Цивільне право 3 курс_Жила О.В._kd

Тема 9: Договір доручення. Договір комісії. Договір управління майном

Кількість годин: 2

Мета:

Навчальна: освоєння, поглиблення та розширення знань відповідно до тематики заняття та питань, що запропоновані до розгляду на практичному занятті і рекомендованих до вивчення під час самостійної підготовки, підготовки цільових виступів та рефератів.

Розвиваюча: розвиток у студентів формування вміння структурувати та аналізувати отриману інформацію для її застосування у подальшій професійній діяльності.

Виховна: удосконалити знання студентів, систематизувати їх, розвивати пам’ять, мислення, прагненням самовдосконалення, поглиблення та розширення обсягу знань.

 

Джерела і література:

1.    Цивільний кодекс України від 16.01.2003. Законодавство України / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435–15#n4902.

2.    Про страхування : Закон України від 07.03.1996 No86/96‐ВР (в ред. Закону України від 04.10.2001 №2745‐III). Законодавство України / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85/96- %D0 %B2 %D1 %80#Text.

3.    Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). Т. 8 / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків : ФО-П Лисяк Л. С., 2013.

4.    Цивільне право (частина особлива). Курс лекцій : навч. посіб. / за ред. І. Спасибо-Фатєєвої.  Харків : ЕКУС, 2022.  640 с.

5.    Цивільне право України (Особлива частина) (у схемах та таблицях): навч. посіб. / Парасюк М.В., Парасюк В.М., Грабар Н.М. Львів: Растр-7, 2021. 467 с.

6.    Цвільне право. Альбом схем: навч. Посіб.: у 2 ч. Ч. 2/ Є.О. Мічурін, О.Р. Шишка.  Вид. 5-те, перероб. Харків: Право, 2018. 222 с. 

 

Навчальні питання:

1. Поняття та правова характеристика договору доручення.

2. Співвідношення договору доручення та довіреності.

3. Зміст договору доручення.

4. Припинення договору доручення.

5. Загальна характеристика договору комісії.

6. Сторони договору комісії.

7. Умови договору комісії.

8. Права та обов’язки сторін за договором комісії.

9. Припинення договору комісії.

10. Договір управління майном.

 

Доповідь на тему:

1. Поняття та елементи агентського договору. 

 

1.  Поняття та правова характеристика договору доручення.

Учасники цивільних відносин у більшості випадків набувають та здійснюють цивільні права, а також виконують обов’язки самостійно, реалізуючи свою волю за допомогою власних дій. Однак іноді в силу якихось причин вони позбавлені можливості самостійно вчиняти певні юридичні дії (наприклад, перебуваючи в лікарні або в тривалому відрядженні, фізична особа не може укласти договір, що її цікавить, або виконати свій обов’язок). Також можливі ситуації, за яких здійснення таких дій краще доручити іншим особам, які володіють спеціальними знаннями, необхідною інформацією тощо. Засобом правового оформлення подібних відносин, що передбачають вчинення юридичних дій від чужого імені і за чужий рахунок, є договір доручення.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя (ст. 1000 ЦКУ).

Договір доручення належить до групи договорів про надання послуг і регламентується главою 68 ЦКУ «Доручення». Також до нього застосовуються загальні положення про послуги (глава 63 ЦКУ) та норми, що регулюють інститут представництва та довіреності (глава 17 ЦКУ).

Ознаки договору доручення:

-  Предмет: юридичні дії, фактичні дії (допоміжний характер);

-  Межі: повірений може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має сам довіритель, однак через повіреного не можна вчиняти юридичні дії виключно особистого характеру;

-  Юридичні дії від імені і за рахунок довірителя;

-  Строк та (або) територія дії доручення;

-  Сторони договору: повірений і довіритель;

-  Оплатний, якщо інше не передбачено договором;

-  Двосторонній (якщо ж договір доручення є безоплатним, то він має характер одностороннього договору);

-  Консенсуальний;

-  Фідуціарний;

-  Форма договору законом спеціально не встановлена.

Виходячи з визначення, предметом договору доручення є юридичні дії, які має вчинити повірений. До таких юридичних дій належать не тільки правочини, а й інші дії повіреного (подання заяв, голосування на загальних зборах акціонерів, отримання заробітної плати тощо), завдяки яким довіритель здійснює свої права та виконує обов’язки або набуває, змінює і припиняє їх. Юридичні дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними, а також чітко визначеними у договорі доручення або у виданій на його підставі довіреності (ст. 1003 ЦКУ).

Нерідко повірений, виконуючи свої обов’язки за договором доручення, здійснює також окремі фактичні дії. Наприклад, оглядає речі, які бажає придбати довіритель, упаковує та перевозить їх, веде переговори з потенційними продавцями. Такі дії носять супровідний (допоміжний) характер і можуть мати правове значення у відносинах між повіреним та довірителем, який зобов’язаний відшкодувати витрати повіреного, що пов’язані із вчиненням фактичних дій.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені і за рахунок довірителя. Згідно з цим усі права та обов’язки, що виникають внаслідок юридичних дій повіреного, – це права та обов’язки довірителя, а не повіреного. Повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами. Внаслідок цього договір доручення називають також договором про представництво.

Проте інститут представництва ширший за договірне представництво, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, акт органу юридичної особи тощо (ст. 237 ЦКУ).

Отже, договір доручення – це одна з можливих підстав виникнення представницьких правовідносин (а саме договірного представництва). Тому до регулювання відносин, що виникають на підставі договору доручення, застосовуються також відповідні норми глави 17 ЦКУ.

