Лекція 12. Загальні положення про недоговірні зобов’язання 21.02.2024
Лекція 8.
Загальні положення про недоговірні зобов’язання
Навчальна мета: визначення поняття та характеристики недоговірних зобов’язань
Метод: лекція
Місце: навчальна аудиторія 306
Джерела і література:
1. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання: [підручник] / [С. С. Бичкова, I.A. Бірюков, В.І. Бобрик та ін.]; за заг. ред. С.С. Бичкової. - 3-те вид., змін, та допов. - К.: Алерта, 2014. - 496 с.
2. Токарєва В.І. Цивільне право україни. Практикум: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007 — 408 с.
3. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В.Дзери, Н.С.Кузнецової, Р.А.Майданика. - 3-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 976 с.
4. Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О. В.Дзери, Н.С.Кузнєцової, Р.А.Майданика. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 1176 с.
5. Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького - X. : Право. - 2011.-Т. 2.-816 с.
6. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах/ За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 408 с.(є в бібліотеці)
7. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзери (керівник авт.. кол) / за ред. Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн. 2. - 640 с. (є в бібліотеці)
8. Цивільне право України: Підручник /Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с. (є в бібліотеці)
9. Цивільне право України: Навчальний посібник. За ред.Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. – К.: Кондор, 2006. – 356 с. (є в бібліотеці)
10. Цивільне право України. Навчальний посібник. За ред. Р.О. Стафанчука. - Кам’янець-Подільський.: “Прецедент”, 2005. - 448 с. (є в бібліотеці)
ПЛАН
Питання теми:
1. Публічна обіцянка винагороди
1. 1.Загальна характеристика публічної обіцянки винагороди
1.2. Зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу
1.3. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу
2. Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення
3. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи
4. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи
Доповідь: Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави
1. Публічна обіцянка винагороди
1.1. Загальна характеристика публічної обіцянки винагороди
Фізичні чи юридичні особи, які бажають досягти певної економічної мети зазвичай укладають відповідний договір з конкретним контрагентом: продавцем, підрядником, перевізником, зберігачем та ін. Але трапляються випадки, коли досягти бажаного результату можна, лише долучивши до співпраці широке коло осіб. Скажімо, особа може обіцяти винагороду будь-кому, хто вчинить певні дії (зокрема, поверне загублені речі чи надасть відомості про їх місцезнаходження, повідомить про місцезнаходження фізичної особи, досягне певного спортивного результату тощо). Така обіцянка адресується невизначеному колу осіб, але винагороду отримає той, хто вчинить обумовлені дії і досягне певного результату.
Отже, публічна обіцянка винагороди-це односторонній правочин, в силу якого одна особа зобов'язується сплатити матеріальну винагороду будь-якій особі за умови досягнення нею зазначеного результату.
Мета, якої прагне досягти особа, що обіцяє винагороду, складається з двох взаємопов'язаних елементів:
1) залучити значне коло осіб до виконання певної роботи та
2) отримати якнайшвидше результат або отримати найкращий результат.
Оскільки в будь-якому зобов'язанні беруть участь щонайменше дві особи - кредитор і боржник, то і зобов'язання із публічної обіцянки винагороди виникає лише тоді, коли окрім особи, яка пообіцяла винагороду (боржника), з'явиться і особа, яка досягне визначеного результату і буде претендувати на виплату винагороди (кредитор).
У ЦК України передбачено два види зобов'язань, що випливають із публічної обіцянки винагороди:
1) зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу;
2) зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу.
1.2. Зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу
Ознаки зобов'язання, що виникає із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.
Оскільки не всі обіцянки породжують обов'язок сплатити винагороду, відносини, що виникають у зв'язку із обіцянкою винагороди, набувають характеру цивільно-правового зобов'язання лише за наявності певних ознак:
1) обіцянка має бути публічною, тобто сповіщеною в засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб (ч. 2 ст. 1144 ЦК України). Публічною вважається і обіцянка, яка звернута до певного кола осіб (наприклад, до "студентів гуртожитку", "працівників заводу"). Якщо ж звернення адресовано конкретним особам, а отже, є персоніфікованим, відносини втрачають ознаку публічності і набувають договірного характеру;
2) в обіцянці повинно бути зазначено завдання, яке необхідно виконати. Це може бути досягнення конкретної мети (знайти загублену обручку, втрачений вантаж, встановити місцезнаходження вкраденого автомобіля, отримати золоту медаль на олімпіаді, встановити рекорд у стрибках тощо) або виконання певної роботи, характер якої допускає здійснення її різними особами. Результат може бути досягнутий чи не досягнутий, але не може бути кращим чи гіршим. Тому обіцяну винагороду має право вимагати той, хто досяг визначеного результату;
3) із оголошення повинно бути зрозумілим, хто обіцяє винагороду, і місце, куди необхідно надати результат;
4) для завдання можуть бути встановлені місце і строк (термін) його виконання. Якщо строк виконання завдання не визначений певним проміжком часу або календарною датою, завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання;
5) відповідно до ч. 3 ст. 1144 ЦК України у сповіщенні публічної обіцянки винагороди потрібно визначити розмір такої винагороди. Окремі фахівці вважають, що оголошення, в яких розмір винагороди не визначений, а лише зазначено, що "винагорода гарантується", не відповідають закону і не породжують зобов'язання, передбаченого гл. 78 ЦК України.
На практиці у більшості випадків в обіцянках фізичних осіб сплатити винагороду її розмір не зазначається.
Достатньо пригадати персонажа І. Ільфа та Є. Петрова вдову Грицацуєву, яка обіцяла "пристойну винагороду за інформацію про місцезнаходження т. Бендера". Варфоломійович, який приніс вирізку з газети, про те, що "вчера на площади Свердлова попал под лошадь гражданин О. Бендер", і поцікавився розміром винагороди, отримав відповідь: "Усе беріть!". Внаслідок торгу інформація, за яку варфоломійович правив 20 карбованців, була передана вдові за п'ять карбованців.
Якщо розмір винагороди не визначений, це не виключає можливості виникнення спору щодо її розміру. У цих випадках розмір винагороди може встановлюватися судом з урахуванням принципів розумності, справедливості і добросовісності. Хоча спори щодо розміру винагороди можуть виникати і у випадках, коли її розмір чітко визначений, але особа, яка відгукнулася на обіцянку, вважає її недостатньою. І в цьому разі, за відсутності порозуміння, сторони можуть звернутися до суду. Тому ми вважаємо, що зобов'язання із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу можуть виникнути і у випадку, коли конкретний розмір винагороди не встановлений.
Якщо винагорода має немайновий характер, то цивільно-правові відносини не виникають.
