Цивільне право 3 курс_Жила О.В._kd

Лекція 7.  

Тема: ДОГОВІР ПОЗИКИ. КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВІ ВІДНОСИНИ.

Навчальна мета: визначення поняття та характеристику договорів про передачу горошових коштів

Метод: лекція

Місце: навчальна аудиторія 306

Джерела і література:

1.     Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання: [підручник] / [С. С. Бичкова, I.A. Бірюков, В.І. Бобрик та ін.]; за заг. ред. С.С. Бичкової. - 3-те вид., змін, та допов. - К.: Алерта, 2014. - 496 с.

2.     Токарєва В.І. Цивільне право україни. Практикум: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007 — 408 с.

3.     Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В.Дзери, Н.С.Кузнецової, Р.А.Майданика. - 3-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 976 с.

4.     Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О. В.Дзери, Н.С.Кузнєцової, Р.А.Майданика. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 1176 с.

5.     Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького - X. : Право. - 2011.-Т. 2.-816 с.

6.     Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах/ За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 408 с.(є в бібліотеці)

7.      Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзери (керівник авт.. кол) / за ред. Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред.  О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.  Кн. 2. - 640 с. (є в бібліотеці)

8.     Цивільне право України: Підручник /Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с. (є в бібліотеці)

9.      Цивільне право України: Навчальний посібник. За ред.Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О.  – К.: Кондор, 2006. – 356 с. (є в бібліотеці)

10.  Цивільне право України. Навчальний посібник. За ред. Р.О. Стафанчука. - Кам’янець-Подільський.: “Прецедент”, 2005. - 448 с. (є в бібліотеці)     

ПЛАН

Питання теми:

1. Поняття договору позики, права й обов’язки сторін.

2. Кредитний договір.

3. Комерційний кредит.

4. Договір банківського вкладу. Види банківських вкладів.

5. Договір банківського рахунку. Розірвання договору банківського рахунку. Банківська таємниця.

6. Договір факторингу: поняття, сторони, права, обов’язки, відповідальність сторін.

7. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті, особливості розрахунків між суб’єктами підприємницької діяльності, види безготівкових розрахунків.

 

Доповідь: Договір страхування.

 

1. Поняття договору позики, права й обов’язки сторін.

ЦК України визначає договір позики як цивільний договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, ви­значені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується поверну­ти позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК України).

За загальним правилом договір позики є відплатним, оскільки позикодавець має право на одержання від позичальника відсотків від суми позики, але може бути і безвідплатним, якщо це встановле­но договором або законом (ст. 1048 ЦК України).

Закон встановлює лише два випадки, за яких позика вважається безвідсотковою:

1) коли договір позики укладений між фізичними особами на су­му,   що   не   перевищує   50-кратного   розміру  неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підпри­ємницької діяльності хоча б однією зі сторін;

2)  позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками (ст. 1048 ЦК України).

Договір позики є одностороннім тому, що за умови його реально­сті позикодавець має право лише вимагати повернення предмета по­зики та сплати відсотків у відплатному договорі, а в позичальника є лише обов'язок повернути позикодавцю все отримане за договором та сплатити відсотки, якщо договір позики відплатний.

Сторонами договору позики є пози­кодавець та позичальник. Оскільки кошти або речі за договором по­зики передаються позичальнику у власність, позикодавець має бути їх власником, а сторони договору повинні мати для його укладення цивільну дієздатність. Законом встановлені певні обмеження щодо кола юридичних та фізичних осіб, які можуть бути позикодавцем грошових коштів.

Позикодавцем за договором позики грошових коштів, що нада­ються за рахунок власних коштів, можуть бути фінансові установи та юридичні особи, які не є фінансовими установами, якщо можли­вість та порядок надання окремих фінансових послуг такими юри­дичними особами визначена законами та нормативно-правовими ак­тами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими у ме­жах їх компетенції (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про фінансові послу­ги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Позикодавцем за договором позики можуть бути і фізичні осо­би — підприємці, якщо це прямо передбачено законом (ч. 1 ст. 5 За­кону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Однак у законодавстві України на цей час норми, які дозволяли б вищевказаним особам надавати грошові кошти в позику, відсутні. За договором безвідсоткової позики, пред­метом якої є грошові кошти, позикодавцем може бути фізична осо­ба, яка не є підприємцем, оскільки така операція не має підприєм­ницького характеру.

Позикодавцем за договором позики, предметом якого є речі, мо­жуть виступати юридичні особи приватного права, наприклад, зер­нові склади (ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна»), якщо інше не встановлено законом, або їх установчими документа­ми, а також фізичні особи.