У зв’язку з цим слід звернути увагу, що відповідно до ст. 238 ЦКУ повірений може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має сам довіритель, а також через повіреного не можна вчиняти юридичні дії виключно особистого характеру (наприклад, щодо укладення і розірвання шлюбу, укладення трудового договору, складання заповіту).

За загальним правилом, предмет є єдиною істотною умовою договору доручення.

У випадку, коли договором доручення встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором, сторони можуть встановити строк дії такого доручення та (або) територію, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦКУ). Також будь-яким договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя (ст. 1001 ЦКУ).

Сторони договору доручення іменуються повіреним і довірителем. Повірений – особа, яка зобов’язується виконати юридичні дії, а довіритель – особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Повіреним і довірителем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Такі суб’єкти публічного права, як держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, можуть виступати стороною договору доручення через свої органи і лише як довірителі.

Фізичні особи, які виступають повіреними чи довірителями, мають бути повністю дієздатними. Для укладення договору доручення від повіреного не вимагається реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності. Натомість якщо повірений діє як комерційний представник (ч. 1 ст. 234 ЦКУ), то він повинен мати статус фізичної особи – підприємця.

Будь-яка юридична особа вправі бути довірителем або повіреним, виходячи із її загальної правоздатності (ст. 91 ЦКУ). Однак при цьому слід враховувати обмеження, передбачені чинним законодавством, щодо безпосередньої діяльності окремих видів юридичних осіб, як-от: страховиків, кредитних спілок тощо.

Правовідносини з договору доручення виникають між довірителем і повіреним. Особи, з ким довіритель через свого представника (повіреного) вступає у правовідносини, сторонами договору не є.

Договір доручення за загальним правилом є оплатним, двостороннім, консенсуальним та фідуціарним договором.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1002 ЦКУ повірений має право на плату за виконання свого обов’язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Звідси слідує, що за загальним правилом договір доручення є оплатним. Навіть якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона вилачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги. Безоплатним даний договір є лише тоді, коли це прямо передбачено в законі або в самому договорі (ст. 1002 ЦКУ). Отже, законодавець підпорядкував договір доручення загальній презумпції оплатності договорів (ч. 4 ст. 632 ЦКУ). І розмір плати повіреному не є істотною умовою договору доручення.

Якщо договір доручення має оплатний характер, то він належить до двосторонніх договорів, оскільки за таких обставин кожна зі сторін договору має як права, так і обов’язки. Якщо ж договір доручення є безоплатним, то він має характер одностороннього договору. За таким договором повірений має обов’язки перед довірителем, а довіритель наділений відповідними правами стосовно повіреного.

Договір доручення за визначенням може бути лише консенсуальним, оскільки момент його укладення і момент виконання не можуть збігатися в часі. Для укладення договору достатньо досягнення згоди у належній формі щодо всіх істотних його умов, і при цьому закон не вимагає передання сторонами договору майна або вчинення інших дій.

Фідуціарність договору доручення означає припущення того, що він заснований на взаємній особистій довірі сторін, оскільки довіритель не може постійно контролювати дії свого повіреного, але автоматично стає стороною правочинів, які той вчиняє. Фідуціарність договору доручення підтверджується, зокрема, умовами про необхідність особистого виконання повіреним покладених на нього обов’язків, про недопущення правонаступництва зобов’язань сторін цього договору, про право довірителя відмовитися від договору доручення у будь-який час тощо. Проте у випадках, коли повіреним є комерційний представник, тобто особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 243 ЦКУ), відносини за договором доручення будуються насамперед на відплатності. Для довірителя в цьому разі головним є професійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку відповідним чином. Особистих відносин між довірителем і повіреним у цьому разі, як правило, не виникає.

Форма договору доручення законом спеціально не обумовлена.

Отже, щодо цього договору застосовуються загальні правила про форму правочинів (статті 205–209 ЦКУ) і про форму договору (ст. 639 ЦКУ).

Це означає, що умови щодо форми насамперед залежать від суб’єктного складу та суми договору. Наприклад, договори доручення між юридичними особами належить укладати у письмовій формі. Однак недотримання письмової форми не призводить до недійсності цього договору.

 

2. Співвідношення договору доручення та довіреності.

Безумовно, довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі довіреності. Тобто видача довіреності відбувається вже на стадії виконання договору доручення, коли зобов’язальні правовідносини на підставі договору доручення вже виникли.

Довіреність – це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. 3 ст. 244 ЦКУ).

Довіреність підписує лише довіритель. Видача довіреності сама по собі є одностороннім правочином, на відміну від договору доручення, який являє собою двосторонній правочин.

Враховуючи зазначене, довіреність, яка видається повіреному на виконання договору доручення, не можна розглядати як письмову форму договору доручення. Наявність довіреності при відсутності письмової форми договору доручення свідчить про його усну форму. Водночас довіреність є допустимим письмовим доказом факту укладення договору доручення.

Якщо договір доручення опосередковує внутрішні відносини, що складаються між повіреним і довірителем, то довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання юридичних дій, що буде вчиняти представник (він же повірений), у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє (довіритель).

