Лекція 14. Окремі види деліктних зобов’язань 13.03.2024
Лекція 10.
Тема: Окремі види деліктних зобов’язань
Навчальна мета: визначення загальних характеристик окремих видів деліктних зобов’язань
Метод: лекція
Місце: навчальна аудиторія 304
Джерела і література:
1. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання: [підручник] / [С. С. Бичкова, I.A. Бірюков, В.І. Бобрик та ін.]; за заг. ред. С.С. Бичкової. - 3-те вид., змін, та допов. - К.: Алерта, 2014. - 496 с.
2. Токарєва В.І. Цивільне право україни. Практикум: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007 — 408 с.
3. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В.Дзери, Н.С.Кузнецової, Р.А.Майданика. - 3-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 976 с.
4. Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О. В.Дзери, Н.С.Кузнєцової, Р.А.Майданика. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 1176 с.
5. Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького - X. : Право. - 2011.-Т. 2.-816 с.
6. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах/ За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 408 с.(є в бібліотеці)
7. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзери (керівник авт.. кол) / за ред. Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн. 2. - 640 с. (є в бібліотеці)
8. Цивільне право України: Підручник /Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с. (є в бібліотеці)
9. Цивільне право України: Навчальний посібник. За ред.Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. – К.: Кондор, 2006. – 356 с. (є в бібліотеці)
10. Цивільне право України. Навчальний посібник. За ред. Р.О. Стафанчука. - Кам’янець-Подільський.: “Прецедент”, 2005. - 448 с. (є в бібліотеці)
ПЛАН
Питання теми:
1. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
2. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину.
3. Відшкодування юридичною або фізичної особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою.
4. Особливості відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування чи їх посадовими особами.
5. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою або недієздатною особою.
6. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
7. Особливості відшкодування ядерної шкоди.
8. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
1. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду
Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, виникає вразі постановлення судом виправдовувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Якщо кримінальну справу було закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.
Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину або обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, є:
а) шкода;
б) незаконні дії (рішення, бездіяльність);
в) причинний зв’язок між незаконними діями і шкодою.
Наявність вини не вимагається, бо за ст. 1176 ЦК і Законом України «Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. шкода відшкодовується незалежно від вини посадових та службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури чи суду. Суб’єктами права на відшкодування є громадяни, щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії. До незаконних дій службових осіб правоохоронних органів належать: – незаконне засудження, – незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, – незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, – незаконне затримання, – незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. – незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; – незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; – незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність» та «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю». Види шкоди, що підлягають відшкодуванню, передбачені у Законі України від 1 грудня 1994 р.
Зокрема, відшкодуванню громадянинові підлягає: – заробіток та інші трудові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій; – майно(в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником, якого був громадянин та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; – штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судової витрати, інші суми, сплачені громадянином, внаслідок незаконних дій; – суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги; – моральна шкода.
Право на відшкодування, заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня винесення постанови про закриття кримінальної справи, в основу, якої покладено реабілітуючі підстави (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчинені злочину), чи припинення справи про адміністративне правопорушення.
2. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину
Заподіяння шкоди злочином є підставою для виникнення цивільно-правової відповідальності правопорушника перед потерпілим (обов’язок правопорушника відшкодувати потерпілому заподіяну ним шкоду). Відповідно до норм матеріального права, шкода, спричинена внаслідок порушення абсолютного правовідношення, тобто, внаслідок порушення обов’язку утримуватись від посягання на правові блага інших осіб, підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Тобто, шкода, яка заподіяна потерпілому суспільнонебезпечним протиправним діянням, є об’єктом відшкодування. Слід зазначити, що ЦК, у певних випадках, передбачає обов’язок держави відшкодувати таку шкоду потерпілому.
Цивільний кодекс містить ст.ст. 1177 і 1207, які передбачають відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину; У ст. 1177 ЦК застосовується тільки при завданні майнової шкоди майновим правам фізичної особи, а при завданні майнової шкоди шляхом каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або внаслідок смерті особи, що потерпіла від злочину, застосовується ст. 1207 ЦК.