У випадках, визначених законодавством, позикодавцем за дого­вором позики, предметом якого є речі, може бути юридична особа публічного права, наприклад, Державний комітет України з дер­жавного матеріального резерву (ст. 12 Закону України «Про державний матеріальний резерв»).

У випадках, визначених законом, позичальником за договором позики, предметом якого є грошові кошти, можуть бути юридичні особи публічного права, наприклад, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим чи відповідної ради (ст. 73 Бюджетного кодексу України).

Договір позики укладається у письмо­вій формі, якщо її сума за договором становить не більше десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму дохо­дів громадян, а у разі, коли позикодавцем є юридична особа, — не­залежно від суми позики (ст. 1047 ЦК України).

Як виняток, в усній формі може бути укладений договір позики, сторонами якого є фізичні особи у разі, якщо сума позики, що пере­дається за договором, не перевищує десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

За домовленістю сторін договір позики може бути укладений у письмовій нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України).

Укладення договору позики між сторонами та його умови можуть посвідчуватися розпискою позичальника або ін­шим документом, який посвідчує передання йому позикодавцем ви­значеної грошової суми або визначеної кількості речей (наприклад, квитанція, акт тощо).

Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або речі, визначені родовими ознаками (ст. 1046 ЦК України).

Предметом позики можуть бути грошові кошти у готівковій формі (банкнот або монет) або у безготівковій формі (формі записів на ра­хунках банків); національна валюта України або іноземна валюта.

Виходячи з предмета договору позики та беручи до уваги його ре­альність та односторонність, зміст договору складає обов'язок пози­чальника повернути позикодавцю позику.

Згідно із законом позичальник зобов'язаний повернути позикодав­цю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родо­вими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду і такої самої якості, що були раніше передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Разом з тим строк не є істотною умовою договору позики, оскільки у разі, якщо договором не встанов­лений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником про­тягом ЗО днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, як­що інше не встановлено договором (ст. 1049 ЦК України).

Сторони договору позики мають право самостійно визначати строк повернення предмета позики.

Визначаючи у договорі порядок повернення позики, сторони мо­жуть передбачити її повернення частинами (з розстроченням), якщо це дозволяють властивості предмета позики, або одноразово.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодав­цеві речей, визначених родовими ознаками, що може оформлятися розписками, актами, накладними, квитанціями, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківській рахунок (ст. 1049 ЦК України).

Загальні норми зобов'язального права надають позичальнику право на дострокове виконання зобов'язань щодо повернення пред­мета позики, якщо інше не встановлено договором, актами цивіль­ного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 531 ЦК України).

Іншим обов'язком позичальника за договором позики є обов'язок сплати відсотків, якщо інше не встановлено договором або законом. їх розмір та порядок сплати встановлюються сторонами у договорі на власний розсуд.

Відсотки за позикою можуть сплачуватися позичальником за встановленим у договорі графіком або одноразово, наприклад, разом з поверненням суми позики. Проте зазначені умови не є істотними для договору позики, оскільки у разі їх відсутності у договорі пози­ки вони визначаються законом. Так, у разі відсутності у договорі розміру відсотків за позикою він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).

Позичальник також зобов'язаний на вимогу позикодавця, у разі невиконання ним обов'язків, встановлених договором щодо забезпе­чення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення вико­нання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, достроково повернути пози­ку та сплатити відсотки, належні йому відповідно до ст. 1048 ЦК України (ст. 1052 ЦК України).

Найбільш поширеними видами забезпечення виконання зобов'я­зання позичальника за договором позики є застава, порука та гаран­тія (ст. 546 ЦК України).

Закон встановлює можливість виникнення позикового зобов'язання не лише внас­лідок укладення сторонами договору позики, а й завдяки новації боргу з договорів купівлі-продажу, найму майна або іншої підстави (ст. 1053 ЦК України).

Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться за домовле­ністю сторін з додержанням загальних вимог зобов'язального права до новації.

Не допускається новація щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом (ст. 604 ЦК України). Згідно з вимогами закону новація має здійснюватися сторонами з дотриманням форми, встановленої для договору позики (ст. 1047 ЦК України).

 

2. Кредитний договір

Кредитний договір — це цивільний договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановле­них договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити відсотки (ст. 1054 ЦК України).