Довіреність має видаватися на підставі договору доручення з урахуванням його змісту. При цьому розбіжностей щодо змісту доручення між договором та довіреністю не повинно бути. Договір доручення і довіреність можуть не збігатися між собою лише за деякими умовами. Так, сторони в договорі доручення можуть визначати розмір плати повіреного. Це питання не має значення для третіх осіб, тому воно не фіксується в довіреності, на підставі якої повірений діє перед третіми особами. Що ж стосується змісту довіреності, то в ній мають бути вказані такі самі юридичні дії, як і ті, що містяться в договорі доручення.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 243 ЦКУ повноваження комерційного представника перед третьою особою можуть бути підтверджені не довіреністю, а письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, тобто договором доручення. Звідси слідує, що договір доручення може існувати та виконуватися і без видачі довіреності.

 

3. Зміст договору доручення

Зміст договору доручення становлять права і обов’язки його сторін.

Обов’язки довірителя полягають у такому:

1) чітко визначити юридичні дії, які належить вчинити повіреному.

Згідно із ч. 1 ст. 1003 ЦКУ такі дії визначаються у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності;

2) видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦКУ);

3) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення (п. 1 ч. 2 ст. 1007 ЦКУ);

4) відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення (п. 2 ч. 2 ст. 1007 ЦКУ). Цей обов’язок слід відмежовувати від обов’язку оплатити послуги повіреного, оскільки при відшкодуванні витрат майнова сфера повіреного не збільшується, а лише відновлюється до того розміру, який був до виконання договору;

5) негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення (ч. 3 ст. 1007 ЦКУ);

6) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить (ч. 4 ст. 1007 ЦКУ).

Права довірителя:

1) вимагати у повіреного виконання юридичних дій згідно з умовами договору;

2) у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений (ч. 2 ст. 1005 ЦКУ);

3) відмовитися від договору доручення у будь-який час (ч. 2 ст. 1008 ЦКУ). При цьому якщо повірений діє як підприємець, довіритель має попередити повіреного про свою відмову не пізніше як за один місяць до припинення договору доручення, якщо триваліший строк не встановлений договором. У разі ж припинення юридичної особи, яка є комерційним представником, довіритель має право відмовитися від договору доручення без попереднього повідомлення про це повіреного (ч. 3 ст. 1008 ЦКУ).

Обов’язки повіреного:

1) вчинити від імені і за рахунок довірителя юридичні дії, передбачені договором (ч. 1 ст. 1000 ЦКУ);

2) вчиняти дії відповідно до змісту даного доручення (ч. 1 ст. 1004 ЦКУ);

3) виконати дане йому доручення особисто (ч. 1 ст. 1005 ЦКУ). Він має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові) лише у двох випадках:

а) якщо це прямо передбачено договором доручення;

б) якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя. Повірений, який передав виконання доручення замісникові, повинен негайно повідомити про це довірителя. У цьому разі повірений відповідає лише за вибір замісника (приміром, якщо замісником було обрано особу з обмеженою цивільною дієздатністю), але не відповідає за його дії. Невиконання обов’язку з негайного повідомлення довірителя покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Повірений не відповідає за вибір замісника і за вчинені ним дії лише тоді, коли замісник повіреного прямо вказаний у договорі доручення;

4) надавати довірителю на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення (п. 1 ч. 1 ст. 1006 ЦКУ). Виконання цього обов’язку має важливе значення у зв’язку із тим, що у разі необхідності повірений може скористатися своїм правом на односторонню відмову від договору;

5) негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, після виконання ним доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення (п. 2 ч. 1 ст. 1006 ЦКУ);

6) негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення (п. 3 ч. 1 ст. 1006 ЦКУ);

7) повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим. Комерційний представник повинен у розумний строк повідомити довірителя про допущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором (ст. 1004 ЦКУ);

8) повідомити довірителя про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, коли він діє як підприємець, якщо триваліший строк не встановлений договором (ч. 2 ст. 1008 ЦКУ).

Повірений має право:

1) діяти від імені та за рахунок довірителя відповідно до змісту даного його доручення (статті 1000, 1003 ЦКУ);

2) на плату за виконання свого обов’язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦКУ);

3) передати виконання доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя (ч. 1 ст. 1005 ЦКУ);

4) відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим. У такій ситуації йдеться про правомірний відступ від змісту доручення, що породжує такі самі правові наслідки, які б мали місце у разі, якщо б повірений діяв без відступу від змісту доручення.

У разі невиконання зазначених вище умов і відсутності подальшого схвалення дій повіреного довірителем відступ повіреного від змісту доручення буде вважатися неправомірним, а повірений таким, що діяв із перевищенням повноважень у розумінні ст. 241 ЦКУ.

Закон при цьому не надає чіткої відповіді на питання про те, які наслідки настають у такому випадку.

Можливі варіанти:

- Правочин, вчинений повіреним з перевищенням повноважень, є недійсним;

- Такі дії повіреного не беруться до уваги і не розцінюються як правочин;

- Такий правочин є дійсним, але правові наслідки з такого правочину виникають для повіреного, який вийшов за межі повноважень.

У судовій практиці правочини, укладені повіреним із перевищенням повноважень, здебільшого визнаються недійсними (постанова КЦС ВС від 01.10.2019 р. у справі No711/8571/16‐ц). Повіреному, який діє як комерційний представник, довірителем може бути надано право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це. Комерційний представник повинен у розумний строк повідомити довірителя про допущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором (ст. 1004 ЦКУ);

5) відмовитися від договору доручення у будь-який час (ч. 2 ст. 1008 ЦКУ). Єдиною умовою відмови повіреного від представництва є негайне повідомлення про це довірителя, яке може бути здійснене в будь-якій формі – під підпис, поштовим відправленням, факсом тощо.

