Історія вчень про державу і право _Мохнатюк_vn

А

Абсолютизм – необмежена монархія, форма правління, за якої вер­ховна влада цілком належить монарху.

Автаркія (грец. autárkeia – самовдоволення) – незалежність від усіх речей зовнішнього світу або інших людей.

Автономія – у широкому сенсі означає надання деяким регіонам держави прав на самоврядування в адміністративній сфері; у вузь­кому – автономія означає широке внутрішнє самоврядування, політи­ко-національне або національно-територіальне утворення в рамках єдиної держави і стосується не лише адміністративної, а й інших сфер життя і діяльності, а також деяких питань законодавства.

Авторитаризм (від лат. auctoritas – влада, вплив) – тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану можли­вість застосування насильства.

Аксіологія – теорія цінностей.

Анархізм – ідеологічна та суспільно-політична течія, в основі якої заперечення інституціонального, насамперед, державного управління суспільством.

Апріорі – наявне у свідомості людини знання, яке передує досвіду.

Артхашастра (санскр.; букв. – наука про користь, про практичне життя) – давньоіндійський політичний трактат, який становить собою зібрання практичних настанов про користь життя, форми і засоби існування людини, суспільства, держави.

Атеїзм (безбожжя) – переконання, що відкидає будь-які релігійні вірування.

Б

Білль – в англомовних країнах законопроект, що вноситься на роз­гляд законодавчих органів, а також назва окремих конституційних актів.

Більшовизм (ленінізм) – російське ідейно-політичне відгалу­ження марксизму, яке своє головне завдання вбачало в тому, щоб розвінчати ідею правової («буржуазної») держави і реалізувати на практиці ідею держави, підпорядкованої диктатурі пролетаріату і його авангарду – партії більшовиків-комуністів.

Брахманізм – релігійна система Стародавньої Індії; її витоком є релігія ведійських аріїв, які перекочували у ІІ тис. до н. е. на територію Індостану.

Бюрократизм – система управління державою, що характеризу­ється відірваністю від потреб народу і спирається на бюрократію.

Бюрократія (франц. bureauctatie – букв. панування канцелярії) – ієрархічно організована система управління державою з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привіле­ями, що дозволяє йому піднятися над інтересами більшості.

 

 

 

В

Ведизм – релігія Стародавньої Індії та особливий принцип східного світорозуміння, за яким визначається святенність і авторитетність Вед як витоку абсолютної істини в осмисленні світу.

Відродження – епоха в культурному й ідейному розвитку західно­європейських країн, перехідна від Середньовіччя до Нового часу.

Влада – система соціально-політичних відносин, які виражають здатність, право і можливість кого-небудь вирішально впливати на дії та поведінку інших людей та їх груп, спираючись на свої волю і авто­ритет, правові й моральні норми, загрозу примусу і покарання, звичаї й традиції тощо.

Г

Географічний детермінізм – теорія, що обґрунтовує залежність розвитку суспільства від природно-географічних умов.

Громади – організації української інтелігенції у ІІ пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. в Україні, які провадили національно-культурну та громад­сько-політичну діяльність.

Громадянство – формально зафіксований постійний правовий зв’язок особи з державою, який набуває вияву у їх взаємних правах і обов’язках.

Громадянське суспільство – система взаємодії в межах права віль­них і рівноправних громадян, їх об’єднань, що добровільно сформува­лися і перебувають у відносинах конкуренції та солідарності, поза без­посереднім утручанням держави, призначеної створювати умови для їх вільного розвитку.

Громадянські права і свободи – підґрунтя конституційно-право­вого статусу громадянина певної держави, яка визначає можливість його участі в політичному, соціальному житті суспільства.

Гуманізм – визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і прояв своїх здібностей.

Д

Даосизм (від кит. Дао – шлях) – один із основних напрямів китай­ської філософії, традиційна релігія Китаю.

Декабристи – учасники дворянського революційного руху, що повстали в грудні 1825 р. у Петербурзі та в Україні (повстання Чернігівського полку 29 грудня – 3 січня 1826 р.).