Підставою для виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди є правопорушення (делікт).
Як окремий випадок недоговірної відповідальності, правовідносини по відшкодуванню шкоди, завданої злочином, передбачають спеціальні умови відповідальності, що відображають характер протиправних дій і конкретизацію суб’єкта, що їх безпосередньо вчиняє. До них належать:
– заподіяння шкоди внаслідок злочину;
– не встановлення особи, яка вчинила злочин або її неплатоспроможність.
Дії особи, яка завдала шкоди, як злочин мають кваліфікуватись процесуальним документом, що приймається відповідно до КПК. Це необов’язково має бути вирок. Таким документом може бути і постанова слідчого. Особа має вважатись неплатоспроможною за відсутності у неї майна та доходів, достатніх для відшкодування грошових сум, що підлягають сплаті одноразово, та періодичних платежів, без виникнення заборгованості.
Право на відшкодування шкоди за ст. 1177 ЦК має потерпілий. Однак, коли шкода заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, право вимоги мають інші особи, визначені у ст. 1200 ЦК.
Суб’єктом відповідальності (боржником) є держава. Діяння, яким заподіяно матеріальну шкоду, становить публічний інтерес, який також суттєво впливає на можливості усунення його наслідків. Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб шкода була відшкодована і щоб потерпіла особа зуміла реалізувати своє право на її відшкодування. І якщо потерпілий через які-небудь причини цього не зробить, то держава, виходячи з презумпції, що кожна особа, якій завдано матеріальних збитків від злочину, бажає їх відшкодування, але, в силу поважних причин, не може належним чином захистити порушені права, зобов’язує суд з власної ініціативи стягнути з заподіювача збитки і, цим самим, відновити порушені злочином майнові права потерпілого. Таке вирішення питання жодною мірою не порушує суб’єктивне право потерпілого на відшкодування збитків розпоряджатися ним на свій розсуд (відмовитися від відшкодування, вказавши суду причини відмови і не порушуючи, при цьому, прав та інтересів інших осіб).
Специфіка у цих правовідносинах є і щодо регресного порядку компенсації витрат.
Відповідно до ч. 2 ст. 1191 ЦК держава, АРК, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. На особу, яка вчинила злочин, покладається обов’язок відшкодування витрат закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину. У разі відшкодування цих витрат закладу охорони здоров’я безпосередньо потерпілим, останній має право пред’явити вимогу про відшкодування йому здійснених витрат на підставі ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка допускає стягнення з особи, яка завдала шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, не тільки передбачених цією частиною видів шкоди, а і тих які не передбачені. Якщо шкоди завдано при перевищені меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, особа, яка завдала шкоди внаслідок злочину звільняється відшкодування витрат на лікування потерпілого. Законодавець забороняє за будь-яких обставин зменшувати розмір відшкодування шкоди, завданої злочином.
Основною специфікою аналізованих правовідносин є те, що умови та порядок відшкодування державою шкоди, заподіяної внаслідок злочину мають визначатись законом. До прийняття такого закону відшкодування державою шкоди відповідно до ст.ст. 1177 та 1207 ЦК на підставі загальних правил не може застосовуватись, а вимога про відшкодування має пред’являтися безпосередньо до особи, що завдала шкоди або до батьків (усиновителів), опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи (при вчинені ними злочину).
3. Відшкодування юридичною або фізичної особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою
Відповідальність фізичної чи юридичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, виникає на загальних підставах:
а) наявність завданої шкоди;
б) протиправна поведінка;
в) причинний зв’язок між першими двома елементами;
г) вина.
Особливістю цих відносин є те, що зазначене зобов’язання може виникнути, якщо мають місце:
– наявність трудових (службових) зв’язків між організацією та працівником, з вини якого заподіяно шкоду;
– заподіяння шкоди працівником при виконання ним трудових (службових) обов’язків.