 

4. Припинення договору доручення

Характерною ознакою договору доручення є те, що закон (ч. 3 ст. 1008 ЦКУ) допускає можливість його припинення шляхом відмови від нього повіреного або довірителя у будь-який час. При чому відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною. Така позиція законодавця обумовлена особисто-довірчим характером взаємовідносин сторін цього договору.

Підстави припинення договору доручення:

-          Загальні (глава 50 ЦКУ);

-          Спеціальні (визначені ст. 1008 ЦКУ):

- відмова довірителя або повіреного від договору;

- визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної

дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

- смерть довірителя або повіреного.

ЦКУ передбачає наслідки припинення договору доручення, а також обов’язки спадкоємців повіреного та ліквідатора юридичної особи – повіреного (статті 1009, 1010 ЦКУ). У разі припинення частково виконаного договору доручення довіритель зобов’язаний винагородити повіреного пропорційно до виконаної роботи, якщо інше не передбачено договором або законом, а також відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення. Це правило не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він дізнався або міг довідатися про припинення договору доручення. Спадкоємці померлого повіреного зобов’язані повідомити довірителя про припинення договору доручення і вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя. Такі самі обов’язки покладено на ліквідатора юридичної особи яка була повіреним.

 

5. Загальна характеристика договору комісії

Договір комісії, як і договір доручення, належить до договорів про надання юридичних послуг. Він спрямований на здійснення право чинів щодо реалізації або придбання майна, що не належить особі, яка здійснює такі правочини.

Договір комісії є одним із різновидів посередницьких договорів.

Робота посередника звільняє комітента від безпосереднього пошуку контрагента, контролю виконання договору, отримання коштів, майна та ін. Використання такого договору має широке застосування як на внутрішньому ринку обороту товарів, так і на зовнішньому, коли мова йде про імпорт або експорт товарів.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням іншої сторони (комітента) за плату вчинити один або декілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Правовідносини при комісії:

-  між комітентом і комісіонером (внутрішні);

-  між комісіонером і третьою особою (зовнішні).

Укладаючи договір з третьою особою, комісіонер діє в інтересах комітента, за рахунок комітента, але від власного імені. Тож комісіонер є стороною цього договору, в якому виступає від свого імені. При цьому право власності на товар належить комітенту, операції у межах договору комісії між комітентом та комісіонером не є продажем, тоді як операції платника податку – комітента з продажу товарів нерезиденту через комісіонера є продажем, оскільки право власності на товар переходить від комітента до нерезидента (Постанова ВС у складі КС КАС від 28.08.2018 р. у справі No826/4205/16).

На відміну від договору доручення, при укладенні договору з третьою особою комісіонер не зобов’язаний повідомляти третю особу, що він діє в інтересах комітента та який обсяг повноважень він має, для третьої особи це не має значення.

Договір комісії є консенсуальним, оскільки комісіонер зобов’язується вчинити певні дії, а договір є укладеним з моменту досягнення згоди по всіх істотних умовах.

У договорі комісії обидві сторони мають як права, так і обов’язки, отже, відповідно до класифікації договорів він є двостороннім.

За загальним правилом договір комісії є оплатним, це передбачено ст. 1013 ЦКУ.

Стаття 1012 ЦКУ передбачає, що договір може бути як строковим, так і безстроковим.

Договір комісії є фідуціарним (довірчим) і може бути припинений в односторонньому порядку у випадку скасування доручення або відмови від виконання (статті 1025, 1026 ЦКУ).

Оскільки правова мета договору визначена й полягає в наданні послуг комітентові, договір комісії є казуальним.

 

6. Сторони договору комісії.

У правовідносинах, що виникають на підставі договору комісії та в процесі його укладення, беруть участь сторони договору комісії – комісіонер та комітент. Оскільки комісіонер вступає до правовідносин з третіми особами від власного імені, вони не є стороною договору комісії.

Комітент фізична або юридична особа, яка доручає в її інтересах і за плату іншій особі вчинити певні правочини.

Комісіонер фізична або юридична особа, яка відповідно до договору має вчинити правочини від свого імені, але за рахунок комітента.

Третя особа вступає у правовідносини з комісіонером і не є стороною договору. Саме через укладення з нею договору відбувається виконання комісіонером покладених на нього зобов’язань.

У випадку, коли здійснення комісійної діяльності носить систематичний характер, така діяльність підпадає під ознаки підприємницької.

В цьому разі комісіонером має бути фізична особа – підприємець або юридична особа.

 

7. Умови договору комісії.

До умов договору належать: предмет договору, строк виконання та дії договору, розмір плати за договором.

Предметом договору є посередницька послуга з укладання правочинів, які комісіонер має укласти від власного імені, але в інтересах і за рахунок комітента (ст. 1011 ЦКУ). Прикладом предмета договору комісії є послуга з укладання договору купівлі-продажу речей. Це може бути доручення на продаж товару, коли комісіонер має продати товар, що належить комітенту, або доручення на купівлю товару, який комітент доручає придбати.

Комітент визначає зміст доручення, яке він передає комісіонеру на виконання. У разі, коли має місце доручення на продаж товару, комітент може визначити його асортимент, кількість, якість, строк вживання, ціну продажу та ін. Також до компетенції комітента належить можливість встановлення території реалізації товару, тобто закріплення за комісіонером певних територіальних меж, у яких він може виконувати доручення (ч. 4 ст. 1012 ЦКУ). У ЦКУ не встановлені обмеження щодо видів доручень, які можуть видаватись комісіонеру, або щодо ціни майна, яка встановлюється для реалізації або придбання. Також на комітента може бути покладений обов’язок утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами (ч. 2 ст. 1012 ЦКУ).