Джерела права – система правотворчих чинників (економічних, соціально-політичних, соціально-психологічних, духовних).

Дигести (від лат. розміщувати в порядок) – звід систематизованих і тематично об’єднаних уривків з творів римських юристів, що мали силу закону.

Диктатура – нічим не обмежена влада особи, класу чи соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на насильство.

Догматизм – спосіб мислення суб’єкта, котрий послідовно дотри­мується в пізнанні, переконаннях та способі життя застарілих погля­дів, попри змінення ситуації, нові умови буття чи критику своєї позиції.

Доктрина – система поглядів, теорія; провідний теоретичний або політичний принцип у діяльності держави.

Е

Евномія (грец. Ευνομία – добрий закон, добре право, добра консти­туція) – у давньогрецькій міфології разом з сестрами Діке і Ейреною охороняють ворота Олімпу.

Егалітаризм (від франц. egalite) – суспільно-політична теорія, що обстоює загальну зрівняльність як принцип організації суспільного життя.

Еклектика – механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних положень, безпринципно запозичуваних із про­тилежних концепцій.

Експансія – активне втручання в яку-небудь сферу, поширення сфери економічного, політичного, духовно-культурного панування.

Есхатологія (дав.-грец ἔσχᾰτον «кінець») – розділ теології і філосо­фії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього.

Етатизація – одержавлення тієї чи іншої сфери суспільного буття.

Етатизм (від франц. etat – держава) – виправдання активного втру­чання держави у всі сфери суспільного життя, виходячи з ідентифікації держави як всезагальної цінності, вищого результату й мети суспіль­ного розвитку.

Етноцентризм – світоглядна позиція, головною ознакою якої є сприйняття дійсності через призму етнічних процесів.

Є

Єресь – віровчення, відмінні від догматичної системи релігійних уявлень, визнаних церквою.

З

Звичай народу – стереотипний спосіб поведінки, відтворюваний у певному суспільстві або соціальній групі, що є звичним для їх членів.

І

Ідеал – уявлення про найвищу досконалість, якого як взірцем, нор­мою і метою визначений спосіб і характер діяльності людини або соці­альної групи.

Ідеологія (грецьк. іdea – ідея, поняття, logos – учення) – система ідей і поглядів, які виражають корінні інтереси, ідеали певного класу чи іншої соціальної групи.

Іджма (ал-Іджма) – згода, одностайна думка авторитетних осіб з обговорюваного питання, один із витоків мусульманського права.

Іманентний (від лат. immanens) – притаманний, той, що містить у самому собі, властивий своїй природі.

Імперія – держава, що об’єднує кілька підпорядкованих цен­тральній владі держав та народів, примусово інтегрованих у єдину систему.

Індивідуалізм – моральний принцип, що ґрунтується на визна­ченні пріоритетності автономії та прав особи.300

 

Індустріальне суспільство – суспільство, створюване в результаті розвитку великого промислового виробництва, що відповідно формує моделі ринку, споживання, соціальної організації, науки та культури.

Інститут – 1) установа; 2) сукупність норм права, якими регульо­вано визначену групу суспільних відносин одного порядку, що зазви­чай утворюють частку відповідної галузі права.

Інститут правовий – сукупність юридичних норм, якими регульо­ваний визначений вид соціально-правових відносин (інститут спадку­вання, шлюбу, інститут прав людини тощо).

Інститут соціальний (від лат. institutum – пристосування, вста­новлення) – історична форма організації та регулювання суспіль­ства, за допомогою яких упорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка в суспільстві, забезпечується стійкість суспіль­ного життя.

Ісономія (др. грец. ἰσονομἰα) – равенство всіх перед законом.

Історизм – принцип підходу до вивчення дійсності, що є змінним у часі. Передбачає розгляд усіх явищ як системи, що має особливу вну­трішню структуру, вивчення процесів розвитку, переходу від одного стану до іншого.

К

Канонічне право – сукупність релігійно-правових норм, створених церквою (в ХІ-ХІІІ ст.) для регулювання відносин усередині церковної організації, а також між церквою та світськими особами.