Так, поліцейський комісар Горовіц із французького бойовика "Хто е хто?" пообіцяв тому, хто допоможе визволити його дочку з рук злочинців, право називати його просто по імені "Станіслав" і заходити в будь-який час у гості.
У такому випадку взаємовідносини між особами не підлягають цивільно-правовому регулюванню;
6) обіцянка може бути зроблена в будь-якій формі (письмово, по телебаченню, по радіо, по Інтернету тощо). Особи, які хочуть відгукнутися, можуть вимагати письмового підтвердження інформації. Наприклад, якщо винагорода обіцяється пілоту, який має пролетіти під Тріумфальною аркою в Парижі, як було в кінофільмі "Шукачі пригод", то зацікавлена особа має можливість впевнитися в дійсності такої пропозиції;
7) обіцяти винагороду можна лише за правомірні дії (під цивільно-правове регулювання не підпадає, наприклад, оголошення про сплату винагороди за виготовлення вибухового пристрою). У разі вчинення правочину, який не відповідає засадам правопорядку чи моралі, він може бути визнаний у встановленому законом порядку недійсним;
8) обіцянка винагороди повинна носити майновий характер, тобто мають обіцятися певна грошова сума, певне майно або певні блага майнового змісту (путівка в санаторій, частина заблукалої отари овець тощо);
9) винагорода виплачується за принципом "першому - все". Так, якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою. У випадку виконання завдання одночасно кількома особами, винагорода розподіляється між ними порівну.
Права та обов'язки суб'єктів публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.
Особа, яка публічно пообіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана її виплатити у разі виконання завдання і передання їй його результату (ч. 1 ст. 1148 ЦК України).
Ця особа має право:
1) змінити завдання та умови надання винагороди (ч. 1 ст. 1147 ЦК України);
2) публічно оголосити про припинення завдання (ч. 2 ст. 1149 ЦК України).
Публічне обіцяння винагороди жодних обов'язків у тих, до кого воно звернене, не породжує.
Відповідні ж права в них виникають лише при досягненні зазначеного в публічній обіцянці результату: обіцяну винагороду має право вимагати той, хто його досяг.
Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат (частини 2, 3 ст. 1147 ЦК України).
У разі, коли особа, яка публічно обіцяла винагороду, публічно оголосила про припинення завдання, особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування (ч. 2 ст. 1149 ЦК України).
Припинення публічної винагороди без оголошення конкурсу.
Правові відносини, що виникли у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди без оголошення конкурсу, припиняються у разі:
1) закінчення строку для передання результату;
2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.
1.3. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу
Загальна характеристика зобов'язання, що виникає з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу.
Зобов'язання із конкурсу є видовим поняттям зобов'язань, що виникають із публічної обіцянки винагороди. З метою вирішення актуальних питань у промисловості, будівництві, мистецтві використовується така цивільно-правова форма, як оголошення конкурсу.
Оголошення конкурсів сприяє створенню найкращих творів літератури, науки, мистецтва, дає можливість виявити талановитих виконавців в галузі музики, театру і кіно, розв'язати складні технічні завдання, знайти оригінальні способи вирішення проблеми.
Конкурс характеризується тим, що винагорода оголошується не за виконання певної роботи взагалі, а за найкраще її виконання, тобто конкурс зобов'язує його засновника, який публічно оголосив про виплату спеціальної нагороди за краще виконання певної роботи, виплатити обіцяну винагороду особі, робота якої визнана достойною відповідно до умов конкурсу.
Сторонами конкурсу виступають його засновники та учасники.
Засновниками конкурсу (змагання) можуть бути як фізичні, так і юридичні особі (наприклад, спілка письменників, журналістів, кінематографістів; редакції газет, журналів; мер міста, директор заводу).
У конкурсних правовідносинах завжди беруть участь кілька учасників, оскільки зміст конкурсу передбачає наявність змагання, конкуренцію і, відповідно, обов'язкове порівняння результатів діяльності чи робіт кількох осіб. Якщо на конкурс подано одну роботу, він вважається таким, що не відбувся.
Коло учасників конкурсу залежить від того, є він відкритим чи закритим (ч. 3 ст. 1150 ЦК України).
Відкритий конкурс означає, що пропозиція засновника адресована всім бажаючим, тому засновник не має права відмовити в прийнятті роботи чи оцінці її результату будь-якій особі, яка бажає стати учасником конкурсу. Водночас відкритий конкурс не виключає попереднього кваліфікаційного відбору учасників. Але такий відбір можливий лише за умови, що про це безпосередньо зазначено в умовах конкурсу, а критерії відбору випливають із його мети.
Для закритого конкурсу характерно те, що засновник запрошує до участі у ньому персональних учасників, тобто пропозиція взяти участь у такому конкурсі направлена певному колу осіб за вибором засновника. Коло учасників закритого конкурсу обмежене і заздалегідь відоме засновнику. Це дає підстави окремим авторам вважати, що закритий конкурс не є конкурсом у розумінні цього слова, а є сукупністю кількох окремих договорів, що укладаються з низкою виконавців, кожен з яких отримує обумовлену винагороду Використати ж замовник зобов'язується лише найкращі роботи, виконавцям яких виплачується заохочувальна винагорода у вигляді премії.
В юридичній літературі немає єдності думок щодо підстав, моменту виникнення та характеру зобов'язання, яке випливає з оголошення конкурсу.
Так, на думку деяких авторів, конкурс - це односторонній правочин, який виконується під умовою. Окремі вчені зазначають, що конкурсом є сукупність кількох односторонніх правочинів, які повинні бути вчинені як організатором конкурсу, так і його учасниками; а інші підкреслюють, що конкурсне правовідношення виникає лише з двох односторонніх правочинів, вчинених засновником конкурсу та особою, яка бере в ньому участь.
Щодо моменту виникнення конкурсних правовідносин, то одні фахівці вважають, що вони виникають з моменту оголошення конкурсу, інші пов'язують момент виникнення таких правовідносин із моментом представлення робіт.
Зазначимо, що у правочинах з відкладальною умовою виникнення прав та обов'язків у сторін залежить від настання чи ненастання певної обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (ст. 212 ЦК України). При оголошенні ж конкурсу права та обов'язки виникають у його засновника уже з моменту такого оголошення, тому розглядати конкурс як умовний правочин немає достатніх підстав.
Ми вважаємо, що конкурсні правовідносини виникають на підставі трьох юридичних фактів - трьох односторонніх правочинів, а саме:
1) оголошення конкурсу. На підставі цього одностороннього правочину виникають права та обов'язки, але визначається лише один суб'єкт відносин - засновник конкурсу, оскільки тільки в нього виникають обов'язки;
2) надання робіт на конкурс. Цей правочин свідчить про бажання особи взяти участь у конкурсі, внаслідок чого з'являється ще один суб'єкт зобов'язання - учасник конкурсу;
3) підведення підсумків засновником конкурсу і прийняття ним рішення про переможця. Після того як засновник повідомив про переможця конкурсу, виникає зобов'язання сплатити винагороду конкретній особі.