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку (ч. 1 ст. 1012 ЦКУ). У разі укладення договору без визначення строку законодавство містить певний алгоритм дій його припинення. Спочатку одна сторона має попередити іншу сторону про припинення або відмову від договору в межах певного періоду, потім, коли цей період спливе, договір комісії буде припинений. Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше, ніж за 30 днів (ч. 1 ст. 1025 ЦКУ), так само і комісіонер також має право відмовитися від договору комісії та повинен повідомити комітента про це не пізніше, ніж за 30 днів (ч. 1 ст. 1026 ЦКУ).

Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, що встановлені в договорі комісії. Якщо договором комісії розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору комісії виходячи із звичайних цін за такі послуги. Як правило, розмір оплати комісіонеру встановлюється у відсотках від вартості товару, який він має реалізувати або придбати.

Порядок виплати винагороди комісіонеру:

-  після затвердження звіту;

-  винагорода утримується комісіонером самостійно з отриманих коштів у результаті продажу товару.

Окремо підлягають відшкодуванню витрати, понесені комісіонером у зв’язку з виконанням договору комісії, які не входять до загальної суми винагороди, особливо у випадку, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали.

Законодавством не встановлюється спеціальних вимог до форми договору, відтак при визначенні форми договору застосовуються загальні правила про форму правочину (статті 205–209 ЦКУ).

 

8. Права та обов’язки сторін за договором комісії

Відповідно до законодавства на комітента покладаються обов’язки щодо:

• забезпечення комісіонера усім необхідним для виконання доручення;

• оплати наданої комісіонером послуги; відшкодування понесених комісіонером витрат у зв’язку із виконанням договору;

• прийняття виконання договору.

На комісіонера покладаються обов’язки щодо:

• вчинення правочинів відповідно до доручення;

• зберігання майна комітента;

• звітування перед комітентом про виконання доручення;

• передання усього одержаного від виконання доручення.

У договорі можуть бути передбачені й інші обов’язки, які визначені сторонами.

ЦКУ встановлює певні правила виконання договору комісії. На комісіонера покладається обов’язок вчинити правочин на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок (ч. 1 ст. 2014 ЦКУ). В даному випадку поняття «на умовах, найбільш вигідних для комітента» носить оціночний характер та може стосуватись ціни, умов зберігання, умов страхування майна та ін. Також у разі незадоволення комітента результатом виконання доручення комісіонером, останній має довести, що правочин був вчинений ним на умовах, найбільш вигідних для комітента.

У випадках, коли при вчиненні правочину комісіонером на умовах, найбільш вигідних для комітента, останній отримав більшу вигоду, ніж була передбачена договором, додатково одержана вигода належить комітентові (ч. 2 ст. 1014 ЦКУ). Договором можуть бути встановлені додаткові відсотки для комісіонера в разі отримання додаткової вигоди для комітента або ж встановлений додатковий фіксований розмір до- плати.

Також у комісіонера виникає право на додаткову плату в разі його запоруки перед комітентом за виконання договору третьою особою. Така запорука називається делькредере (італ. del credere – від довіри). Делькредере покладає на комісіонера додаткову відповідальність: у разі невиконання або неналежного виконання договору третьою особою комітент має право звернутись із відповідними вимогами до комісіонера (ч. 3 ст. 1016 ЦКУ). Такий механізм дає змогу підвищити захист інтересів комітента і, поряд з цим, навантажує комісіонера додатковими обов’язками щодо виконання договору третьою особою.

Виконуючи договір комісії, комісіонер може зробити це самостійно або, оскільки договір комісії не вимагає особистого виконання, в разі виникнення необхідності, він може укласти договір субкомісії (ст. 1015 ЦКУ).

Укладення договору субкомісії не тягне за собою зміну сторін у зобов’язанні. Відносини, що складаються між комітентом і субкомісіонером, регулюються договором комісії. Для укладення договору субкомісії обов’язково потрібна згода комітента. Такий обов’язок обумовлений додатковим захистом інтересів комітента: у разі невпевненості в субкомісіонері комітент може не погодити кандидатуру субкомісіонера або, у разі його небажання, відразу в договорі зазначити заборону на укладення договору субкомісії. У виключних випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента.

Укладення договору субкомісії не звільняє комісіонера від відповідальності по договору комісії. Він залишається відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Така конструкція схожа з конструкцією виконання обов’язку боржника іншою особою (ст. 528 ЦКУ).

Укладаючи договір субкомісії, комісіонер набуває прав та обов’язків комітента, тобто стає кредитором по відношенню до субкомісіонера.

Чинне законодавство передбачає пряму заборону на спілкування комітента з субкомісіонером без згоди комісіонера. Така заборона дає можливість комісіонеру бути впевненим у тому, що комітент не відмовиться від договору комісії й інтереси комісіонера не будуть порушені.

Після припинення договору комісії така заборона втрачає свою чинність.

У разі, якщо комісіонер не заперечує проти спілкування комітента з субкомісіонером, комітент буде зобов’язаний прийняти виконання даного ним доручення, якщо воно запропоновано за комісіонера (боржника) іншою особою (субкомісіонером) (ч. 1 ст. 528 ЦКУ).