Категоричний імператив – припис, що виражає універсальний, апріорний закон моралі, сформульований І. Кантом.

Кіяс (ал-Кіяс) – аналогічне судження, провідний принцип раціона­лістичного дослідження правових питань в ісламі.

Комунізм – соціально-політичне вчення: а) про особливу суспіль­но-політичну формацію – комуністичне суспільство, яке обов’язково має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історич­ного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування.

Конвергенція – теорія, що обґрунтовує зближення та злиття двох соціальних систем – капіталізму і соціалізму.

Консерватизм (лат. conservare – охороняти, зберігати) – система ідей, які виправдовують та захищають попередні або усталені на пев­ний час соціальну структуру і традиційні цінності.

Конституційні принципи – якісні характеристики конституцій­ного регулювання суспільних відносин, якими визначений зміст кон­ституційного комплексу.

Конституціоналізм (constitutio – устрій, будова) – політико-пра­вова ідеологія, історично пов’язана з феноменом конституції та спря­мована на втілення відповідних нормотворчості та нормозастосу­вання засобами юридичної науки й практики.

Ксенофобія – нав’язливе відчуття страху, ненависті чи нетерпи­мості до будь-кого або чогось чужого, незнайомого.

Культурна норма – стандарт культурної діяльності, яким регульо­вано поведінку людини, що є свідченням приналежності до конкрет­них суспільних і культурних груп та виражає її уявлення про належне.

Л

Легізм – давньокитайська філософська школа «фа-цзя» («школа закону»), яка виникла в IV ст. до н. е.

Лібералізм (лат. liberalis – вільний) – ідеологічний і суспільно-полі­тичний рух, який об’єднує прихильників парламентського ладу, демо­кратичних свобод, свободи підприємництва. На перший план висува­ється індивід як суб’єкт і вища інстанція всякої діяльності, держава повинна бути підпорядкованою інтересам індивіда.

М

Месіанство (від давньоєвр. «машіах» – помазаник) – вчення про надзвичайну роль окремих лідерів, організацій, спільнот у певні пере­ломні моменти історії держави, покликані кардинально змінити, навіть врятувати державу, націюперед загальною кризою.

Міфологія – виниклий на ранніх етапах існування суспільства спо­сіб усвідомлення світу, який спирається на емпіричний досвід, що вмі­щує в себе уявлення, віру в надприродне.

Модернізація – соціально-економічний процес переходу до буржу­азного способу мислення – довіри до самодостатності розуму, що спи­рається на чотири чинники: природознавство, техніку, індустрію та демократію.

«Москва – третій Рим» – політична теорія, яка обґрунтовувала історичне значення Московської держави як всесвітнього політи­ко-церковного центру.

Н

Народне представництво – форма участі обраних демократичним шляхом представників від основних класів, верств, груп населення в органах влади та управління для репрезентації та захисту їх прав та інтересів.

Народний суверенітет – повновладдя народу, здійснення ним своєї невід’ємної та неподільної влади самостійно й незалежно від будь-яких інших соціальних сил.

Народництво – ідеологія і рух різночинної інтелігенції у 1861-1895 рр. Було виразником інтересів селян, виступало проти крі­посництва і капі-талістичного розвитку Росії за повалення самодер­жавства шляхом селянської революції.

Націократія – політичне самовизначення нації в окремій державі.

Націоналізм – а) у широкому сенсі – термін для позначення почут­тів, ідей, ідеологій, що наголошують на цінності нації, національної культури, національних інтересів тощо; б) назва особливої політичної ідеології.

Націонал-комунізм український – узагальнююча назва політич­ної течії та напрямків в Україні й поза її межами, що поєднували ідеї комуністичної перебудови суспільства і повного національного визво­лення України та створення суверенної української держави.

Нація – соціально-економічна і духовна спільнота людей з певною психологією і свідомістю, виникнення якої відбулося історично, їй властива стійка сукупність сутнісних характеристик.

Неокантіанство – напрям у філософії, що виник у 60-х рр. ХІХ ст.; ключові філософські проблеми пропонував вирішувати на основі повернення до філософії Канта.