Правовий зв’язок організації з працівником втілюється у трудових відносинах незалежно від їх характеру – постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за договором.
Протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і порядок здійснення ним своїх трудових обов’язків. Бездіяльність – це не виконання працівником обсягу роботи, обумовленої трудовим договором, певними правилами, інструкцією тощо.
Деліктне зобов’язання виникає і у випадку заподіяння шкоди іншій особі підрядником, під час виконання ним цивільно-правового договору. На цей вид правовідносин поширюються загальні підстави відповідальності.
У цій ситуації суб’єктом відповідальності виступає замовник.
Правовий зв’язок організації з працівником і поширюється на відносини членства у кооперативі, підприємницькому товаристві, громадському об’єднанні чи відносинах служби. Ці суб’єкти також несуть відповідальність за шкоду завдану їх учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької чи іншої діяльності від імені підприємства, кооперативу.
Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, має право звернутись з регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду.
4. Особливості відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування чи їх посадовими особами
Як окремий випадок позадоговірної відповідальності, ці правовідносини передбачають спеціальні підстави відповідальності, що відображають характер протиправних дій і конкретизацію суб’єкта, що їх безпосередньо вчиняє.
До них належать:
1) заподіяння шкоди незаконними діями в галузі адміністративного управління;
2) заподіяння шкоди діями службової особи.
Кредиторами у цих правовідносинах виступають як фізичні, так і юридичні особи.
А боржником є держава, АРК або орган місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ст. 1174 ЦК відшкодовується шкода, завдана фізичній чи юридичній особі, посадовою чи службовою особою органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування. Наступною підставою відповідальності є те, що дії цих осіб при виконанні службових обов’язків повинні бути незаконними. Тобто йдеться про порушення порядку та умов здійснення державно-владних, організаційнорозпорядчих, консультативно-дорадчих та інших функцій, які покладені на посадових та службових осіб. Незаконність заподіяння шкоди повинна бути визнана уповноваженим на те органом: судовим чи адміністративним. Тобто незаконність не призюмується. Ще однією особливістю є те що, попереднє оскарження і визнання адміністративних актів незаконними не вимагається, коли цей акт виражено в усній формі або за допомогою конклюдентних дій (розпорядження, застосування зброї тощо). За такої ситуації громадянин має право безпосередньо звернутись до суду з позовом до установи, службова особа якої заподіяла шкоду. Суд, розглянувши справу, дає правову оцінку діям особи, визнає їх незаконними, на підставі цієї статті.
Після відшкодування завданої шкоди держава Україна, АРК та орган місцевого самоврядування мають право регресу до винної у цьому заподіянні шкоди посадової чи службової особи.
Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності є новелою для нашого законодавства.
Право на відшкодування мають фізичні і юридичні особи, яким була шкода в результаті правотворчої діяльності.
Суб’єктами відповідальності залежно від того, який орган прийняв нормативноправовий акт, є держава, АРК або орган місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
5. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою або недієздатною особою
За загальним правилом деліктна відповідальність покладається на осіб, які є повністю дієздатними (здатними своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання).
Однак шкода може бути заподіяна і малолітніми, неповнолітніми, недієздатними, обмеженими у дієздатності особами, а також особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (адієздатною особою).
Відповідно до ст. 1178 ЦК, за шкоду заподіяну малолітньою особою (яка не досягла 14 років), відповідають перед потерпілими її батьки (усиновителі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи.
Відповідальність наступає за наявності загальних підстав:
а) шкоди;
б) протиправної поведінки;
в) причинового зв’язку між першими двома елементами;
г) вини.
Тобто поведінка зазначених осіб має бути протиправною і винною. Під виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх виховання.
До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей, навіть тоді, коли вони не є подружжям. Той, хто визнав своє батьківство, або той, чиє батьківство було встановлено судом, має такі ж особисті та майнові права і обов’язки, як і той, хто перебуває у шлюбі з матір’ю дитини. Відповідальність батьків повинна мати частковий характер, оскільки кожен з батьків неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв’язку з власними винними діями (бездіяльністю).