Щодо самого поняття проведення конкурсу, то воно включає в себе низку етапів'.
1) оголошення конкурсу публічно через засоби масової інформації або іншим чином;
2) надання робіт на конкурс. Однак подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ;
3) оцінка поданих на конкурс робіт. Для цього засновником конкурсу створюється конкурсна комісія (журі);
4) підведення підсумків. За наслідками оцінювання робіт засновник конкурсу може прийняти рішення про:
- присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;
- присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);
- відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;
- присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).
Отже, переможець, тобто особа, яка досягла найкращого результату, визначається на цьому етапі. Визначення переможця є прерогативою засновника конкурсу, і він встановлює порядок визнання переможцем.
Результати конкурсу можуть бути оскаржені заінтересованою особою до суду;
5) сплата винагороди. Засновник конкурсу зобов'язаний виплатити обіцяну винагороду саме особі, робота якої визнана достойною відповідно до умов конкурсу. При колективній участі в конкурсі виплачується одна премія всьому колективу. Подальший розподіл виплаченої винагороди здійснюється спів-переможцями за спільною домовленістю.
Законодавець надає переможцю конкурсу право вимагати від його засновника виконання свого зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу (ч. 1 ст. 1156 ЦК України);
6) повернення поданих на конкурс робіт. Відповідно до ч. 1 ст. 1157 ЦК України умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає Його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною. Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс. Однак у законі встановлені випадки, коли засновник конкурсу може залишити у себе річ, передану на конкурс, або набути право власності на неї.
Умови оголошення конкурсу.
Традиційно розрізняють обов'язкові (істотні) умови конкурсу, тобто ті, які повинні міститися в оголошенні при проведенні будь-якого конкурсу, та факультативні, або ті, що конкретизують конкурсне завдання і залежать від особливостей конкурсу (на найкращий проект забудови, макет скульптури, найкращу фотографію, рекламу, нарис тощо).
Оголошення про конкурс обов'язково має містити:
1) виклад завдання. Предметом конкурсу може виступати результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо;
2) строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії - це може бути або конкретна дата, або проміжок часу. Особливості конкурсу ("міс Україна", "народний артист") можуть обумовлювати встановлення його проміжних чи попередніх етапів (на рівні навчального закладу, району, області, республіки тощо);
3) кількість призових місць, вид і розмір нагороди (премії), яка має бути виплачена переможцеві. Засновник конкурсу повинен чітко зазначити в оголошенні кількість призових місць та суму нагороди за кожне з них. Водночас, відповідно до ч. 3 ст. 1151 ЦК України, засновнику конкурсу надано можливість передбачити умовами конкурсу лише моральне заохочення переможця, що може виражатися, наприклад, у присудженні почесних звань, нагородженні пам'ятними відзнаками, дипломами;
4) відомості про засновника конкурсу;
5) місце подання роботи;
6) порядок підведення підсумків і строк оголошення результатів. До факультативних умов можна віднести:
1) вимоги щодо оформлення робіт. Форма надання роботи на конкурс визначається самим її характером і може полягати у:
а) наданні засновнику певного результату роботи (рукопис, макет, проект, фотографія тощо). Умовами конкурсу може бути передбачено надання проспекту, анотації (наприклад, сценарію);
б) виконанні роботи при безпосередньому її сприйнятті (заспівати, прочитати, станцювати тощо).
Крім того, засновник конкурсу може встановити умову подання робіт під девізами (на кращий проект пам'ятника, проект забудови району, на кращу студентську роботу в галузі "Юридичні науки" тощо);
2) склад журі (конкурсної комісії), який визначається засновником конкурсу;
3) порядок і строк виплати винагороди;
4) порядок використання поданих на конкурс робіт;
5) порядок повернення робіт тощо.
Засновник конкурсу має право змінити його умови або взагалі відмовитися від проведення конкурсу. Але при цьому можна порушити права осіб, які виявили бажання взяти участь у конкурсі. Тому чинне законодавство встановлює випадки, за яких засновник конкурсу може скористатися цими правами.
Так, змінити умови конкурсу можна лише до його початку. Про зміну умов конкурсу має бути оголошено в тому ж порядку, в якому було оголошено конкурс. Якщо особа подала роботу на конкурс, то засновник конкурсу не має права відмовити у розгляді представленої роботи і її оцінці, посилаючись на зміну умов конкурсу. Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу особа втратила інтерес до участі в ньому або її участь стала неможливою, вона має право на відшкодування засновником конкурсу витрат, які були понесені нею для підготовки до участі в конкурсі (ч. 2 ст. 1152 ЦК України).
Відповідно до ст. 1153 ЦК України відмовитися від конкурсу можна тільки у разі, коли його проведення стало неможливим за обставин, які не залежать від засновника конкурсу. У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі в конкурсі.
Права та обов'язки суб'єктів зобов'язань, що випливають із оголошення конкурсу.
Оголошення конкурсу обумовлює виникнення певних прав та обов'язків як у засновника конкурсу, так і у його учасників. Враховуючи взаємність цього зобов'язання (обов'язки однієї сторони відповідають правам іншої), зупинимося лише на обов'язках суб'єктів конкурсу.
Обов'язки засновника конкурсу:
1) повідомити про умови конкурсу одночасно з його оголошенням або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому (ч. 1 ст. 1151 ЦК України);
2) прийняти і належно зберігати надані учасниками конкурсу роботи;
3) переглянути і оцінити представлені на конкурс роботи, визначити переможців, а якщо це передбачено умовами конкурсу, то і осіб, яким також належить винагорода (друге і третє місце, заохочувальні призи тощо);
4) видати нагороду (премію) переможцю конкурсу (ч. 3 ст. 1151 ЦК України);
5) за бажання використовувати в подальшому предмет конкурсу, яким був результат інтелектуальної, творчої діяльності, отримати на це згоду переможця конкурсу (ч. 2 ст. 1156 ЦК України);
6) повернути учасникам конкурсу подані ними на конкурс речі (ст. 1157 ЦК України). Засновник конкурсу має право залишити в себе річ, подану на конкурс, лише за згодою учасника конкурсу. Якщо ж учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею. При цьому він може набути право власності на таку річ відповідно до ст. 344 ЦК України (набувальна давність).