Виконання договору полягає у виконанні доручення, наданого комітентом комісіонеру. Для належного виконання доручення комітент має забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов’язку перед третьою особою. Наприклад, це може бути товар, сертифікати до нього, каталоги та інше, якщо мова йде про договір комісії на реалізацію товару або, якщо доручення полягає в придбанні товару, то має бути наданий чіткий опис такого товару, вимоги до якості, кількості, строків поставки, ціни та надані кошти на таку купівлю тощо. Після отримання всього від комітенту комісіонер укладає правочин з третьою особою на власний розсуд. Звичайно, він має дотримуватись вимог розумності та справедливості, з використанням усіх можливостей для досягнення найвигідніших умов для комітента. Здійснення таких дій охоплюється змістом договору комісії.

Якщо третя особа, з якою комісіонер уклав договір, не виконує його, то за загальним правилом комісіонер не відповідає перед комітентом за це (ч. 4 ст. 1016 ЦКУ). Це пояснюється тим, що відповідальність комісіонера за дії третьої особи виходить за межі дії договору комісії. Однак у цьому випадку на комісіонера покладаються певні обов’язки. У разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, останній зобов’язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи, така можливість виникає в нього виходячи зі специфіки правовідносин, які виникають між комітентом та комісіонером, і проводиться відповідно до порядку заміни кредитора в зобов’язанні відповідно до статей 512–519 ЦКУ.

У випадку, коли комісіонер був необачним при виборі третьої особи або поручився за виконання договору (делькредере), відповідати перед комітентом буде сам комісіонер.

За правочинами, які укладені комісіонером з третіми особами, прав та обов’язків набуває комісіонер, а не комітент. Натомість власником майна, придбаного за рахунок комітента та відповідно до його доручення, стає комітент (ст. 1018 ЦКУ). Моментом виникнення права власності на таке майно є момент придбання такого майна комісіонером, а не момент передачі від комісіонера комітенту. Ця норма носить імперативний характер та не може змінюватись за домовленістю сторін у договорі.

Отже, й ризик випадкової загибелі або псування майна, за загальним правилом, якщо інше не встановлене в договорі, покладається на комітента як на власника, з моменту придбання комісіонером. Однак у разі втрати або псування комісіонер має довести відсутність його вини в цих випадках. Наприклад, коли договором комісії було покладено обов’язок на комісіонера за рахунок комітента застрахувати майно, яке він отримає за договором з третьою особою, і, якщо цей обов’язок не буде виконано, комісіонер буде відповідати перед комітентом за його втрату, недостачу або пошкодження (ч. 3 ст. 1021 ЦКУ).

Виконання договору має відбуватись відповідно до вказівок комітента. У разі якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право відступити від вказівок комітента. Це може бути в двох випадках: продаж майна за нижчою ціною або купівля товару за вищою ціною, ніж та, що була передбачена договором. Оскільки така ситуація виходить за межі нормального існування правовідносин у договорі комісії, відтак вона потребує окремого регулювання.

Відступлення від вказівок допускається в тих випадках, коли комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. В інших випадках відступлення від вказівок не допускається. Винятком із цього є випадок, коли комісіонер є підприємцем. У цьому випадку в договорі йому може бути надано право на відступлення від вказівок без попереднього запиту про це, але повідомлення про відступлення від вказівок є обов’язковим. У разі якщо таке повідомлення або запит зроблені не були, усі ризики щодо відступлення покладаються на комісіонера та компенсуються за його рахунок.

У результаті відступлення від вказівок наступають певні наслідки, які напряму залежать від рішення комітента. Так, коли відбувся продаж майна за нижчою ціною, комісіонер повинен заплатити різницю комітентові, якщо не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки. Якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погоджена, комітент має право не прийняти його, заявивши про це комісіонерові в розумний строк після отримання від нього повідомлення про цю купівлю, тобто якщо комітентом не буде надіслано комісіонеру повідомлення про відмову від купленого для нього майна, воно вважається прийнятим комітентом (частини 3, 4 ст. 1014 ЦКУ).

За результатами виконання доручення, отриманого за договором комісії, комісіонер подає комітенту звіт і передає йому все одержане за договором. У комітента є 30 днів на подання заперечень щодо звіту. У разі ненадання комітентом заперечень звіт вважається прийнятим, а на комітента покладається обов’язок прийняти все належне від комітента та оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і у випадку виявлення недоліків негайно повідомити про це комісіонера.

За результатами виконання договору комісії у комісіонера виникає право на отримання повної оплати по договору. У випадках, коли комітент не поспішає розраховуватись із комісіонером відповідно до умов договору комісії, у комісіонера виникає право застосувати такий спосіб забезпечення виконання зобов’язання, як притримання. Він може притримати річ, яка має бути передана, з метою забезпечення його вимог.

У цьому випадку ризик випадкової загибелі або пошкодження майна покладається на комісіонера. До притримання застосовуються правила параграфу 7 глави 49 ЦКУ.

У разі оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі. Отже, відповідно з моменту оголошення комітента банкрутом правила притримання припиняють свою дію й комісіонер стає заставодержателем. Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦКУ у комісіонера, як у заставодержателя, виникає переважне право перед іншими кредиторами на отримання коштів.

Ще один спосіб отримання плати по договору передбачений ст. 1020 ЦКУ, яка надає комісіонеру право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента. Така конструкція можлива лише у разі відсутності інших кредиторів, які мають переважне право перед комісіонером на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові.

 

9. Припинення договору комісії

Припинення договору комісії відбувається на загальних підставах, передбачених для припинення цивільних правовідносин, та на спеціальних, що стосуються припинення правовідносин із договору комісії.