Якщо малолітня особа заподіює шкоду, коли вона перебувала під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, а також під наглядом фізичної особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, то ці заклади і та особа несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що вона виникла не з їхньої вини. Під виною зазначених організацій, слід розуміти вину їх працівника, яка полягає у нездійсненні ним належного нагляду за підлітком у момент заподіяння шкоди. Відповідна юридична особа має право регресу до цього працівника, з яким перебуває у трудових відносинах.
Суб’єктами відповідальності за шкоду, завдану малолітньою особою можуть бути і виховні, лікувальні заклади (наприклад, дитячі будинки), які за законом є опікуном малолітньої особи, якщо не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини.
Якщо шкода заподіяна малолітньою особою як з вини її батьків (усиновителів), опікунів, навчальних, виховних закладів, так і з вини фізичної особи, яка на підставі договору здійснює нагляд, то застосовується принцип часткової відповідальності названих фізичних і юридичних осіб відповідно до ступеня їхньої вини.
Оскільки відповідальність опікуна або відповідної організації є наслідком їх власних винних дій, то покладений на них обов’язок по відшкодуванню шкоди не припиняється у разі досягнення малолітньою особою повноліття. У випадку неплатоспроможності осіб зазначених у частині першій даної статті, або коли ці особи померли, то малолітня особа, у разі досягнення повноліття і при наявності коштів, може бути зобов’язана судом частково або повністю відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років.
Якщо шкода завдана діями кількох малолітніх осіб, то застосовується принцип часткової відповідальності їх законних представників, зокрема батьків (усиновителів), опікунів. Розмір відповідальності визначається за домовленістю між цими особами або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. І лише у разі, коли в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається тільки за рішенням суду України, а також закладу, який за законом здійснює функції опікуна.
Неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років) несе відповідальність за заподіяну нею шкоду іншим особам на загальних підставах.
У разі, коли у неї нема майна або заробітку, достатнього для відшкодування, то заподіяна шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована їхніми батьками (усиновителями), піклувальниками, а також закладом, який за законом здійснює функції піклувальника, щодо неповнолітньої особи, за умови їх неправомірної винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди.
Зазначимо, що навчальні, виховні, лікувальні та їм подібні заклади, які здійснюють лиш нагляд за дітьми на час їх перебування в цих закладах, до додаткової відповідальності не залучаються.
За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників, а також закладу, який за законом здійснює функції піклувальника зазначених осіб, є додатковою або субсидіарною. Тобто їх відповідальність є похідною від відповідальності неповнолітніх.
Обов’язок батьків (усиновителів), піклувальників або закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, по відшкодуванню шкоди припиняється при досягненні неповнолітнім 18 років або появи в нього до досягнення ним повноліття майна, або заробітку, достатніх для відшкодування шкоди.
Окремо у ст. 1180 ЦК врегульоване відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності.
Відповідно до ст. 30 ЦК, особа яка є повністю дієздатною вправі своїми діями створювати для себе обов’язки та самостійно їх виконувати і нести самостійну майнову відповідальність у разі їх невиконання. Тому законодавець у ч. 1 цієї статті зазначає, що шкода завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.
Додаткова (субсидіарна) відповідальність батьків (усиновлювачів) або піклувальників має місце за певних обставин: по-перше, в разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди; по-друге, якщо вони дали згаду на набуття нею повної цивільної дієздатності; по-третє, якщо не доведуть, що шкоду було завдано не з їх вини.
Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоду, повноліття.
Певна специфіка притаманна й відшкодуванню шкоди, завданої спільними діями кількох осіб. Шкода відшкодовується ними у частині, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду, а у разі коли один із них на момент завдання шкоди перебував у закладі, який за законом здійснює щодо неповнолітніх функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частині, що визначається за рішенням суду.