Обов'язки учасника конкурсу:
1) при поданні твору для участі в конкурсі враховувати вимоги, які спеціально висуваються до робіт засновником конкурсу (наприклад, за умовами на конкурс не повинні подаватися твори, які вже отримали відзнаки на аналогічних конкурсах);
2) під час проведення конкурсу не передавати роботу для участі в інших конкурсах або не використовувати її іншим способом, якщо це визначено умовами конкурсу;
3) не передавати третім особам права на використання свого твору тим же способом або протягом встановленого строку, якщо це передбачено умовами конкурсу;
4) надати засновнику конкурсу можливість реалізувати своє переважне перед іншими особами право на укладення договору про використання предмета конкурсу (ч. 3 ст. 1156 ЦК України).
Конкурсні правовідносини припиняються після виплати обіцяної засновником конкурсу винагороди.
Цивільно-правові зобов'язання, які виникають із конкурсу, необхідно відмежовувати від конкурсних відносин у трудовому праві. У цивільному праві конкурс - це засіб створити умови для найкращого вирішення конкретного творчого завдання, виконання певної роботи і заохочення осіб, які цю роботу виконали. У трудовому праві оголошений конкурс є підставою для виникнення трудових правовідносин.
2. Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення
Загальна характеристика зобов'язань, що виникають із дій, які вчиняються в майнових інтересах іншої особи без її доручення.
У житті трапляються випадки, коли одна особа без будь-яких повноважень вчиняє певні дії в інтересах іншої особи. Як правило, особа, на користь якої вчиняються такі дії, відсутня або їй невідомо про небезпеку, що виникла.
Відносини указаного характеру були достатньо поширеними в роки Великої Вітчизняної війни, оскільки без догляду залишалося майно осіб, евакуйованих в інші райони, закликаних до діючої армії, переведених разом із підприємством в іншу місцевість. У таких випадках сусіди, друзі відсутніх нерідко і без спеціального доручення піклувалися про їх майно (охороняли його, доглядали худобу, сплачували грошові платежі тощо).
Життєвість цього інституту була доведена і в мирний час. Наприклад, за відсутності спадкоємців опіку над майном померлої особи здійснюють сусіди, знайомі.
Таким чином, оскільки при вчиненні дій без доручення особа, яка їх вчиняє, може зазнати певних матеріальних витрат, у законодавстві повинні існувати гарантії відшкодування цих витрат особою, в інтересах якої такі дії вчиняються.
Інститут вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення був відомий ще римському приватному праву. Водночас ні в ЦК УРСР 1922 р, ні в ЦК УРСР 1963 р. він передбачений не був, хоча потреба регулювання таких відносин є очевидною.
На сьогодні зобов'язання, що виникають із дій, які вчиняються однією особою в майнових інтересах іншої, без спеціального доручення, є спеціальним видом недоговірних зобов'язань. Унаслідок таких дій виникає право вимагати від особи, в інтересах якої вони вчинялися, відшкодування понесених у зв'язку з ними витрат (ст. 1158-1160 ЦК України).
Цивільно-правовий інститут, що розглядається, потребує особливого правового регулювання. З одного боку, законодавець повинен сприяти розвитку етичних засад існування суспільства, надавати підтримку й охороняти майнові права та інтереси осіб, які за відсутності правових підстав лише завдяки своїй свідомості надають допомогу іншим особам. З другого боку, необхідно встановити чіткі межі втручання в чужі справи, оскільки добрі наміри однієї особи можуть перетворитися в зло для іншої.
Мета цивільно-правового інституту вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення - урегулювати відносини, що виникають при охороні однією особою інтересів іншої без спеціальних нате повноважень, захистити майнові інтереси особи, яка вчиняє ці дії.
Відповідно до ч. 1 ст. 1158 ЦК України, якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.
Суб'єктами зобов'язань, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, є особа, яка вчиняє ці дії, та особа, в інтересах якої вони вчиняються.
Умови виникнення зобов'язань із дій, які вчиняються в майнових інтересах іншої особи без її доручення.
Правові наслідки вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення можуть виникнути лише за наявності умов, прямо передбачених у законі, а саме:
1) майновим інтересам особи загрожувала реальна небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків;
2) між учасниками правовідносин, що виникають, відсутні будь-які договірні відносини. Якщо між сторонами був укладений відповідний договір (доручення, зберігання, охорони, перевезення тощо), то відносини, які виникли, регулюються його нормами.
Не можуть вважатися вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення випадки, коли ті чи інші дії, хоча і не передбачені безпосередньо договором, повинні або можуть вчинятися на основі спеціальних норм закону. Так, залізниця вправі реалізувати вантаж, що надійшов, іншій організації у разі перебування його на станції понад граничні терміни зберігання (п. 48 Статуту залізниць України); підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду, якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу загрожує життю та здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог (ч. 2 ст. 848 ЦК України); наймач проводить за свій рахунок поточний ремонт речі, переданої в найм, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 776 ЦК України) тощо;
3) вчинення дій з відвернення небезпеки від майна:
- не входить до кола службових обов'язків особи, яка ці дії вчинила (дії пожежника, охоронця, сторожа та ін.);
- не пов'язане із статутною діяльністю певної організації (наприклад, благодійного фонду);
- не випливає із вимог закону (наприклад, дії батьків, опікунів стосовно малолітніх дітей, недієздатних осіб);
4) дії вчиняються саме в інтересах іншої особи, тобто особа, яка їх вчиняє, не має свого самостійного інтересу при таких діях.