Неолібералізм – одна з форм існування сучасного лібералізму, яка обирає за мету пошук шляхів і умов, що могли б забезпечити стійкий і динамічний розвиток суспільства.

Неомарксизм – умовна назва цілої групи філософських та соціаль­но-політичних течій, що орієнтуються на окремі положення й вико­ристовують категорійний апарат марксистської філософії. Для них є характерним критичне ставлення як до капіталістичної системи, так і до радянського варіанта соціалізму, радянсько-ленінської теорії.

Неотомізм – сучасна модифікація томізму, який убачає головне завдання науки у розкритті католицького віровчення й виправданні його з позиції розуму.

О

Освічений абсолютизм – абсолютизм у деяких європейських кра­їнах другої пол. XVIIІ ст., який намагався перетворити найбільш заста­рілі феодальні інститути, використовуючи при цьому популярні ідеї Просвітництва.

Охлократія (букв. «панування юрби») – поняття, яке використав Аристотель для позначення одного з мінливих проявів демократії, коли влада опиняється в руках демагогів – висуванців з юрби, які поту­рають її примхам, емоціям і мінливим пристрастям.

П

Партикулярне право – відсутність єдиної загальнодержавної пра­вової системи.

Патерналізм (від лат. paternus – батьківський) – політико-правова ідеологія і особлива форма здійснення влади, за якої її суб’єкт ототож­нюється з батьком великої патріархальної сім’ї, котрий «по-батьків­ськи» піклується про своїх підлеглих, а ті, своєю чергою, зобов’язані відповідати «синівською» відданістю та слухняністю.

Пенологія (від лат. poena – покарання) – філософсько-криміноло­гічна дисципліна про покарання, їхні завдання, засоби і форми.

Плюралізм політичний – а) ідейно-регулятивний принцип сус­пільно-політичного і соціального розвитку, що випливає з існування кількох незалежних засад політичного знання і розуміння буття; б) система влади, заснована на взаємодії і протилежності дій політич­них партій і громадсько-політичних організацій.

Позитивізм – філософська течія, яка стала домінантою європей­ської культури у другій пол. ХІХ ст. Для юридичного позитивізму єди­ним предметом пізнання є феномен позитивного права, для якого не існує вічних сутностей права. Представниками позитивізму є О. Конт, Дж. С. Мілль, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм та інші.

Право Мойсеєве – система релігійних, моральних та правових норм і цінностей, що містяться в «П’ятикнижжі» Старого Зоповіту і пов’язані з постаттю пророка Мойсея.

Прагматизм – філософський напрям кінця ХІХ-ХХ ст., який розглядав будь-яке теоретичне знання виключно з позиції його практичних наслідків.

Просвітництво – ідейна течія епохи переходу від феодалізму до капіталізму, яка пропагувала шлях до суспільної досконалості.

Р

Расізм – політичні та наукові теорії і практичні дії, що ґрунтуються на расовому поділі людей на біологічно різні групи на основі фізіоло­гічних і розумових відмінностей,

Ревізіонізм – суспільно-політична течія, яка піддавала критичному перегляду вчення марксизму, здійснювала його ревізію.

Революція – докорінні, глибокі якісні зміни в розвитку певних явищ природи, суспільства, засобів виробництва, різних галузей знань.

Реституція – відновлення у попередньому правовому становищі.

Реформація – суспільний рух у багатьох країнах Європи, спрямо­ваний проти феодальних пережитків і на перетворення католицької церкви.

Рецепція римського права – пристосування норм римського права до регулювання суспільних відносин подальших часів.

С

Самодержавство – монархічна форма правління, за якої носію вер­ховної влади – монархові належать верховні права у законодавстві, у верховному управлінні й вищому суді.

Секуляризація – перетворення державою церковної власності (за звичай земельної) на світську. Широко проводилася в Європі в епоху Реформації.

Система соціальна – сукупність соціальних інститутів суспільства (сім’я, виробництво, релігія, освіта, держава), соціальних організацій, соціальних ролей, а також їх соціальної взаємодії.