До кредитних правовідносин застосовуються правові норми інституту позики: щодо відсотків (ст. 1048 ЦК України), що­до обов'язку позичальника повернути позику (ст. 1049 ЦК Украї­ни), щодо наслідків порушення договору позичальником (ст. 1050 ЦК України), щодо забезпечення виконання зобов'язання позичаль­ником (ст. 1052 ЦК України).

Кредитний договір  є відплатним і двостороннім.

Сторонами кредитного догово­ру є кредитодавець та позичальник. Як і надання позики, надання кредиту є фінансовою послугою (ст. 4 Закону України «Про фінан­сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), у зв'язку з чим коло осіб, які можуть бути кредитодавцем обмежені законом. Згідно зі ст. 1054 ЦК України кредитодавцем за кредит­ним договором може бути банк або інша фінансова установа (юри­дична особа, яка відповідно до закону має право за рахунок залуче­них коштів надавати фінансові кредити на власний ризик).

Згідно із законодавством України кредитодавцем за кредит­ним договором може бути і нерезидент, кваліфікований як банківська установа, згідно із законодавством країни перебування не­резидента або нерезидент, що має статус небанківської фінансової установи, міжнародна фінансова організація та інші кредитори-нерезиденти (ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств »).

У випадках, визначених законом, кредитодавцем за кредитним договором може бути і юридична особа публічного права, наприк­лад, Національний банк України (ст. 42 Закону України «Про На­ціональний банк України»).

Позичальником за кредитним договором може бути резидент: фізична особа, у тому числі фізична особа-підприємець, юридична особа приватного права та нерезидент, наприклад, нерезидент — банківська установа (п. 10 «Положення про кредитування», затвер­дженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246).

У випадках, визначених законодавством, позичальником за кредитним договором може бути юридична особа публічного пра­ва, наприклад, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим чи відповідної ради (статті 15, 73 Бюджетного кодексу України).

Законодавство України містить і деякі обмеження щодо можли­вості укладення кредитних договорів певними категоріями пози­чальників, наприклад, не може бути стороною у кредитному догово­рі благодійна організація (ст. 19 Закону України «Про благодійниц­тво та благодійні організації»).

На відміну від договору пози­ки, предметом кредитного договору можуть бути лише грошові ко­шти у готівковій формі (банкноти або монети) або у безготівковій формі (записи на рахунках банків). Предметом кредитного договору може бути національна валюта України та іноземна валюта.

Кредитний договір укладається у простій письмовій формі, яка потребує від сторін фіксації його зміс­ту в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, електронних або ін­ших технічних засобів зв'язку (статті 207, 1055 ЦК України).

Згідно з вимогами законодавства, у тому числі ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг», кредитний договір повинен містити: назву договору, назву, адресу та реквізити суб'єк­та підприємницької діяльності — кредитодавця; прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи-позичальника та її адресу або найменуван­ня, місцезнаходження юридичної особи-позичальника; наймену­вання фінансової операції — надання кредиту; розмір (сума) креди­ту, ціль, на яку наданий кредит; відсоткову ставку за кредитом, умови надання кредиту, строк повернення кредиту; строк дії дого­вору; порядок зміни і припинення дії договору; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне вико­нання умов договору; інші умови, визначені законодавством та зго­дою сторін; підписи сторін.

Оскільки кредитний договір є консенсуальним, його зміст скла­дає обов'язки кредитодавця надати позичальникові визначену сто­ронами суму кредиту в порядку, визначеному договором, на визна­чений сторонами строк, а позичальника — повернути кредит і сплатити відсотки у порядку та строки, визначені договором.

 

3. Комерційний кредит

Договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстро­чення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом (ст. 1057 ЦК України).

Особливістю комерційного кредитування є те, що на відміну від надання кредиту, надання комерційного кредиту не вимагає окре­мого юридичного оформлення і здійснюється при виконанні зобо­в'язань за іншим самостійним цивільним договором, у змісті якого є умова щодо надання одній зі сторін авансу, попередньої оплати товарів, робіт, послуг, або наданні іншій стороні відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт, послуг. У зв'язку з цим до комерційного кредиту застосовуються правові норми ста­тей 1054-1056 ЦК України, що регулюють кредитні відносини, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого ви­никло відповідне зобов'язання, і не суперечить суті такого зо­бов'язання (ст. 1057 ЦК України).

Комерційне кредитування має місце у випадках, коли час вико­нання зустрічних зобов'язань сторін за договором не збігається. Роз­повсюдженими випадками комерційного кредиту є застосування при оплаті товарів, робіт, послуг авансу, попередньої оплати, відстрочен­ня та розстрочення платежу, можливість яких у деяких випадках прямо передбачена законом (статті 693, 694, 873 ЦК України).