Припинення договору комісії:

Загальні підстави наприклад належним його виконанням;

Спеціальні підстави:

- за ініціативою комітента (ст. 1025 ЦКУ)

- за ініціативою комісіонера (ст. 1026 ЦКУ)

- у разі смерті фізичної особи;

- у разі припинення юридичної особи і встановлення її правонаступників (ст. 1027 ЦКУ).

При припиненні договору за ініціативою комітента виникають певні питання щодо порядку припинення, розпорядження майном, що знаходиться у комісіонера, та проведення розрахунків за договором. Комітент має повідомити комісіонера про припинення договору не пізніше ніж за 30 днів, якщо договір укладений на невизначений термін, а в разі якщо строки визначені, він має право попередити в менші строки. Також він має прийняти рішення щодо майна в строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений – негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.

У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням договору. У комісіонера виникає право на відшкодування понесених ним витрат у зв’язку з виконанням договору і на плату за фактично вчинені дії.

Натомість комісіонер має право відмовитись від виконання договору лише в тому випадку, коли строк не був встановлений договором. У цьому випадку він повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше, ніж за 30 днів, та вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.

У випадку відмови комісіонера від договору комісії у комітента є 15 днів, від дня отримання повідомлення, на розпорядження своїм майном.

У разі невиконання ним цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.

У разі смерті фізичної особи договір комісії припиняється в будь-якому випадку, натомість припинення юридичної особи – комісіонера не тягне за собою автоматичне припинення договору. У випадку, коли юридична особа припиняється з правонаступництвом, права та обов’язки комісіонера переходять до правонаступників. Якщо протягом строку, встановленого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору, він буде вважатись дійсним.

 

10. Договір управління майном

Договору управління майном присвячена гл. 70 ЦК України. Згідно зі ст. 1029 ЦК України договором управління майном є такий договір, за яким одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном є двостороннім (права та обов'язки виникають у двох сторін - установника управління та управителя), реальним(вважається укладеним з моменту передачі майна управителю), відплатним (управління майном здійснюється за винагороду) та каузальним (договір не буде мати юридичної сили, якщо він не спрямований на досягнення визначеної мети, якою є добросовісне управління майном).

Суб'єктами договору управління майном є установник управління та управитель, а у випадках, передбачених договором, - також вигодонабувач.

Установником управління є власник майна (ч. 1 ст. 1032 ЦК України). Саме власник визначає мету договору управління майном, обсяг переданих повноважень, а також особу, в інтересах якої управитель повинен діяти.

Установником управління може виступати як індивідуальний власник, так і співвласники, яким майно належить на праві спільної часткової або спільної сумісної власності. Наприклад, подружжя має право передати належне їм на праві спільної власності майно (наприклад, будинок) в управління, але тільки за взаємною згодою.

Якщо майно належить на праві власності юридичній особі, то вона також може виступати установником управління майном.

ЦК України (частини 2-5 ст. 1032) встановлює випадки, коли установником управління може бути й інша особа. Так, якщо власником майна є:

1) фізична особа, місцеперебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування;

2) малолітня особа або фізична особа, яка визнана недієздатною, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування;

3) неповнолітня особа, установником управління є ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника;

4) особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником управління є її піклувальник.

Крім того, установником управління можуть виступати і невласники-володільці виключних та зобов'язальних прав. Так, при передачі в управління державного чи комунального майна установником управління майна вправі бути лише орган, уповноважений власником. Наприклад, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, здійснює Фонд державного майна1.

Управління майном потребує спеціальних навичок і знань, тому це викликає необхідність передати його в управління професіоналам. Управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Він діє без довіреності.

Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном.

Цивільне законодавство встановлює певні обмеження щодо осіб, які можуть бути управителями. Відповідно до ч. 2 ст. 1033 ЦК України управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування. Крім того, вигодонабувач не може виступати одночасно й управителем (ч. 3 ст. 1033 ЦК України).

Вигодонабувач - це особа, вказана в договорі установником управління, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління. Така особа не бере участі в договорі, але має власну заінтересованість від процесу використання майна, переданого в управління.

Вигодонабувача ми можуть виступати фізичні особи (як підприємці, так і непідприємці), юридичні особи, держава тощо.

Однак, як уже зазначалося, вигодонабувачем не може бути управитель.

Істотними умовами договору управління майном є (ст. 1035 ЦК України):

- перелік майна, що передається в управління (предмет договору);

- розмір і форма плати за управління майном.

Договір управління майном буде вважатися укладеним, якщо сторони досягнуть згоди з усіх істотних умов договору.

Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно (ч. 1 ст. 1030 ЦК України).

До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання, сировина, продукція та інші види майна, що передбачені для діяльності підприємства, а також право на торгову марку, права вимоги та інші права, якщо інше не передбачено договором або законом.

В управління може бути передане майно, що перебуває у приватній, державній або комунальній власності. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 1039 ЦК України в управління може передаватися майно, що є предметом договору застави.

Майно, яке є предметом цього договору, має бути відокремлене від іншого майна установника управління і від майна управителя.

Майно, набуте управителем у результаті управління майном, включається до складу отриманого в управління майна.

Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом (ч. 2 ст. 1030 ЦК України).

Наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК України встановлює, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто право управління грошовими коштами таких осіб покладається на їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Але грошові кошти можуть входити до складу майнового комплексу, що передається в управління (наприклад, до складу підприємства як майнового комплексу входять і належні підприємству гроші).

Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави (ст. 1040 ЦК України).

Розмір плати за управління майном визначається за домовленістю сторін.