Солідарність – а) одностайність, спільність інтересів, активне спів­чуття певним діям або судженням; б) соціальна згуртованість, єдність дій, спільна діяльність, у ході якої відбувається досягнення певних цілей, вирішення суспільних проблем, реалізація загальних інтересів.

Солярії – мешканці «міста Сонця» в утопічній державі Т. Кампанелли.

Соціалізм – а) впливова ідейно-політична течія сучасності, репре­зентована низкою версій – від респектабельної соціал-демократії до жорстко тоталітарних різновидів ідеології; б) форма соціального устрою в державі, коли принципи соціалізму (суспільна власність, відсутність експлуатації, загальність праці, соціальні гарантії тощо) декларовані як основоположні принципи існування і функціону­вання соціуму.

Соціальна справедливість – одна з цінностей суспільно-політич­ного життя, що випливає з принципу врівноваженості соціальних прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи.

Справедливість – основна правова цінність, що полягає в суворій пошані прав взагалі. Розрізняють справедливість зрівнювальну, розпо­дільчу і відплачувальну. Цінність справедливості полягає в тому, щоб установлювати між людьми істинну і анонімну рівність, не залежну ні від суспільної ситуації, ані від особи індивіда.

Софістика – 1) форма ведення дискусії в такий спосіб, щоб будь- яким чином переконати опонента; 2) філософська течія в Стародавній Греції; 3) спосіб доказу, який спирається на навмисне порушення пра­вил формальної логіки, використовує хибні доводи.

Сродна праця – одне з ключових понять філософії Г. Сковороди, що означає вид діяльності, яка особливо припадає людині по душі, відпо­відає її природним схильностям, приносить радість та задоволення вже як така, а не лише своїм результатом.

Станово-представницька форма правління – одна з монархіч­них форм правління, за якої владу глави держави певною мірою було обмежено діяльністю станово-представницьких установ (парламенту, сейму тощо).

Стоїцизм – філософська течія доби еллінізму. Спирається на натур­філософську традицію й характеризується світоглядним фаталізмом.

Суб’єктивний ідеалізм – філософська течія, прибічники якої весь матеріальний світ розглядають як сферу прояву свободи людського духу. Для них не існує об’єктивної реальності поза людською свідомістю.

Суверен – єдиновладний правитель держави доби Середньовіччя й абсолютизму.

Суверенітет держави – політико-юридична здатність державної влади, яка означає її верховенство всередині країни і незалежність у зовнішньополітичній сфері.

Сунна – приклад життя Мухаммеда як зразок і керівництво для всіх мусульманських спільнот, джерело матеріалу для вирішення всіх про­блем життя людини і суспільства.

Т

Теорія – форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систе­матичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об’єктів.

Тимократія – особлива форма олігархії у Стародавній Греції; прав­ління, за яким державна влада належала привілейованій більшості з високим майновим цензом.

Томізм – релігійно-філософський напрямок, що виник і розвивався на засадах тлумачення вчення Томи Аквінського.

Традиція – поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне й майбутнє. Вирізняють, зокрема, соціокультурні форми традиції – звичай, стереотип, ритуал, обряд, які притаманні суспільним відносинам від часів виникнення суспільства.

У

Уніфікація – зведення чогось до єдиної форми, системи.

Утилітаризм (лат. utilitas – користь) – етичне вчення, принцип оці­нювання всіх явищ із урахуванням їх корисності, можливості слугу­вати засобом для досягнення певної мети.

Утопія – модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього.

Ф

Фашизм (від лат. fascio, італ. Fascismo – пучок, в’язка, об’єднання) – ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вищої та одвічної реальності й догматичного принципу соці­альної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Фікх (ал-Фікх) – ісламська доктрина про правила поведінки мусульман (юриспруденція), ісламський комплекс соціальних норм (мусульманське право в широкому сенсі).

Ш

Шаріат (аш-Шари’а) – комплекс закріплених Кораном розпо­ряджень Сунни, які визначають переконання й релігійні цінності, а також виступають джерелами визначених норм, якими регульовано поведінку мусульманина.