Комерційне кредитування відрізняється від надання кредитів за кредитним договором і суб'єктним складом. Оскільки надання ко­мерційного кредиту згідно із законом не належить до фінансових послуг, надання комерційного кредиту може здійснюватися між особами, цивільна правосуб'єктність яких дозволяє останнім укла­дення відповідних цивільних договорів (купівлі-продажу, підряду та ін.). Останнє є притаманним у сфері зовнішньоекономічних відносин, оскільки суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності Укра­їни мають право безпосередньо брати і надавати комерційні кредити за рахунок власних коштів як у діючій на території України валюті та в іноземній валюті, як у межах, так і за межами України (ст. 17 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

 

4. Договір банківського вкладу. Види банківських вкладів.

За договором банків­ського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від дру­гої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надій­шла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та відсот­ки на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ст. 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу є реальним договором, відплатним, публічним.

Особливістю договору банківського вкладу (депозиту) є те, що прийняття банком вкладу, за винятком оформлення вкладу надан­ням вкладнику ощадного (депозитного) сертифікату, супроводжу­ється відкриттям вкладнику іменного вкладного (депозитного) ра­хунка. Закон визначає як рахунок, який відкривається банком  клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передають­ся клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визна­чений відсоток (дохід) відповідно до умов договору (ст. 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»). По­рядок відкриття та режим функціонування вказаного рахунка імперативно визначається Інструкцією про порядок відкриття та вико­ристання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердже­ною постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 5272.

У зв'язку з зазначеним до відносин банку та вкладника за рахун­ком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка, якщо інше не встановлено законом або не ви­пливає із суті договору банківського вкладу (ст. 1058 ЦК України).

Кількість вкладних (депозитних) рахунків, які можуть відкрива­ти вкладники у банках, законодавством України не обмежується.

Сторонами договору банківського вкладу є банк та вкладник. Як залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення прийняття банківських вкладів є фінансовою послугою (ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо­вих послуг»). Приймати банківські вклади у національній та іно­земній валюті має право банк (універсальний або спеціалізований) та банківська корпорація, інші фінансові установи, які повинні мати ліцензію.

Вкладником за договором банківського вкладу (депозиту) мо­жуть бути резиденти України (юридичні та фізичні особи) і нерези­денти України (юридичні особи — інвестори, юридичні особи, що мають в Україні представництво, та фізичні особи).

Предметом договору банківського вкладу можуть бути грошові кошти у готівковій формі (банкноти або монети) або у безготівковій формі (записи на рахун­ках банків), валюта України або іноземна валюта.

Вклад вноситься юридичними особами перерахуванням коштів з їхніх поточних ра­хунків і після закінчення строку зберігання повертається на їхні по­точні рахунки. Проведення розрахункових операцій та видача кош­тів готівкою з вкладного (депозитного) рахунка юридичної особи за­бороняється.

Фізичні особи можуть вносити вклад готівкою або перерахуван­ням з власного вкладного (депозитного) рахунка в іншому банку чи з власного поточного рахунка.

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі (ст. 1059 ЦК України), що передбачає від сторін фіксації його змісту в одному або кількох до­кументах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допо­могою телетайпних, електронних або інших технічних засобів зв'язку (ст. 207 ЦК України).

За домовленістю сторін договір банківського вкладу може бути укладений у письмовій нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України).

Вклади поділяються на два види: вклад, що нада­ється банку на умовах його видачі на першу вимогу (вклад на вимо­гу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого дого­вором строку (строковий вклад).

Відповідно до вимог чин­ного законодавства та враховуючи вимоги ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по­слуг» договір банківського вкладу має містити: назву договору, на­зву, адресу та реквізити банку; прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи-вкладника, адресу або найменування, місцезнаходження юри­дичної особи-вкладника; найменування фінансової операції — надан­ня вкладу (депозиту); суму вкладу, вид вкладу; строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови, визначені законодавством та згодою сто­рін; підписи сторін, а в разі відкриття вкладного рахунка фізичній особі (резиденту) — ідентифікаційний номер фізичної особи — плат­ника податку. Ідентифікаційний код може бути відсутній у договорі, якщо депозитний рахунок відкривається фізичній особі, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це відповідні державні органи і в паспорті якої зроблено відмітку про право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Оскільки договір банківського вкладу є реальним, його зміст складає обов'язок банку повернути вкладнику вклад та сплатити відсотки за ним або доход в іншій формі. Порядок нарахування відсотків на вклад та його повернення регламентовано законом, згідно з яким відсотки на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (ст. 1061 ЦК України).

Істотною умовою договору банківського вкладу є визначення іме­ні фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад (ст. 1063 ЦК України). Остання набуває права вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає із прав вкладника, або вираження нею бажання іншим способом скористатися такими правами (наприклад, вимога щодо отримання вкладу, поповнення вкладу, оформлення довіреності на розпорядження вкладним рахунком, застава майнових прав за ним). До набуття особою, на користь якої зроблено банківський вклад, прав вкладника ці права вкладника належать особі, яка зро­била вклад.

Укладення догово­ру банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошей на її рахунок за вкладом підтверджується ощадною книжкою.

Договір банківського вкладу також може бути оформлений ощадним (депозитним) сертифікатом (надалі — «сертифікат»). На відміну від ощадної книжки, сертифікат застосовується для оформ­лення вкладів як громадян, так і юридичних осіб.

Згідно із законом ощадний сертифікат підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та від­сотків, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав (ст. 1065 ЦК України).

Як форма договору банківського вкладу, сертифікат є цінним па­пером (ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).

5. Договір банківського рахунку. Розірвання договору банківського рахунку. Банківська таємниця.

За договором банківського рахунка банк зобов'язується прийма­ти і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві ра­хунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпо­рядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ст. 1066 ЦК України).

На підставі цього договору банк має право використовувати гро­шові кошти, що знаходяться на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Водночас з метою захисту прав клієнта закон забороняє банку визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обме­ження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Під рахунком слід розуміти поточний рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійс­нення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України (ст. 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»).

Сторонами договору банківського рахунка є банк та клієнт. Банк може укладати договори банківського рахунка в національній валюті України та іноземній валюті за наявності у нього банківської ліцензії Національного банку України (ст. 47 За­кону України «Про банки і банківську діяльність») та письмового дозволу (п. 5.3 «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275) на здійснення операцій з валютними цінностями, що є генеральною ліцензією на здійснен­ня валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів Украї­ни «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93.

Відповідно до імперативних вимог нормативно-правових актів Національного банку України, що регулюють відкриття банківсь­ких рахунків в Україні, клієнтом за договором банківського рахун­ка можуть бути: юридичні особи — резиденти; юридичні особи — нерезиденти, які мають в Україні постійні представництва; юридичні особи — не­резиденти інвестори; спеціалізовані установи Організації Об'єдна­них Націй та інших міжнародних фінансових установ; фізичні осо­би — резиденти — громадяни України; фізичні особи — резиден­ти — іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на проживання в Україні; фізичні особи — нерезиденти — громадяни України, які постійно проживають за межами України; нерезиден­ти — іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебува­ють на території України строком до одного року відповідно до відкритої візи або документів, що підтверджують законність їх перебу­вання на території України згідно з чинним законодавством; фізич­ні особи — нерезиденти — інвестори.

Клієнтом банку також можуть бути юридичні особи публічного права (зокрема міністерства, комітети, агентства, служби, адмініст­рації, інші органи державної влади). У свою чергу, клієнтом за до­говором банківського рахунка може бути інший банк (резидент або нерезидент).

Предметом договору банківського рахунка є грошові кошти: національна валюта України або іноземна валюта, що є на рахунку клієнта.

Як і договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК України), договір банківського рахунка укладається сторонами у про­стій письмовій формі.

Відповідно до вимог чинного законодавства та банківських пра­вил договір банківського рахунка може бути укладений сторонами підписанням одного документа або укладенням подання заявником заяви на відкриття рахунка (оферта) та зазначення на заяві згоди керівника банку на його відкриття (акцепт).

Договір банківського рахунка може бути укладений сторонами завдяки фіксації його змісту в кількох документах, зокрема в лис­тах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайп­них, електронних або інших технічних засобів зв'язку (ст. 207 ЦК України). Останнє в цілому не є притаманним банківській практи­ці. У разі, якщо сторони домовились про таке, договір банківського рахунка може бути укладений сторонами у письмовій нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України).