Якщо особа вважає справу своєю і вчиняє певні дії не тому, що бажає піклуватися про чужий інтерес, а керуючись виключно своїми інтересами, то, відповідно, і положення цього інституту не можуть застосовуватися. Наприклад, у випадку, коли співвласник виконує ремонт речі, він вчиняє такі дії, перш за все, у своїх інтересах, тому і правовідносини, що виникають, будуть регулюватися відповідними нормами щодо інституту спільної власності;
1) дії, які вчиняються, є правомірними, тобто вони не суперечать чинним законам та підзаконним актам, не ставлять за мету досягнення протиправної мети. Так, зобов'язання не може виникнути, якщо особа, "піклуючись про майнові інтереси" сусіда перегнала до себе у садибу вкрадену тим худобу, щоб працівники правоохоронних органів не виявили її під час огляду подвір'я;
2) дії, які вчиняються в інтересах іншої особи, не повинні суперечити її фактичним намірам. Наприклад, власник викинув зламаний годинник, оскільки він йому не подобався, а інша особа його відремонтувала;
3) особа, яка вчиняє такі дії, позбавлена можливості повідомити про це зацікавлену особу й отримати від неї певні вказівки. Виникнення зобов'язань із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення виключається у випадку, якщо із зацікавленою особою є можливість зв'язатися, наприклад, по телефону, і сповістити про небезпеку, що загрожує її майновим інтересам;
4) дії, які вчиняються, за своїм характером становлять не лише користь для особи, а і є єдиною можливістю попередження, усунення або зменшення невигідних наслідків для неї у вигляді знищення чи пошкодження майна, неотримання звичайних доходів чи прибутків тощо. Так, студент, який вирішив зробити приємне своєму сусіду по гуртожитку, віднісши в термінову хімчистку його костюм, може твердо розраховувати лише на подяку, а не на повернення сплачених коштів, оскільки корисність дій не завжди обумовлює їх необхідність;
5) особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має за мету набути будь-яку вигоду для такої особи, збільшити ЇЇ майно чи надати майну додаткових якісних ознак, її мета - вчинити дії, які дозволять попередити, усунути або зменшити невигідні майнові наслідки для іншої особи;
6) понесені особою витрати повинні бути виправданими обставинами, за яких були вчинені дії, тобто ці обставини становили небезпеку для майнових інтересів іншої особи, і вона могла понести збитки. Звичайно, якщо, відвертаючи небезпеку від речі, особа витратить коштів значно більше, ніж її вартість, то виникають сумніви у необхідності вчинення таких дій. Тому в цьому випадку розмір відшкодування повинен обмежуватися реальною вартістю майна, яке було збережене, або розміром шкоди, яка була відвернута, а не реальними витратами;
7) дії в майнових інтересах іншої особи не повинні виконуватися, коли стало відомо, що вони не схвалюються нею.
Права та обов'язки суб'єктів зобов'язань" що виникають із дій, які вчиняються в майнових інтересах іншої особи без її доручення.
Мають взаємний характер. Тому зупинимось лише на їх обов'язках, які дають можливість визначити відповідні права контрагента.
Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана:
1) за першої нагоди повідомити цю особу про свої дії (ч. 2 ст. 1158 ЦК України). Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, в подальшому до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір (наприклад, доручення, зберігання);
2) вжити всіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи, якщо не має можливості повідомити про такі дії цю особу (ч. 3 ст. 1158 ЦК України);
3) взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема, обов'язки щодо вчинених правочинів (ч. 3 ст. 1158 ЦК України);
4) негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано (ст. 1159 ЦК України).
Щодо понять "перша нагода" та "негайно" зазначимо, що вони за своїм характером є досить оціночними і їх зміст необхідно з'ясовувати, виходячи із звичаїв ділового обороту, засад розумності та добросовісності.
Особа, в майнових інтересах якої були вчинені дії без її доручення, зобов'язана відшкодувати особі, яка їх вчинила, фактично зроблені витрати, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії (ч. 1 ст. 1160 ЦК України).
Відшкодування витрат, понесених особою у зв'язку із вчиненням нею дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення.
Право на винагороду за вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення особа, яка вчинила ці дії, не набуває. Проте вона має право на відшкодування понесених у зв'язку з такими діями витрат. Це право особа набуває незалежно від того, чи досягнено нею позитивного результату.
Водночас особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, має право на відшкодування витрат за наявності загальних умов, про які йшлося вище, а також відповідних на те підстав, якими є:
1) наявність фактично зроблених витрат, виправданих обставинами, за яких були вчинені дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення. Якщо при вчиненні таких дій особа не зазнала витрат, то, відповідно, відсутні й підстави вимагати будь-які кошти;
2) особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, виконала всі покладені на неї у зв'язку з цим обов'язки (повідомила про вчинення таких дій за першої нагоди, негайно подала звіт про них тощо).
Інколи вчинення таких дій пов'язане із завданням шкоди майновим інтересам іншої особи. У цьому випадку відносини, які виникають, регулюються, виходячи із загальних засад недоговірної відповідальності.
3. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи
Загальна характеристика зобов'язань з рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.
Шкода, яка завдана однією особою іншій, підлягає відшкодуванню. Водночас майнова шкода може бути завдана особі і її власними свідомими діями. У цьому випадку, за загальним правилом, завдана шкода відшкодуванню не підлягає. За певних умов виняток становлять лише зобов'язання, які виникають у зв'язку з рятуванням здоров'я та життя фізичної особи чи майна іншої особи.
Інститут зобов'язань щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування, почав історично складатися в нашій країні ще в 30-х роках минулого століття.
Першими в судовій практиці справами про відшкодування шкоди, яка була завдана при рятуванні соціалістичного майна, були справи:
- Марцинюка, який добровільно брав участь у гасінні пожежі на залізниці і пошкодив при цьому одяг;
- Бичкова, який загинув при гасінні пожежі, що охопила склади стадіону.
Верховний Суд СРСР підкреслив, що, незважаючи на відсутність прямих вказівок у цивільному законодавстві про відшкодування шкоди в цих випадках, необхідно керуватися положеннями ст. 131 Конституції СРСР, відповідно до якої кожен громадянин зобов'язаний берегти і зміцнювати соціалістичну власність. У наведених справах обов'язок з відшкодування шкоди було покладено на залізницю і товариство "Динамо".
Такі судові рішення створили передумови для закріплення в ЦК УРСР 1963 р. нового цивільно-правового інституту - відшкодування шкоди, яка була завдана особі при рятуванні державного чи колективного майна1.
У ЦК України 2003 р. порівняно з ЦК УРСР 1963 р. розширені підстави виникнення зобов'язань, пов'язаних із рятуванням. Якщо раніше норми цього інституту регулювали лише зобов'язання, які виникали у зв'язку із рятуванням державного чи колективного майна, то положення чинного законодавства поширюються на всі зобов'язання, що виникають із рятування здоров'я і життя, а також майна незалежно від форми власності.
Сторонами в цих зобов'язаннях виступають: 1) фізична особа (рятувальник), яка понесла майнові збитки, дістала каліцтво чи іншим чином ушкодила своє здоров'я під час рятування від реальної загрози без відповідних на те повноважень:
а) життя чи здоров'я іншої особи;
б) майна фізичної або юридичної особи.
Дії рятувальника повинні носити добровільний характер і бути спрямованими на усунення обставин, які загрожують чужому життю, здоров'ю чи майну, або усунення негативних наслідків події, яка вже настала.
У разі смерті рятувальника стороною будуть виступати його спадкоємці.
Зобов'язання, що розглядаються, не виникають у разі рятування життя та здоров'я фізичних осіб, майна інших осіб при виконанні рятувальником своїх професійних (трудових) обов'язків, наприклад, пожежниками, лікарями, ветеринарами, працівниками міліції та ін.