Форма винагороди управителя може бути різною. Вона може сплачуватися у вигляді відсотків від доходів, отриманих у результаті управління майном; її може бути встановлено в твердій грошовій сумі, що сплачується, наприклад, щомісяця чи після закінчення управління майном. Якщо вигода від використання майна виражена в натурі, то винагорода може бути встановлена також у натуральній формі. Можлива й змішана форма виплати винагороди.

Відповідно до ст. 1029 ЦК України установник управління передає управителеві майно в управління на певний строк. Строк є важливою умовою вказаного договору, оскільки управитель не виступає власником майна під час управління і після спливу строку, визначеного в договорі, повинен повернути майно установнику управління.

Строк управління майном встановлюється в договорі управління майном (ч. 1 ст. 1036 ЦК України). Якщо ж сторони не визначили строку дії цього договору, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах. Таким чином, це звільняє сторони договору управління майном від необхідності укладання нового договору в разі виникнення бажання продовжити їх співпрацю на тих самих умовах.

Договір управління майном укладається у письмовій формі. Якщо предметом договору управління є нерухоме майно, він підлягає нотаріальному посвідченню.

Права та обов'язки сторін договору управління майном.

Установник управління має перед управителем низку обов'язків,основними з яких є: сплатити управителю винагороду в розмірі, строки та порядку, який визначений у договорі; попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом договору застави, та інші обов'язки, передбачені договором або законом.

Установник управління має правовизначати долю майна, порядок розпорядження, строк та умови його використання, визначати характер повноважень управителя.

Крім того, він може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління, тобто вигодонабувача. У такому випадку договір управління майном буде договором на користь третьої особи і до нього потрібно застосовувати правила, встановлені ст. 636 ЦК України.

Договором або законом можуть передбачатися й інші права установника управління.

Управитель зобов'язаний:

1) здійснювати за плату від свого імені управління майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи - вигодонабувача (ст. 1029 ЦК України);

2) відокремити надане йому в управління майно від іншого свого майна і обліковувати його на окремому балансі, вести щодо нього окремий облік (ч. 3 ст. 1030 ЦК України);

3) передати вигоди від майна установникові управління або вигодонабувачу (ст. 1034 ЦК України);

4) управляти майном відповідно до умов договору (ч. 1 ст. 1037 ЦК України);

5) повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна, при вчиненні фактичних та юридичних дій, пов'язаних з управлінням майном. У правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються в письмовій формі, вказується про те, що вони вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки управитель зобов'язується перед третіми особами особисто (частини 2, З ст. 1038 ЦК України).

Управитель має право:

1) відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління (ч. 1 ст. 1037 ЦК України);

2) вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління (ч. 2 ст. 1037 ЦК України). Він може пред'явити позов про визнання свого права на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), про усунення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов);

3) вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном, якщо установник управління не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави (ч. 2 ст. 1039 ЦК України);

4) доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено договором управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за свої власні (ст. 1041 ЦК України);

5) на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном (ч. 1 ст. 1042 ЦК України). Ця ознака договору виступає для управителя своєрідним стимулом до найбільш ефективного управління майном;

6) відраховувати належні йому відповідно до ч. 1 ст. 1042 ЦК України грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління, якщо це передбачено законом або укладеним відповідно до нього договором (ч. 2 ст. 1042 ЦК України).

Крім того, договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно, яке може бути обмежене законом чи договором (ч. 2 ст. 1029 ЦК України). Однак у будь-якому разі договір управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління (ч. 5 ст. 1033 ЦК України).

Вигодонабувач має лише права і не має обов'язків. Він має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (ч. 2 ст. 1034 ЦК України). Крім того, згідно з ч. 2 ст. 636 ЦК України виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Таким чином, вигодонабувач має право вимагати виконання договору управління майном, укладеного на його користь.

Відповідальність управителя за договором управління майном.

Управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов'язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві - упущену вигоду.

Таким чином, якщо договір управління майном укладений на користь третьої особи,відповідальність управителя перед вигодонабувачем обмежується упущеною вигодою за час управління майном. Установнику ж управління потрібно відшкодувати збитки, завдані втратою чи пошкодженням його майна.

У випадку, коли управління встановлюється на користь установника управління,управитель відшкодовує йому реальний збиток та упущену вигоду.

Однак управитель відповідає за завдані збитки тільки тоді, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача (ч. 1 ст. 1043 ЦК України).

Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

Субсидіарна відповідальність управителя настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.

Згідно з ч. 1 ст. 1044 ЦК України підставами припинення договору управління майном є:

1) загибель майна, переданого в управління;

2) припинення договору за заявою однієї зі сторін у зв'язку із закінченням його строку;

3) смерть фізичної особи-вигодонабувача або ліквідація юридичної особи - вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;

4) відмова вигодонабувача від одержання вигоди за договором;

5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерть;

6) відмова управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;

7) відмова установника управління від договору з іншої причини, ніж неможливість управителя здійснювати управління майном, за умови виплати останньому плати, передбаченої договором;

8) визнання фізичної особи - установника управління банкрутом;

9) повне завершення виконання сторонами договору управління майном;

10) дострокове припинення управління майном, якщо це передбачено договором або за рішенням суду.

Якщо одна зі сторін договору управління майном відмовляється від договору, вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.

У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, або майно, набуте від такого управління, передається установникові управління у порядку, визначеному договором.

Відповідно до ч. 6 ст. 1032 ЦК України у разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення.