ЦПК України. Наприклад, позову про відшкодування збитків, завданих невиконанням договору оренди, протиставляється зустрічний позов про недійсність цього договору; позову про розірвання шлюбу протиставляється зустрічний позов про поділ майна подружжя тощо (Ухвала Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2020 р. у справі № 348/1014/20/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90747991).
5. Відкриття провадження у справі
Суддя, ознайомившись із поданою позовною заявою, повинен постановити одну з таких ухвал:
1) про відкриття провадження у справі (ст. 187 ЦПК);
2) про відмову у відкритті провадження у справі (ст. 186 ЦПК);
3) про залишення позовної заяви без руху (ч. 1 ст. 185 ЦПК);
4) про повернення позовної заяви (ч. 4 ст. 185 ЦПК).
Відкриття провадження у справі – перша стадія цивільного процесу, на якій суддя перевіряє наявність в особи, яка звертається до суду, права на звернення до суду і дотримання встановленого законом процесуального порядку реалізації даного права судовий захист і реалізації завдань цивільного судочинства. Саме тут вирішується питання про наявність умов, з якими закон пов'язує саму можливість виникнення провадження в суді загальної юрисдикції щодо розгляду та вирішення по суті конкретної цивільної справи.
Наявність таких умов для звернення заінтересованої особи за судовим захистом і дотримання нею установленого законом порядку звернення ставить в обов'язок судді відкрити провадження у цивільній справі шляхом постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Отже, без відкриття провадження у цивільній справі в суді першої інстанції неможливий судовий захист порушених або оспорюваних прав, свобод і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій.
На цьому етапі суддя перевіряє, чи немає підстав для відмови у відкритті провадження у справі, вичерпний перелік яких законодавець зазначає в ч. 1 ст. 186 ЦПК (Ухвала Садгірського районного суду м. Чернівці від 01.02.21 р. у справі № 726/97/21/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/94794062).
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд постановляє ухвалу не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви, яку надсилає заявникові не пізніше наступного дня після її постановлення в порядку, встановленому для вручення судового рішення. До даної ухвали, що надсилається заявникові, додаються позовні матеріали. Тоді як копія позовної заяви залишається в суді. Така ухвала є об'єктом апеляційного оскарження. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду. Відмовляючи у відкритті провадження у справі з підстави, коли заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд повинен роз’яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Упевнившись, що немає підстав для відмови у відкритті провадження у справі, суддя з'ясовує, чи немає підстав для повернення позовної заяви, вичерпний перелік яких наводиться в ч. 4 ст. 185 ЦПК (Ухвала Першотравневого районного суду м. Чернівці від 26.01.21 р. у справі № 725/357/21/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/94392299).
За наявності таких підстав суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи не пізніше п’яти днів з дня її надходження або з дня закінчення строку на усунення недоліків, про що постановляє мотивовану ухвалу. Така ухвала теж може бути об'єктом апеляційного оскарження. Копія позовної заяви залишається в суді. Суд не має права повторно повертати позовну заяву у разі скасування ухвали про повернення позовної заяви та направлення справи для продовження розгляду. Проте повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення. У разі повернення позовної заяви з підстави, передбаченої п. 6 ч. 4 ст. 185 ЦПК, судовий збір, сплачений за подання позову, не повертається.
Крім того, на цьому етапі провадження суддя може протягом п'яти днів з дня надходження до суду даної заяви постановити ухвалу про залишення позовної заяви без руху, встановивши, що її подано без додержання вимог, передбачених ст. 175, 177 ЦПК, – це тимчасове призупинення процесуальних дій, спрямованих на відкриття провадження у справі (Ухвала Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 січня 2021 р. у справі № 727/99/21/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94315856).
Законодавець закріплює в ч. 2 ст. 185 ЦПК зміст і вимоги до такої ухвали. Так, у ній зазначаються: «недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд у такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити)». Позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду, у випадку, якщо позивач відповідно до ухвали суду в установлений строк виконає вимоги, визначені в законодавстві. У протилежному випадку заява вважається неподаною і повертається позивачеві (ч. 3 ст. 185 ЦПК).
Отже, якщо буде встановлено, що немає підстав для відмови у відкритті провадження, повернення позовної заяви чи залишення без руху, суд постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі протягом п'яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків. Зміст і вимоги до такої ухвали закріплені в ч. 2 ст. 187 ЦПК. У ч. 3 ст. 187 ЦПК закріплено один з обов'язків позивача, зокрема, «якщо при відкритті провадження у справі було вирішено питання про залучення третіх осіб, позивач не пізніше двох днів з дня вручення копії ухвали про відкриття провадження у справі повинен направити таким третім особам копії позовної заяви з додатками, а докази такого направлення надати суду до початку підготовчого засідання або до початку розгляду справи по суті в порядку спрощеного позовного провадження».
Водночас у цій же нормі законодавець зазначає і про обов'язок для суду, а саме: «якщо суд в ухвалі про відкриття провадження у справі за результатами розгляду відповідного клопотання позивача вирішує розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження, суд визначає строк відповідачу для подання заяви із запереченням проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, який не може бути меншим п’яти днів з дня вручення ухвали (ч. 4 ст. 187 ЦПК)». Ухвала про відкриття провадження у справі постановляється з додержанням вимог ч. 5 ст. 128 ЦПК.
Продовжуючи процесуальні дії суду на вказаній стадії, законодавець у ч. 6 ст. 187 ЦПК вказує, що «якщо відповідач – фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності – суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Така інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом п’яти днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду».
Суд надсилає справу за підсудністю – якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду. Суд вирішує питання про відкриття провадження у справі, якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи.
Відповідно до положень ч. 11-13 ст. 187 ЦПК України: «суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 ЦПК, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків. Позовна заява залишається без розгляду, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом».
Отже, відкриття провадження у справі складається з дій заінтересованої особи, яка подає заяву до суду, і дій судді, який приймає заяву до свого провадження або відмовляє у відкритті провадження. Ці дії спрямовані на визначення умов, підстав і порядку реалізації права особи на звернення до суду за судовим захистом (ст. 4 ЦПК).
6. Підготовче провадження
Підготовче провадження – це друга стадія цивільного процесу, яка охоплює сукупність процесуальних дій суду й учасників судового процесу, що здійснюються судом після відкриття провадження у справі з метою забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення справи. Думки вчених щодо визначення мети підготовчого провадження розділились. Одні вважають, що метою є створення умов для забезпечення своєчасного й правильного вирішення справи та ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення, інші мету підготовки вбачають у забезпеченні правильного і своєчасного розгляду та вирішення справи в порядку цивільного судочинства. Існує також думка, що пріоритетними на цьому етапі судового процесу є примирення сторін і можливість урегулювання спору до судового розгляду.
На відміну від інших стадій, законодавець у ч. 1 ст. 189 ЦПК закріплює перелік завдань підготовчого провадження, якими є:
«1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу;
2) з’ясування заперечень проти позовних вимог;
3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів;
4) вирішення відводів;
5) визначення порядку розгляду справи;
6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті».
Враховуючи перелік процесуальних дій суду та учасників судового процесу, які вони повинні здійснити перед судовим розглядом справи, а також вирішення питання про порядок розгляду справи – загальний або спрощений, можливості врегулювати спір за участю судді до судового розгляду справи, законодавцем зроблений черговий крок на шляху посилення засад диспозитивності, змагальності та процесуальної економії, оскільки саме на стадії підготовчого провадження закладається основа для створення тих необхідних умов, за яких можливе справжнє змагання рівноправних сторін, повне та всебічне дослідження обставин справи, а відповідно і ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення.
Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання. Крім того, коментована норма закріплює строк проведення, а саме: «підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї з сторін або з ініціативи суду (ч. 2, 3 ст. 189 ЦПК)». Проаналізована постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 11 від 17.10.2014 року «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» наштовхує на висновок про те, що суддям необхідне проведення ретельної підготовки справ досудового розгляду, адже недоліки і недбалість, що допускаються на цій стадії, ймовірно, призводять до порушення не тільки строків розгляду справ, а й прав учасників судового процесу та сприяють ухваленню незаконних і необґрунтованих рішень.
Учасникам справи надсилається ухвала про відкриття провадження у справі, а також копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Тоді як іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому для вручення судового рішення, надсилається лише ухвала про відкриття провадження у справі (ст. 190 ЦПК).
Згідно зі ст. 191 ЦПК, відповідач у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, має право надіслати:
«1) суду – відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які, можливо, доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову;
2) позивачу, іншим відповідачам, а також третім особам – копію відзиву та доданих до нього документів».