Якщо дії з рятування вчиняє юридична особа, вона не має права на відшкодування шкоди, за винятком випадків, установлених законом. Так, відповідно до статей 328, 332 Кодексу торговельного мореплавства України будь-яка з корисним результатом дія щодо рятування судна, яке наразилося на небезпеку, вантажів та інших предметів, що знаходяться на ньому, тощо дає право на отримання певної винагороди, розмір якої визначається домовленістю сторін, а за її відсутності - уповноваженим органом;
2) фізична або юридична особа, яка є власником (володільцем)
майна, що рятувалося, або держава. За об'єктом рятування зобов'язання, що аналізуються, можуть бути поділені на дві групи:
1) які виникають із рятування життя та здоров'я фізичної особи (ст. 1161 ЦК України);
2) які виникають із рятування майна фізичної або юридичної особи (ст. 1162 ЦК України).
Однак правові наслідки рятування залежать не лише від його об'єкта, а й від об'єкта, якому була завдана шкода (життя, здоров'я чи майно рятувальника). Враховуючи це, можна розрізнити три групи правових наслідків рятування:
1) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, а також шкода, завдана її майну, якщо вона без відповідних повноважень рятувала життя та здоров'я фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою в повному обсязі;
2) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі;
3) шкода, завдана майну фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.
Обов'язок власника (володільця) майна відшкодувати шкоду, яка завдана особі при рятуванні його майна, виникає незалежно від наслідків рятування. Однак розмір відшкодування не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.
Якщо особа рятувала чуже майно, незважаючи на владні заборони компетентних органів (наприклад, при знищенні худоби під час епізоотії, епідемії), то права на відшкодування завданої їй шкоди вона не набуває.
Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану рятувальнику, виникає за таких умов:
1) небезпека для життя, здоров'я або майна іншої особи була реальною.
Небезпека не повинна бути мнимою, тобто такою, що існує лише в уяві рятувальника. Вона може бути зумовлена природними явищами, самою особою, життя, здоров'я або майно якої рятується, а також діями третіх осіб.
На практиці можуть виникати питання щодо доцільності дій рятувальника, який діяв в умовах небезпеки. Це питання вирішується виходячи із конкретних обставин справи. Лише за умови явної невідповідності між ступенем небезпеки, що виникла, і заходами, які були вжиті для її відвернення, можуть бути підстави для відмови у відшкодуванні завданої шкоди;
2) відсутність у рятувальника належних повноважень;
3) спрямованість його дій на рятування життя, здоров'я чи майна іншої особи.
При цьому потрібно враховувати, що майно, яке рятувалося, повинно обов'язково мати істотну цінність. Майно істотної цінності - категорія досить оціночна, але, безумовно, це поняття повинно охоплювати речі, які становлять історичне чи культурне надбання країни, є пам'ятниками архітектури, культури, мистецтва або становлять значну вартість для їх власника (володільця).
Виникає запитання: які правові наслідки настануть, якщо рятувалося майно, що не становить істотної цінності? Ми вважаємо, що в цьому випадку, за аналогією закону, рятувальник має право вимагати відшкодування завданої йому шкоди, посилаючись на норми інституту "Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення" (статті 1158-1160 ЦК України);
4) наявність шкоди у рятувальника;
5) причинний зв'язок між його діями з рятування здоров'я, життя чи майна іншої особи і каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю рятувальника, а також шкодою, завданою його майну. Причинний зв'язок може бути наслідком цілої низки факторів, які пов'язані із рятуванням: під час гасіння пожежі особа впала з драбини; рятувальник захворів на запалення легенів, оскільки витягував іншу особу з крижаної води, тощо.
Відмежування зобов'язань, що виникають із рятування, від інших зобов'язань.
Зобов'язання, які виникають із рятування, зовні схожі із зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, але між ними існує і істотна відмінність. Відшкодування шкоди у зобов'язаннях, які виникають у зв'язку із завданням шкоди, є цивільно-правовою відповідальністю за завдання шкоди. У зобов'язаннях, що виникають із рятування, шкода завдається правомірними діями потерпілого, які він свідомо вчиняв, допускаючи завдання шкоди своєму майну, здоров'ю та життю. Тому порядок і умови відшкодування шкоди, завданої рятувальнику, не повинні регламентуватися нормами ЦК України, які передбачають відповідальність по зобов'язаннях із завдання шкоди.
Зобов'язання, що виникають із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, необхідно відмежовувати від зобов'язань, що виникають у зв'язку із вчиненням дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, за такими критеріями:
1) при рятуванні об'єктом рятування виступають: життя, здоров'я, майно, яке має істотну цінність. У зобов'язаннях, що виникають із діяльності в чужому інтересі, об'єктом виступає виключно майновий "чужий інтерес" незалежно від його значущості;
2) при рятуванні предметом відшкодування виступають збитки, які поніс рятувальник, та (або) компенсація, яка належить йому (його спадкоємцям) у зв'язку із загибеллю чи ушкодженням здоров'я; при вчиненні дій без дорученнявідшкодовуються лише понесені особою витрати;
3) при рятуванні обов'язок щодо відшкодування завданої шкоди за певних обставин покладається на державу або на власника (володільця) майна, яке рятувалося; при діяльності без доручення витрати відшкодовує виключно особа, в інтересах якої вчинялися дії;
4) при рятуванні майна розмір відшкодування не повинен перевищувати вартості майна, яке рятувалося; при діяльності без доручення відшкодовуються витрати, які були "виправдані обставинами, за яких були вчинені дії";
5) вчинення дій з рятування, як правило, пов'язане із настанням надзвичайних подій: повені, пожежі, землетрусу тощо; виконання дій без доручення зумовлене відсутністю власника майна, а самі дії є прикладом звичайної турботи і обачливості.
4. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи
Загальна характеристика зобов'язань, що виникають зі створення загрози життю, здоров'ю або майну особи.
У більшості випадків підставою виникнення зобов'язання є саме правомірні дії - свідоме укладання договорів та інших правочинів. Зобов'язання можуть виникати і внаслідок вчинення правопорушення (так звані деліктні зобов'язання). Обов'язковою умовою виникнення деліктних зобов'язань є протиправне, винне завдання шкоди, оскільки за відсутності шкоди немає чого відшкодовувати.
Водночас в юридичній літературі давно і справедливо підкреслювалося, що "центр ваги" деліктної відповідальності необхідно перенести зі шкідливого результату на більш ранній ступінь, коли протиправне діяння лише створює можливість завдання шкоди або коли сама діяльність має небезпечні властивості.
Ідея відповідальності не лише за завдану шкоду, а навіть за створення небезпеки завдання такої шкоди була реалізована ще в римському приватному праві. Так, за преторським едиктом встановлювалася відповідальність за просте створення небезпеки для перехожих: якщо на даху чи на карнизі, що виступав над місцем, де звичайно ходять люди, вивішувався чи встановлювався якийсь предмет, падіння якого могло заподіяти шкоду, то власник будинку сплачував певний штраф. Римські юристи підкреслювали, що претор видав цей едикт з величезною користю для суспільства: "щоб люди ходили по вулицям без страху і небезпеки" (Д.9.3.5.6)2.
