Загальне
Анотація дисципліни «Історія вчень про державу і право»
Програма вивчення нормативної навчальної дисципліни «Історія вчень про державу і право» складена відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалавра за напрямом підготовки 0304 «Право».
Предметом вивчення навчальної дисципліни є вивчення історії політико-правових вчень, закономірностей їхнього розвитку та протиборства, в результаті яких сформувалися системи аргументів на користь того або іншого способу вирішення цих проблем (проблеми прав людини, співвідношення особистості та держави, держави та права, демократії й технократії, миру та війни, теорії права та ін.).
Міждисциплінарні зв’язки. Курс пов'язаний з дисциплінами історичного циклу: "Історією держави і права зарубіжних країн", "Історією держави і права України", а також з "Теорією держави і права" та "Конституційним правом України".
1. Мета та завдання навчальної дисципліни
1.1. Мета і завдання дисципліни “Історія вчень про державу і право” полягає у тому, щоб студенти юридичного факультету, вивчаючи дану дисципліну, одержали знання про політичні та правові вчення в їх історичній еволюції, розуміли конкретну суть політико-правових теорій і могли співвіднести їх з сучасними концепціями.
1.2. Згідно з вимогами освітньо-професійної програми здобувачі вищої освіти повинні:
знати: – погляди, ідеї, основні концепції тих мислителів, які визнані класиками політико-правової думки; – хоча б загальні положення про життя, творчу діяльність, політичну орієнтацію авторів цих вчень; – основні добутки мислителів;
вміти: – орієнтуватися в тій історичній обстановці, коли були створені політико-правові вчення; – при вивченні політико-правових концепцій минулого з’ясувати їх зміст у контексті сьогоднішнього вирішення відповідних проблем; – поєднувати конкретно-історичний підхід до поглядів, ідей, концепцій минулих часів, з їхньою проблемною актуалізацією; – подавати матеріал дисципліни в логічних схемах і таблицях; – аналізувати і використовувати навчальну та наукову літературу; – висвітлити погляди автора на державу (походження, сутність, форми держави, найкращий державний устрій) і право (поняття права, джерела права, співвідношення права і моралі, права і закону, ставлення до законності); – користуватись загальнофілософською спадщиною мислителів.
ОПИТУВАННЯ
Історія вчень про державу і право є важливою складовою юридичної науки (юриспруденції) — системи (логічно побудованої цілісної сукупності) знань про право і державу в їх єдності, нерозривному взаємозв’язку й взаємовпливі. Ця система складається з підсистем юридичних наук, відокремлених за певними спільними ознаками. За логікою побудови системи першою з них є підсистема теоретико-історичних юридичних наук. До неї входять загальна теорія держави і права, історія вчень про державу і право та історія держави і права. Науки цієї підсистеми формулюють загальнотеоретичні положення про право та державу, досліджують історичний розвиток цих інститутів, узагальнюють знання про них. Отже, історія вчень про державу та право є юридичною наукою й належить до підсистеми загальнотеоретичних юридичних наук.
Загальна характеристика політико-правової ідеології Стародавнього Сходу. У країнах Стародавнього Сходу існували держави з так званою “Східною Деспотією”. Найважливішими в них були релігія та міфи. Однак боги релігії відрізнялись від богів міфів, адже здавалися більш людяними. Тому право було немов би велінням бога. Велику роль відігравала громада. Головною була державна власність на основні засоби виробництва (земля, вода) і рабів (неповна власність). Політико-правова думка в країнах Близького Сходу: Стародавньому Єгипті, Вавилоні, Персії. В ІІІ тисячоріччі відбувається формування перших цивілізацій на території Стародавнього Єгипту і Межиріччя (Шумер, Акад).
Поняття Середньовіччя. З падінням Римської імперії закінчилася епоха античності. Наука, мистецтво, література, філософія Еллади і Риму пішли в небуття. У ХVІ столітті в Італії почалося відродження античного мистецтва. Це виявлялося, насамперед, у живописі і було пов'язано з іменами художників Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Донателло, Мікеланджело, поетів Шекспіра і Петрарки та ін. Цей період одержав назву Ренесанс або Епоха Відродження. Саме в цей період з'являється назва Середні Століття, як позначення періоду між античністю стародавності та її Відродженням в ХVІ столітті.