Обмеження у дієздатності громадянина на підставі ст. 37 ЦК здійснюється з певною метою, зокрема, для захисту майнових інтересів сім’ї. Цей юридичний факт не породжує обов’язку піклувальника здійснювати нагляд за таким громадянином. Тому у випадку заподіяння шкоди, обмежений у дієздатності громадянин, несе самостійну відповідальність на загальних підставах.
Бувають випадки, коли шкода заподіюється повністю дієздатним або обмеженими у дієздатності громадянами, які у момент заподіяння шкоди, перебували у такому стані, коли вони не могли розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути наслідком раптової втрати пам’яті або станом афекту. Враховуючи ймовірність цієї ситуації, ЦК звільняє такого громадянина від цивільно-правової відповідальності.
Суд, враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоду, може винести рішення про відшкодування боржником завданої шкоди частково або в повному обсязі.
Заподіювач шкоди не звільняється від відповідальності, якщо він сам себе довів до стану, в якому не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними, в результаті вживання спиртних напоїв, наркотичних речовин або іншим способом.
Суд може винести рішення про відшкодування шкоди не самим заподіювачем, а покласти цей обов’язок на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей. Це можливо лише у випадку, коли вони знали про психічний розлад або недоумство заподіювача шкоди, однак не вжили заходів щодо запобігання шкоді. Цей випадок можна кваліфікувати як відповідальність, для настання якої потрібно встановити вину вище вказаних осіб.
Фізичні особи, які визнані в судовому порядку недієздатними, не тільки не можуть самостійно здійснювати ніяких цивільно-правових правочинів, а й бути суб’єктами цивільно-правової відповідальності у випадку заподіяння шкоди. Завдана ними шкода відшкодовується їх опікунами або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд ними, якщо не доведуть шкода виникла не з їх вини. Під виною опікуна або юридичної особи слід розуміти нездійснення нагляду над недієздатним на момент заподіяння ним шкоди. Оскільки відповідальність опікуна або відповідної організації є наслідком їх власних винних дій, то покладений на них обов’язок з відшкодування шкоди не припиняється у разі поновлення її цивільної дієздатності.
Законодавець допускає можливість на підставі рішення суду покладення обов’язку з відшкодування шкоди (частково або у повному обсязі), завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, на заподіювача за умови, що опікун помер, або у нього нема майна, достатнього для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно.
У Цивільному кодексі вперше передбачено обов’язок батьків відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських правЗа нормою ЦК на батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав. Це пояснюється тим, що виховний процес має триваючий характер і він не може призупинитись з моменту позбавлення батьківських прав. Слід вважати, що негативні прояви поведінки неповнолітнього, який заподіяв шкоду, є наслідком неналежного здійснення батьками обов’язку з виховання своєї дитини.
6. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
Відповідно до ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Ознаки джерел підвищеної небезпеки:
– шкідливі властивості;
– неможливість повного контролю з боку людини.
Види джерел:
– механічні (автомашини, річкові або морські судна, залізничний рухомий склад);
– теплові (обладнання гарячих цехів);
– електричні (обладнання та інші агрегати енергосистеми);
– хімічні, отруйні, вибухові, вогненебезпечні речовини (бензин, бензол, газ, ефір, отрути);
– радіоактивні;
– біологічні
– дикі тварини.
Домашні тварини не визнаються джерелом підвищеної небезпеки.
Підставами відповідальності за заподіяння шкоди є протиправність діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточення, причинний зв’язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою, що настала. Цей вид відповідальності застосовується і за відсутності вини заподіювача, тобто має місце відповідальність незалежно від вини.
Суб’єктами відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, є фізичні та юридичні особи. До них належать:
а) власники (володільці) транспортних засобів, механізмів, інших об’єктів, використання, зберігання або утримання яких створює підвищену небезпеку;
б) юридичні особи, що мають інше речове право на цей об’єкт;
в) особи, що володіють транспортними засобами, механізмами тощо на підставі цивільно-правових договорів (оренди, підряду, доручення) та ін.
Отже, суб’єктом відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, є так званий титульний володілець.
Його характеризують дві основні ознаки: юридична та матеріальна.
Юридична ознака полягає в тому, що володільцем визнається лише та особа, яка має відповідні правові підстави на володіння відповідним об’єктом, діяльність щодо якого створює відповідну небезпеку.
Матеріальна ознака титульного володільця полягає в тому, що особа, яка має всі правові підстави щодо цього об’єкта, повинна ще й здійснювати фактичне володіння (експлуатацію).
Не є суб’єктом відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує даний об’єкт внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела (наприклад, шофер, машиніст та ін.).
Суб’єктами права вимоги, внаслідок заподіяння шкоди, можуть бути особи, пов’язані з власниками (володільцями) транспортних засобів або інших об’єктів цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів, відвідувачі зоопарків, орендарі та ін.), а також пішоходи.
Особливості відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю, щодо його використання, зберігання або утримання, вважається суб’єктом відповідальності за шкоду, що заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. І навіть якщо ця особа не має юридичної ознаки, вона зобов’язана відшкодувати шкоду на загальних підставах, а титульний володілець звільняється від цієї відповідальності.
Коли володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого власника (володільця) транспортного засобу (механізму тощо), тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправно заволоділа транспортним засобом (механізмом тощо), так і на його власника (володільця) з урахування обставин, що мають істотне значення.
Ще один виняток, за яким відповідачем може бути не лише титульний володілець, а й інші особи, – випадок, коли титульний володілець застрахував свою цивільну відповідальність. У цьому разі він нестиме субсидіарну відповідальність, тобто відповідатиме лише тоді, коли страхової виплати (страхового відшкодування), яка виплачується страховиком, є недостатньо для повного відшкодування завданої ним шкоди.
Закон вказує на ряд юридичних фактів, за наявності яких особа, яка проводить діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, може бути звільнена від відповідальності за заподіяну шкоду. Це – непереборна сила і умисел потерпілого.
Якщо шкода виникла через непереборну силу, то нема причинного зв’язку між джерелом підвищеної небезпеки і шкодою, тобто йдеться про вплив зовнішнього фактора на джерело підвищеної небезпеки, який є основною причиною виходу джерела підвищеної небезпеки з-під контролю його володільця.
Під умислом потерпілого слід розуміти усвідомлене бажання особи, щоб їй заподіяли шкоду. Зазначимо, що груба необережність потерпілого не є обставиною, що звільняє особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки від відповідальності.
Відповідальність за шкоду, заподіяну при зіткненні джерел підвищеної небезпеки. Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну самими джерелами підвищеної небезпеки вирішується за статтею 1166 ЦК. Слід виходити з того, що між собою володільці відповідають за принципом вини, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
При заподіянні шкоди здоров’ю громадянина внаслідок взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед потерпілим солідарно незалежно від вини.
7. Особливості відшкодування ядерної шкоди
Основоположним у ядерному законодавстві України є Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. Цей нормативноправовий акт встановлює пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов’язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулює діяльність, пов’язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, встановлює також правові основи міжнародних зобов’язань України щодо використання ядерної енергії.
Відповідно до цього Закону ядерна шкода це – втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров’ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, заподіяна майну, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, заподіяної самій установці або транспортному засобу, яким здійснювалося перевезення. Ядерна шкода може бути відшкодована на підставі договору про відшкодування ядерної шкоди або рішення суду.
Ядерна шкода може бути відшкодована оператором відповідно до договору про відшкодування ядерної шкоди, укладеного ним з потерпілим за участю страховика (іншого фінансового гаранта).
У разі недосягнення згоди між сторонами спір про відшкодування ядерної шкоди вирішується судом. Для встановлення факту ядерного інциденту, факту заподіяння ядерної шкоди та причинного зв’язку між ними обов’язково проводиться судова експертиза.