Процесуальне законодавство допускає право суду вирішити спір за наявними матеріалами справи у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин; треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають право подати письмові пояснення щодо позову або відзиву; учасники справи мають право дати відповідь на такі пояснення до закінчення підготовчого провадження; відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву; треті особи із самостійними вимогами мають право подати позов до однієї з сторін або до двох сторін одночасно.
Положеннями ст. 196 ЦПК окреслено, що «для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. Дата і час підготовчого засідання призначаються суддею з урахуванням обставин справи і необхідності вчинення відповідних процесуальних дій. Підготовче засідання має бути розпочате не пізніше ніж через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі».
Крім того, законодавець у змісті ст. 197 ЦПК наводить перелік процесуальних дій суду у підготовчому засіданні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті. Розширений та деталізований перелік процесуальних дій суду на цьому етапі знаходимо у судовій практиці. Зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 червня 2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» зазначено, що у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З'ясовується правильність об'єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов'язаними між собою, для вирішення питання про їх об'єднання або роз'єднання. У відповідача суд з'ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий). З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визначаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування).
На думку Р.Я. Лемик, дії, які вчиняє суддя у підготовчому засіданні, передбачені ч. 2 ст. 197 ЦПК, за змістом можна згрупувати в такі групи: а) визначення суб'єктного складу; б) дії, пов'язані з досудовим врегулюванням спору; в) забезпечення повноти інформації про обставини справи; г) формування предмета доказування та доказової бази для вирішення цивільної справи; д) інші дії, необхідні для забезпечення правильного та своєчасного розгляду справи по суті
Порядок проведення підготовчого засідання закріплено в ст. 198 ЦПК. У випадку, встановленому законом, суд відкладає підготовче засідання, а також може, у разі необхідності, оголосити перерву. Саме на етапі підготовчого провадження закон наділяє учасників справи спеціальними правами. Так, позивач має право подати відповідь на відзив у строк, встановлений судом, а відповідач – заперечення. Інші учасники справи мають право надати свої письмові пояснення щодо відповіді на відзив та заперечення до закінчення підготовчого провадження, якщо судом не встановлено інший строк (ст. 199 ЦПК).
У підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті. Підсумовуючи підготовче засідання, суд може постановити одну з таких ухвал:
1) залишення позовної заяви без розгляду (Ухвала Глибоцького районного суду Чернівецької області від 04 грудня 2020 р. у справі № 715/1849/20/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/93383411);
2) закриття провадження у справі (Ухвала Заставнівського районного суду Чернівецької області від 15.05.2020 р. у справі № 716/415/20/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/89288649);
3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті (Ухвала Кіцманського районного суду Чернівецької області від 24 листопада 2020 р. у справі № 718/1660/20/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93064957).
У випадку визнання позову відповідачем суд ухвалює рішення за результатами підготовчого провадження. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому ст. 206-207 ЦПК. Суд повинен з’ясувати думку сторін щодо дати призначення судового засідання для розгляду справи по суті (ч. 3-5 ст. 200 ЦПК).
7. Врегулювання спору за участі судді
Одним із низки запроваджених нововведень – є інститут врегулювання спору за участю судді (розділ III, глава 4, ст. 201-205 ЦПК України). Що розуміється під цим нововведенням? Це, перш за все, вирішення спору за згодою сторін до початку розгляду справи по суті, за участю судді, питання проведення якого вирішується у підготовчому засіданні. Даний інститут вже давно діє в таких зарубіжних країнах, як Австралія, Німеччина, Норвегія, Фінляндія, Болгарія, Хорватія та ін. Причому у деяких країнах такий процес є обов’язковим, в інших – добровільним. Тобто фактично, з ухваленням змін до ЦПК України було запроваджено судову медіацію як альтернативне вирішення спору, яка має схожі принципи та деякі особливості із мирним врегулюванням спорів у судовому порядку. Проте процесуальний інститут врегулювання спору за участю судді не варто плутати з медіацією. На відміну від медіації, врегулювання спору за участю судді підпорядковане певним процесуальним вимогам, визначеним процесуальними кодексами, та проводиться кваліфікованим юристом – суддею. Крім того, суддя може запропонувати сторонам можливий шлях мирного врегулювання спору, тоді як медіатор лише сприяє комунікації сторін, а останні мають самостійно визначити оптимальний для них шлях вирішення. Медіація можлива на будь-якій стадії процесу, тоді як врегулювання спору за участю судді – винятково до початку розгляду справи по суті.