У гл. 81 ЦК України дістав закріплення інститут, раніше не відомий вітчизняному законодавству, - інститут відповідальності за створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи. Головним завданням, яке покладається на цей інститут, є запобігання шкідливим наслідкам, які можуть настати у зв'язку з обставинами, що виникли.
Відповідно до ст. 1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати усунення цієї небезпеки від того, хто її створює.
У ст. 11 ЦК України серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, крім правочинів, створення результатів інтелектуальної, творчої діяльності і завдання шкоди, законодавець називає ще "інші юридичні факти". Отже, створення небезпеки законним правам та інтересам особи є одним із юридичних фактів, які є підставою виникнення цивільних зобов'язань.
Сторонами в зобов'язаннях, які при цьому виникають, виступає потенційний заподіювач шкоди, тобто особа, яка своїми діями чи бездіяльністю в майбутньому може заподіяти шкоду, та патетичний потерпілий від таких дій, тобто особа, якій може бути завдана шкода такою діяльністю в майбутньому.
Об'єктами цих зобов'язань є життя, здоров'я та майно фізичної особи або майно юридичної особи, яким загрожує небезпека.
Зобов'язання, які виникають з підстав, передбачених гл. 81 ЦК України, необхідно відмежовувати від договірних зобов'язань. Так, скажімо, якщо споживача турбує та обставина, що житлово-експлуатаційна організація своєчасно не виконує профілактичний огляд і плановий ремонт системи тепло-, водозабезпечення, а отже, його чекає несвоєчасний початок опалювального сезону і холодна зима, то в цьому разі вимоги споживача будуть грунтуватися не на нормах гл. 81 ЦК України, а на відповідних положеннях укладеного з житлово-експлуатаційною організацією договору про обслуговування будинків. Адже відповідно Д9 п. 19 Типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630, виконавець за цим договором зобов'язаний здійснювати контроль за технічним станом санітарно-технічного та інженерного обладнання квартир і своєчасно проводити підготовку будинку і "його відповідного обладнання до експлуатації в осінньо-зимовий період. Тобто в цьому випадку мова йде про належність виконання зобов'язань, передбачених договором.
Права та обов'язки сторін за зобов'язаннями, що виникають із створення загрози життю, здоров'ю або майну особи.
Особа, якій загрожує небезпека, має право вимагати усунення загрози її життю, здоров'ю або майну від того, хто її створює.
Особа, дії чи бездіяльність якої створюють небезпеку життю, здоров'ю чи майну іншої особи, зобов'язана усунути загрозу. Усунення загрози може полягати як у припиненні певної діяльності, так і у вчиненні відповідної дії (наприклад, коли підставою створення небезпеки є саме бездіяльність особи).
У разі неусунення загрози життю, здоров'ю або майну особи вона мас право вимагати:
1) вжиття невідкладних заходів щодо усунення такої загрози;
2) відшкодування завданої шкоди;
3) заборони діяльності, яка створює загрозу (ст. 1164 ЦК України).
Якщо особі буде відмовлено у задоволенні її вимог щодо припинення діяльності, яка, на її думку, може створювати загрозу життю, здоров'ю чи майну, це не позбавляє її права надалі вимагати відшкодування фактичних збитків і завданої їй шкоди.
Умови для звернення з вимогою про усунення небезпеки.
Вимоги щодо усунення небезпеки, яка фактично загрожує, є одним із засобів захисту цивільних прав. Тобто в цьому випадку особа вимагає не відшкодування завданої шкоди, а, насамперед, припинення дій, внаслідок яких їй може бути завдана шкода.
Особа, яка вважає, що їй загрожує небезпека, може звернутися як до особи, винної у створенні загрози, так і відразу до суду.
Умовами для такого звернення є:
1) загроза небезпеки життю, здоров То або майну особи. Ця небезпека може полягати:
- у проведенні будівельних робіт без належного дозволу і кваліфікації (наприклад, перебудування квартири чи будинку, прибудова тамбуру). Так, в одній із київських газет опублікували фотографію мансарди, яку самовільно побудував мешканець п'ятого поверху типового п'ятиповерхового будинку, внаслідок чого у фундаменті утворилася тріщина;
- у виконанні інших робіт без відповідного дозволу і кваліфікації (проведення газу, світла, водопроводу тощо);
- в утриманні диких тварин (наприклад, рисі, ведмедя), плазунів (гадюк, пітонів тощо), службових собак та собак бійцівських порід в домашніх умовах без відповідного дозволу;
- в утриманні в квартирі (на балконі) свійських тварин (поросят, кролів, курей та ін.) з порушенням встановлених правил;
- у здійсненні підприємницької діяльності або виконанні небезпечних робіт в домашніх умовах;
- у порушенні правил експлуатації джерел підвищеної небезпеки (літаків, пароплавів, місцевого транспорту, залізничного транспорту, різного роду "лунапарків" тощо), що може спричинити аварії та катастрофи;
- у наданні послуг з порушення встановленого порядку (наприклад, медичних, ветеринарних, охоронних, транспортних) або використання матеріалів чи засобів без відповідних сертифікатів якості, відповідності та придатності (ліків, спецзасобів тощо);
- у наявності обставин, які можуть зумовити настання техногенних катастроф (зсуви на схилах, прорив дамби, провалля дороги, руйнування мосту тощо);
- у різного роду екологічних небезпеках (наприклад, забруднення атмосферного повітря, водної поверхні, фунтів, виникнення загрози для флори та фауни, загрози радіоактивного забруднення) тощо.
2) небезпека повинна бути реальною, тобто існувати не лише в уяві особи;
3) можливість настання шкідливих наслідків має залежати саме від діяльності особи, дії якої потрібно припинити або яка мас вчинити певні дії
Режим, установлений ст. 1163 ЦК України, поширюється як на діяльність, що вже здійснюється і наслідком якої може бути завдання шкоди, так і на діяльність, що буде здійснюватися в майбутньому (виконання робіт, надання послуг, випуск продукції, експлуатація транспортного засобу, застосування ліків тощо).
Як слушно зазначає Є. О. Харитонов, "правомірність чи неправомірність дій, якими створена загроза, значення не має". Тобто правомірність дій однієї особи, внаслідок вчинення яких виникає небезпека для прав та законних інтересів іншої особи, не виключає можливості захисту прав та інтересів останньої. Так, певні види промислової діяльності, які об'єктивно пов'язані із забруднення навколишнього середовища, можуть створювати небезпеку таким абсолютним правам людини, як життя та здоров'я;
4) небезпека повинна загрожувати законним правам та інтересам особи
Доказами такої загрози є невідповідність діяльності (чи бездіяльності) особи стандартам, нормам, правилам, критеріям, встановленим екологічним, земельним, трудовим, житловим, будівельним законодавством тощо, які визначають безпечні умови експлуатації, збереження, застосування тих чи інших об'єктів матеріального світу, форм енергії, порядку реалізації наданих законодавством прав та ін.
5. Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави
Загальна характеристика зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
Інститут зобов'язань з набуття та збереження майна без достатньої правової підстави виник у римському приватному праві як самостійний елемент системи квазіконтрактів. Згодом у процесі рецепції римського приватного права за візантійським типом у Київській Русі, а набагато пізніше і в Україні зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави як окремий правовий інститут знайшли своє відображення в кодифікованих цивільно-правових актах різних періодів, зокрема в ЦК УРСР 1922 р. і ЦК УРСР 1963 р. (як інститут безпідставного збагачення), а також в нині чинному ЦК України 2003 р.
Зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави - це таке правовідношення, в силу якого одна сторона (набувач), яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої сторони (потерпілого) без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Такі зобов'язання залежно від способу безпідставного збагачення поділяються на:
1) зобов'язання з набуття майна без достатньої правової підстави, зокрема, помилкове повторне виконання зобов'язання (повторна оплата товарів, повторна поставка), виконання зобов'язання в розмірі, що перевищує дійсний (оплата роботи за договором підряду в розмірі, що перевищує визначену договором суму), тощо;
2) зобов'язання зі збереження майна без достатньої правової підстави, наприклад, виконання зобов'язання за інших осіб (оплата комунальних послуг однією особою за всіх мешканців комунальної квартири за відсутності договору між ними).
Суб'єктами зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є набувач (боржник) та потерпілий (кредитор). Ними можуть виступати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, Автономна Республіка Крим.
Набувачем є особа, яка набула або зберегла майно без достатньої правової підстави або на підставі, що згодом відпала.
Потерпілий - це особа, за рахунок якої відбулось безпідставне переміщення майнових цінностей.
Предметам зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є безпідставно набуте майно з усіма змінами, яких воно зазнало або може зазнати, крім:
1) заробітної плати і платежів, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліментів та інших грошових сум, наданих фізичній особі як засіб для існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
2) іншого майна, якщо це встановлено законом (ст. 1215 ЦК України).
Умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави слід вважати низку юридичних фактів, що породжують цей вид недоговірних зобов'язань, а саме:
1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого). Набуття майна може полягати у придбанні предметів матеріального світу, набутті речових і зобов'язальних прав (наприклад, набуття права власності на помилково поставлений товар, набуття права вимоги, прийняття послуг).
Збереження майна має місце, коли потерпілий зазнає витрат, які за нормального стану речей повинен був понести набувач, тим самим зберігаючи своє майно (наприклад, несплата набувачем грошових коштів потерпілому за користування майном, яке він взяв в оренду; сплата потерпілим повної суми податку за земельну ділянку, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, тощо);
2) наявність шкоди у вигляді зменшення або незбільшення майна потерпілого.
Так, зменшення майна потерпілого настає у разі помилкового повторного виконання ним зобов'язання на користь набувача (повторна поставка товарів, повторна оплата рахунків тощо). Водночас незбільшення майна потерпілого може мати місце у разі неповернення набувачем отриманого за недійсним правочином тощо;
3) відсутність правової підстави для набуття, збереження майна набувачем за рахунок потерпілого або набуття, збереження майна набувачем на підставі, яка згодом відпала.
Відсутність правової підстави передбачає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого без достатньої правової підстави, передбаченої законом або договором, адміністративним актом чи одностороннім правочином.
Іноді правова підстава, за якою придбане майно, згодом відпадає. Це може мати місце, зокрема, у разі одержання майна на підставі правочину, який згодом був визнаний судом недійсним, або у зв'язку із набранням чинності нової правової норми, якій надається зворотна сила, тощо;
4) причинний зв'язок між збільшенням або збереженням майна набувачем та, відповідно, зменшенням чи незбільшенням майна потерпілого. При цьому зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпшого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 ЦК України).
Права та обов'язки суб'єктів зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
Враховуючи взаємність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, наведемо перелік прав та обов'язків однієї сторони - набувача, правам та обов'язкам якого у такому зобов'язанні будуть відповідати аналогічні обов'язки та права іншої сторони - потерпілого.
Набувач зобов'язаний:
1) повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості цього - відшкодувати вартість такого майна, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст. 1213 ЦК України);
2) відшкодувати потерпілому всі доходи, які він одержав або міг одержати від безпідставно набутого майна з часу, коли він дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу набувач несе відповідальність за допущене ним погіршення майна (ч. 1 ст. 1214 ЦК України);
3) сплатити потерпілому проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ст. 536, ч. 2 ст. 1214 ЦК України).
Набувач має право вимагати відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно від часу, коли він зобов'язаний повернути доходи (ч. 1 ст. 1214 ЦК України).
Правові норми, що регулюють зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, відповідно до ч. 3 ст. 1212 ЦК України можуть застосовуватися й до інших, подібних за змістом, правовідносин, зокрема до: %
1) повернення виконаного за недійсним правочином. У силу підстав, передбачених законом (порушення форми, відсутність необхідного обсягу правосуб'єктності тощо) правочин може бути визнаний недійсним, що тягне за собою відпадіння тієї правової підстави, на якій сторони набули майно. У такому разі останнє підлягає поверненню в натурі як безпідставно набуте, а потерпілий має право самостійно обрати спеціальний чи зобов'язально-правовий спосіб захисту права власності: відповідно, позов про застосування правових наслідків недійсного правочину чи позов про витребування безпідставно набутого майна. Поряд з цим в юридичній літературі існує думка щодо можливості субсидіарного застосування вимог про витребування майна, набутого без достатньої правової підстави, і про визнання правочину недійсним та застосування його правових наслідків1;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння. Застосування до цього виду правовідносин правових норм, що регулюють зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, не залежить від способу вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза його волею) та добросовісності чи недобросовісності набувача;
3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні. Традиційно вважається, що повернення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні стосується переважно порушення грошових зобов'язань. При цьому правовою підставою повернення безпідставно набутих грошових коштів є не помилкове виконання зобов'язання потерпілим, а припинення зобов'язання через об'єктивні обставини;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Застосування положень гл. 83 ЦК України до деліктних правовідносин є доцільним у випадку, коли збитки завдані у формі упущеної вигоди, адже ЦК України не передбачає обов'язку набувача компенсувати потерпілому шкоду, завдану в іншій формі.