Суб’єктом відповідальності за ядерну шкоду є оператор: призначена державою юридична особа, яка здійснює діяльність, пов’язану з вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, введенням в експлуатацію, експлуатацією, зняттям з експлуатації ядерної установки або вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, експлуатацією, закриттям сховища для захоронення радіоактивних відходів, забезпечує ядерну та радіаційну безпеку і несе відповідальність за ядерну шкоду.
Відповідальність оператора за ядерну шкоду настає, якщо ця шкода заподіяна ядерним інцидентом на ядерній установці, а також під час перевезення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відповідальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не була прийнята іншим оператором згідно з письмовою угодою.
Оператор звільняється від відповідальності за ядерну шкоду, якщо вона заподіяна ядерним інцидентом, що виник безпосередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання.
Якщо ядерна шкода пов’язана з відповідальністю більш як одного оператора, ці оператори несуть часткову відповідальність. Якщо частка кожного з них у цій шкоді не може бути обґрунтовано визначена, ці оператори несуть солідарну відповідальність. У будь-якому разі відповідальність кожного оператора не повинна перевищувати розміру 50 мільйонів.
Якщо ядерна шкода була заподіяна під час транзиту ядерного матеріалу через територію України, відповідальність за ядерну шкоду несе оператор, що є вантажовідправником чи є його одержувачем. Момент переходу відповідальності визначається угодою між вантажовідправником і вантажоодержувачем. У разі відсутності чіткого визначення настання цього моменту вантажовідправник несе відповідальність до моменту передачі вантажу уповноваженій особі на кордоні держави, до якої відправлено вантаж, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, учасником яких є Україна.
Якщо оператор доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості особи, якій заподіяна шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром заподіяти шкоду, оператор за рішенням суду може звільнятися повністю або частково від обов’язку відшкодування шкоди, заподіяної такій особі.
Відповідальність за шкоду, спричинену Чорнобильською катастрофою, встановлюється спеціальним законодавством.
Коли ядерна шкода та неядерна шкода спричинені спільно ядерним інцидентом та подіями іншого характеру, то неядерна шкода, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної, вважається ядерною шкодою, спричиненою цим ядерним інцидентом.
Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам. Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, заподіяної життю і здоров’ю особи, не обмежується строком давності. Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, заподіяної майну або навколишньому природному середовищу, діє протягом десяти років з дня заподіяння шкоди.
Якщо ядерна шкода заподіяна ядерним інцидентом, пов’язаним з ядерним матеріалом, який під час цього ядерного інциденту був викрадений, загублений, викинутий чи залишений без догляду, період 10 років відраховується з дня виникнення цього ядерного інциденту, але ні в якому разі не повинен перевищувати двадцяти років з дня крадіжки, втрати, викидання чи залишення ядерного матеріалу без догляду.
Оператор забезпечує страхування або інше фінансове забезпечення відшкодування за ядерну шкоду у розмірі та на умовах, що визначаються КМУ.
Якщо розміру страхування або іншого фінансового відшкодування недостатньо, то в такому разі відшкодування шкоди за поданими позовами забезпечується державою.
Держава має право регресу до оператора, який не забезпечив відшкодування ядерної шкоди.
Оператор має право регресу лише у двох випадках: якщо це право передбачено письмовою угодою; проти фізичної особи, яка діяла або не діяла з наміром заподіяти шкоду, якщо в результаті дії або бездіяльності цієї особи стався ядерний інцидент.
8. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
Заподіяння шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) створює позадоговірне зобов’язання між заподіювачем шкоди та потерпілим. На правову природу зобов’язання, що виникає, не впливає той факт, що заподіювачі шкоди можуть перебувати у договірних правовідносинах. Тут слід чітко розмежувати їхні права та обов’язки, які реалізуються у рамках договірних відносин, а також ті, регулювання яких відбувається поза рамками договору. Так, наприклад, унаслідок продажу товарів неналежної якості у покупця виникає ряд прав, які включають право вимоги від продавця відшкодування шкоди (ст. 678 ЦК). Це право виникає і реалізується у рамках договору купівлі-продажу. Але якщо внаслідок застосування неякісного товару заподіяно шкоду життю, здоров’ю, майну покупця або інших осіб, між сторонами виникають позадоговірні відносини. Саме тому, що заподіяння шкоди має у наведеному прикладі позадоговірний характер, конкуренції між нормами, що регулюють договірні та позадоговірні відносини, не виникає.
Цивільний кодекс спеціальною нормою (ст.ст. 1209-1211) закріплює право фізичної або юридичної особи на відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт чи послуг.
Відшкодування шкоди у цих правовідносинах здійснюється за правилами деліктного права.
Суб’єктами права вимоги є як покупці товару, замовники робіт, послуг, так і сторонні особи, до яких товар, результати виконання робіт перейшли на належних правових підставах.
Суб’єктами відповідальності внаслідок недоліків товару є продавець – підприємство, установа, організація, товариство або фізична особа-підприємець, що реалізують товари за договором купівлі-продажу. Виготовлювач – підприємство, установа, організація, товариство або фізична особа-підприємець, які виконують роботи та надають послуги.
Суб’єктами відповідальності за шкоду, завдану внаслідок недоліків робіт (послуг), є їх виконавець.
Відповідно до ст. 16 ЦК виробник (виконавець) несе відповідальність за шкоду, завдану життю, здоров’ю або майну споживача, що виникла у зв’язку з використанням речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань чи інших засобів, необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або надання послуг, незалежно від рівня його наукових і технічних знань.
Підстави відповідальності. Шкода як результат протиправної поведінки може виражатися в ушкоджені здоров’я потерпілої фізичної особи чи її смерті, у знищені чи пошкодженні майна фізичних та юридичних осіб. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону «Про захист прав споживачів» споживач має право на відшкодування моральної шкоди.
Протиправність полягає у:
1) передачі покупцеві (замовнику)товару (робіт) який було виготовлено з порушенням вимог щодо його якості.
2) наданні інформації про товари (роботи, послуги) не в повному обсязі або неправдивої інформації.
Згідно з ч. 1 ст. 700 ЦК при укладенні договору продавець зобов’язаний надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання.
Щодо продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватися інформація про її сертифікацію. А відносно продукції, яка за певних умов може бути небезпечною для життя, здоров’я споживача та його майна, довкілля, виробник зобов’язаний довести до відома споживача інформацію про таку продукцію і можливі наслідки її споживання (використання).
Причинно-наслідковий зв’язок є юридично значущий лише у тому разі, якщо шкода виникла внаслідок, користування (вживання) придбаного товару, робіт, послуг протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, – протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).
Вина не враховується при вирішенні питань відповідальності.
Згідно з ч. 2 ст. 1209 ЦК продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняється від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг).
У ч. 5 ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено звільнення виробника (виконавця, продавця) від відповідальності, якщо він (вони) доведуть, що:
1) шкоду завдано з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування продукції або дії непереборної сили;
2) не вводили продукцію в обіг;
3) дефект у продукції виник внаслідок додержання виробником вимог законодавства або виконання обов’язкових для нього приписів органів державної влади.
Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, – потягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», строк (термін) придатності – строк (термін), визначений нормативно-правовими актами, нормативними документами, умовами договору, протягом якого у разі додержання відповідних умов зберігання та/або експлуатації чи споживання продукції її якісні показники і показники безпеки повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів, нормативних документів та умовам договору.
Строк придатності обчислюється починаючи від дати виготовлення, яка також зазначається на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.
Продаж товарів, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється.
Стосовно продукції, на яку гарантійні строки або строк придатності не встановлено, споживач має право пред’явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки було виявлено протягом двох років, а стосовно об’єкта будівництва – не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві.
Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також, якщо:
1) на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (послуги);
2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.