Упровадження цієї концепції, за якої остання повинна стати повноцінним елементом судових процедур, дало можливість законодавцю визначити її однією з стадій судового провадження. Однак, аналізуючи порядок проведення врегулювання спору за участю судді, можна дійти висновку, що це скоріш процедура, яка може здійснюватися в межах підготовчого провадження, а саме: на підготовчому засіданні, яка детально врегульована нормами цивільного процесуального законодавства та має місце винятково за згоди на це сторін. Як слушно зазначає вітчизняний учений-процесуаліст М. М. Ясинок, це передбачена процесуальним законодавством офіційна непублічна частина підготовчого провадження, яка може мати місце лише за згоди на це сторін та участі при цьому їхніх представників, а при необхідності – і перекладачів, і спрямована на віднайдення шляхів примирення чи компромісу між сторонами. О. Б. Тиханський теж врегулювання цивільного спору за участю судді розуміє у двох аспектах: як новий цивільно-процесуальний інститут у теорії цивільного права та специфічна процесуальна процедура в межах судового розгляду.
Щоб судом була розпочата процедура проведення врегулювання спору за участю судді, необхідна наявність певних умов. По-перше, головною умовою для цього є згода всіх учасників спору. По-друге, врегулювання спору за участю судді можливе винятково до початку розгляду справи по суті, а отже, тільки в суді першої інстанції, у справах загального позовного провадження. По-третє, у справі має бути відсутня третя особа з самостійними вимогами. По-четверте, справа не повинна належати до тих категорій, де врегулювання спору за участю судді не застосовується.
Про задоволення клопотань сторін з питань проведення процедури врегулювання спору за участю судді суд постановляє ухвалу, якою зупиняє підготовче провадження. У випадку недосягнення сторонами мирного врегулювання спору за наслідками проведення врегулювання спору повторне проведення врегулювання спору за участю судді не допускається (ч. 2 ст. 202 ЦПК). Сам процесуальний порядок проведення врегулювання спору за участю судді закріплено у ст. 203 ЦПК, а строк, протягом якого він проводиться, – уст. 205 ЦПК, де зазначено, що «врегулювання спору за участю судді проводиться протягом розумного строку, але не більше тридцяти днів з дня постановлення ухвали про його проведення. Строк проведення врегулювання спору за участю судді продовженню не підлягає».
Так, врегулювання спору за участю судді, відповідно до ч. 1 ст. 204 ЦПК, припиняється:
«1) у разі подання стороною заяви про припинення врегулювання спору за участю судді;
2) у разі закінчення строку врегулювання спору за участю судді;
3) за ініціативою судді у разі затягування врегулювання спору будь-якою із сторін;
4) у разі укладення сторонами мирової угоди та звернення до суду із заявою про її затвердження або звернення позивача до суду із заявою про залишення позовної заяви без розгляду, або в разі відмови позивача від позову чи визнання позову відповідачем».
Дане питання оформляється шляхом постановлення ухвали, яка не може бути об'єктом апеляційного оскарження. Одночасно із припиненням врегулювання спору суддя вирішує питання про поновлення провадження у справі.
У юридичній літературі закріплено, що врегулювання спору за участю судді неможливе без спеціальних, притаманних лише цьому способу принципів, серед яких, у першу чергу, виокремлюють добровільність, конфіденційність, нейтральність і неупередженість посередника, принцип гнучкості процедури, неконфронтаційний та неформальний порядок, співробітництва, принципу рівності сторін.
Упровадження даної процедури є сміливим кроком уперед до гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу. Поява такого інституту є дієвим засобом, покликаним оптимізувати процесуальний порядок розгляду та вирішення цивільних справ, оскільки дає змогу якісно новими методами досягти однієї з цілей підготовчого засідання – примирення сторін. Введення цієї процедури дає можливість сторонам реалізувати диспозитивні начала в цивільному судочинстві та є додатковою гарантією прав та свобод людини і громадянина. Можна сміливо стверджувати, що процедура врегулювання спору за участю судді може стати ефективним
механізмом, який зменшить навантаження у судах та позитивно вплине на виконання завдань цивільного судочинства. Запроваджена законодавством можливість врегулювання спору за участю судді є перспективним і прогресивним напрямом до впровадження європейських процедур та норм, а також покращення доступу громадян до суду
8. Забезпечення позову в цивільному судочинстві: підстави і види. Зустрічне забезпечення
Для виконання завдань захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, юридичних осіб і держави цивільне судочинство покликане забезпечити як правильний та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, так і виконання ухвалених щодо них рішень. Виконанням усувається порушення майнових і особистих немайнових прав шляхом застосування процесуальних засобів і способів примусу до осіб, які відмовились добровільно виконати свої обов’язки. Н. Сакара, аналізуючи складові права на справедливий судовий розгляд, доповнює їх таким елементом: своєчасне виконання судових рішень. Оскільки у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини особливо підкреслює значення цього права, посилаючись на те, що ефективний доступ до суду містить право на виконання судових рішень без належних затримок. Гарантією вчасного й ефективного виконання судових рішень є саме інститут забезпечення позову. Відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. А у рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
Правове регулювання питань забезпечення позову передбачено в гл. 10, розд. I ЦПК України. У сучасній процесуальній науці під забезпеченням позову мають на увазі: інститут цивільно-процесуального права; засіб захисту права й охоронюваного законом інтересу в суді; процесуальну гарантію, що забезпечує реальне виконання майбутнього судового рішення про задоволення позовних вимог; процесуальні дії щодо вживання судом передбачених законом заходів; заходи цивільного процесуального характеру, спрямовані на запобігання можливим утрудненням при виконанні рішення суду.
Відповідно до правової позиції ВСУ від 25 травня 2016 року у справі № 6-605 ЦС 16, забезпечення позову по суті – це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволень вимог позивача (заявника). У постанові Пленуму ВСУ від 22.12.2006 р. № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» дане поняття розкривається як сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Діючий ЦПК України, на відміну від попередньої редакції, розширює перелік видів забезпечення позову. Указаний перелік, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 150 ЦПК, невичерпний. Ця ж норма закріплює випадки, коли забезпечення позову не допускається. Суд уживає заходи для забезпечення позову лише за заявою учасника справи (Ухвала Черняхівського районного суду Житомирської області від 15 вересня 2020 р. у справі № 293/1795/20/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/91626438). Проте у науці цивільного процесуального права є пропозиції щодо закріплення на законодавчому рівні повноваження суду самостійно ініціювати та вживати заходи по забезпеченню позову. Хоча ініціювання вказаного питання самим суддею буде вважатися порушенням принципу змагальності в цивільному процесі, що неприпустимо. Отже, суб'єктами звернення до суду є учасник справи. Процесуальним засобом звернення до суду є заява, процесуальний порядок пред'явлення якої теж зазнав змін. Діюча редакція передбачає три способи подання заяви: до подання позовної заяви; одночасно з пред'явленням позову; після відкриття провадження у справі, що сприятиме справедливому та ефективному судочинству. Зміст, строк і порядок подання заяви врегульовано ст. 151-152 ЦПК.
Найбільшою новелою інституту забезпечення позову стало зустрічне забезпечення (ст. 154 ЦПК), яке спрямоване на захист прав та інтересів відповідача, який може постраждати від недобросовіних позивачів (Ухвала Херсонського міського суду Херсонської області від 01.06. 2020 р. у справі № 766/15302/19/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/89558277). Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, повинен урахувати, що ця обставина може спричинити шкоду відповідачеві та іншим особам. У зв'язку з цим суд чи суддя повинні роз'яснити позивачеві, який просить забезпечити позов, наслідки можливого завдання відповідачеві збитків і за наявності для цього відповідних підстав вимагати застави.
Інститут зустрічного забезпечення регламентується і міжнародно-правовими актами. Зокрема, в доповіді Асоціації міжнародного права «Про забезпечувальні заходи в міжнародному цивільному процесі» зазначається, що суд повинен мати повноваження вимагати від позивача гарантії відшкодування збитків відповідачу чи третій стороні, які можуть виникнути в результаті застосування забезпечувальних заходів.
Фактично зустрічне забезпечення є збереженням status-quo між сторонами до ухвалення остаточного рішення суду.
Суд наділяється правом скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або ж за вмотивованим клопотанням учасника справи (ст. 158 ЦПК), що теж є новим у процесуальному законодавстві (Ухвала Кельменецького районного суду Чернівецької області від 09.03.2021 р. у справі № 717/660/20/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/95368283).
Законодавець, закріпивши даний інститут, розширює процесуальні гарантії захисту не тільки позивача, але і відповідача в цивільному процесі, що є позитивним кроком розвитку процесуального законодавства та гармонізації національного законодавства до європейських стандартів.