Загальна характеристика політико-правової думки в епоху Просвітництва. Мислителі епохи Просвітництва виражали інтереси так званого «третього стану». Він був неоднорідним за своїм складом. У нього входила вся буржуазія, селяни, робітники, міська біднота, тобто весь міський і сільський плебс. Основним напрямком їхньої політико-правової ідеології було Просвітительство, спрямоване проти феодального ладу і феодально- релігійної ідеології. Просвітителі, даючи «рецепти» по лікуванню суспільних вад феодального ладу, немов би просвіщали народ. Характерними рисами Просвітительства були: по-перше, методологічною опорою буття були віра у всеперемагаючу силу людського розуму та освіти, а також боротьба проти релігійного мракобісся; по-друге, ворожість до кріпосного права і всіх його породжень; по-третє, необхідність захисту свободи, рівності і самоврядування; по-четверте, відстоювання інтересів народних мас і віра в те, що ліквідація феодалізму неминуче призведе до загального благоденства.
Ж. де Местр, Л. де Бональд, Л. фон Галер. Після Великої Французької буржуазної революції почалося глобальне затвердження капіталізму. Багатьом це не сподобалося. Представниками реакційного табору стали Жозеф де Местр (1753-1821), Луї де Бональд (1754-1840), Людвіг фон Галер (1768-1854). Вони думали, що людина зобов'язана цілком підкоритися автократичній державі, тому що тільки вона здатна протистояти хаосу, що породжується революцією і республіканським правлінням.
Історична школа права. Обгрунтовує виникнення права історичними передумовами. Її основоположниками були Г. Гуго (1764-1844), К. Савіньї (1779-1861) і Г. Пухта. Усі вони відстоювали ідею необхідності відповідності права конкретним історичним реаліям і суспільному прогресу. Загальним між історичною школою права і природно-правовою теорією можна вважати положення про те, що право не створюється законодавцем. Основоположники історичної школи уявляли процес утворення і розвитку права як стихійний, спонтанний, практично незалежний від законодавчої діяльності держави, так само як формування духу народу і його мови. При цьому головним джерелом права вважається звичай, а законним є те, що раніше встановилося й існує. Відповідно до цього закони є похідними від звичаєвого права, яке виникає з надр національного духу.
Марксистське вчення про державу і право. Вчення Карла Маркса і Фрідріха Енгельса засноване на ідеї економічного базису і надбудови. Економічний базис є фундаментом політико-духовної надбудови. Базис – економіка, виробничі відносини і продуктивні сили. Надбудова – держава, право, культура тощо. Три джерела марксизму: німецька класична філософія: ідеалізм Фрідріха Гегеля (його діалектика) і матеріалізм Людвіга Фейєрбаха; англійська класична політична економія: Адам Сміт і Давид Рікардо; утопічний соціалізм Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур'є і Роберта Оуена. Три складові частини марксизму: філософія (діалектика – наука про розвиток), політична економія (вчення про економічний базис), науковий комунізм.
Роботи Фрідріха Енгельса про походження держави. Існує дві роботи Ф. Енгельса, присвячені походженню держави. Першою роботою була «Походження родини, приватної власності і держави». Відповідно до неї держава виникла як результат розвитку продуктивних сил у надрах первісного суспільства. Цей розвиток призвів до появи антагоністичних класів, коли один клас «привласнив» собі право розпоряджатися засобами виробництва й експлуатувати інших членів суспільства, а інший був з цим не згоден. Держава виникла для захисту інтересів експлуататорських класів.
Теорії «держави загального благоденства», плюралістичної демократії, правової і соціальної держави. Розглядаючи теорії про сутність держави, про його цілі і завдання, можна зробити висновок, що до неолібералізму належать: по-перше, теорія плюралістичної демократії; по- друге, теорія «держави загального благоденства» і правової держави. Представниками теорії плюралістичної демократії були Г. Ласкі, Р. Даль і ін. Зміст теорії полягає в тому, що в сучасному суспільстві, по суті, класи перестали існувати і тому влада втратила класовий характер. Суспільство є сукупністю соціальних об'єднань людей (страт), утворених за різними ознаками: коло інтересів, місце проживання, професія, вік тощо. Таким чином, існують страти молодих і старих, вчених та спортсменів і т.д. Кожен індивід входить одночасно в багато страт. На їхній основі формуються різні політичні і суспільні об'єднання, що створюють тиск на органи держави і спрямовують, тим самим, державну політику. Таким чином, кожен індивід, будь-яке об'єднання володіє «часткою» державної влади, бере участь у керуванні державою, а держава, у свою чергу, стає виразником інтересів усього суспільства, його загальної волі. Серед другої групи теорій виділяється теорія «держави загального благоденства».