Враховуючи вимоги чинного законодавства, у то­му числі ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне ре­гулювання ринків фінансових послуг», до змісту договору банківсько­го рахунка, останній має містити: назву договору, назву, адресу та реквізити банку; прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи клієнта, адресу або найменування, місцезнаходження юридичної особи — клієнта; найменування фінансової операції; строк дії договору; поря­док зміни і припинення дії договору; умови відкриття та функціону­вання рахунка; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови, пе­редбачені законодавством та згодою сторін; підписи сторін, а у разі відкриття поточного рахунка фізичній особі (резиденту) — іденти­фікаційний номер фізичної особи — платника податків.

За договором банківського рахунка банк зобов'язаний відкрити клієнту або визначеній ним особі рахунок та вчиняти за ним опера­ції, передбачені для рахунків цього виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. Закон передбачає, що умови відкриття рахунка та особливості його функціонування ма­ють бути визначені сторонами у договорі банківського рахунка (ст. 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»). Однак треба мати на увазі, що відкриття рахунка клієнту може відбутися лише за умови здійснення банком ідентифікації клієнта, у тому числі отримання від нього документів, потрібних для відкриття рахунка, перелік яких імперативне визначений нор­мативно-правовими актами Національного банку України.

Обслуговуючи клієнта за договором банківського рахунка, банк зобов'язаний зберігати банківську таємницю. Згідно зі ст. 1076 ЦК України банк гарантує клієнту таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.

Під останньою слід розуміти інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, що стала відомою банку у процесі обслу­говування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріаль­ної чи моральної шкоди клієнту. Згідно зі ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківською таємницею, зо­крема, є:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан корес­пондентських рахунків банків у Національному банку України;

2)  операції, що були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3)  фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5)  інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6)  відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерцій­ної таємниці будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та ін­ша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності окремого банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації. Зазначена інформація може бути надана лише самому клієнту або його представникам. Іншим особам, у тому числі органам дер­жавної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть надаватися виключно у випадку і порядку, встановлених ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Згідно з цією статтею Закону інформація щодо юридичних та фізичних осіб, що містить банківську таємницю, розкривається банками:

1)  на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2)  на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3)  органам прокуратури України,  Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України — на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — підприємця за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України — на їх пись­мову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — підприємця за конкретний проміжок часу;

5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу — на його письмову вимогу щодо здійс­нення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторин­гу згідно із законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

6)  органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юри­дичної або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності.

Вимога відповідного державного органу на отримання інформа­ції, що містить банківську таємницю, має:

1)  бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;

2) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

3) містити передбачені цим Законом підстави для отримання ін­формації;

4)  містити посилання на норми закону, згідно з якими держав­ний орган має право на отримання такої інформації.

Довідки про рахунки у разі смерті їх власників надаються бан­ком особам, зазначеним власником рахунка у заповідальному роз­порядженні банку, державним нотаріальним конторам або приват­ним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини за рахунками померлих власників рахунків.

Порядок розірвання договору банківського рахунка визначений ст. 1075 ЦК України. Згідно із нормами зазначеної статті договір банківського рахунка розрива­ється за заявою клієнта у будь-який час. У свою чергу, банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у таких випадках:

1)  якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від мінімального розміру, передбаче­ного банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це;

2)  у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше не встановлено договором;

3)  в інших випадках, установлених договором або законом (на­приклад, у разі, коли розірвання договору пов'язується з недотри­манням клієнтом грошових оборотів за рахунком, розмір яких ви­значений сторонами у договорі).

Розірвання договору банківського рахунка є підставою для за­криття рахунка клієнту. Рахунок клієнта може бути закритий і в інших випадках, визначених законом, зокрема за наявності рішен­ня уповноваженого державного органу про скасування державної реєстрації юридичної особи або державної реєстрації фізичної особи — підприємця, визнання в установленому порядку юридичної особи фіктивною або оголошення фізичної особи померлою чи без­вісно відсутньою (ст. 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 18 Закону України «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг»).

Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та за­крити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошо­вих коштів на цьому рахунку.

Як наслідок розірвання договору банківського рахунка у банку виникає обов'язок видати клієнту залишок грошових коштів або за його вказівкою перерахувати їх на інший рахунок у строки і в по­рядку, встановлені банківськими правилами.

 

6. Договір факторингу: поняття, сторони, права, обов’язки, відповідальність сторін

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти у розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторо­ві своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України).

Договір факторингу є двостороннім та, як правило, відплатним. За домовленістю сторін договір факторингу може бути реальним (коли клієнт передає право грошової вимоги або фактор сплачує грошові кошти) або консенсуальним (коли клієнт зобов'язується пе­редати право грошової вимоги або фактор зобов'язується сплатити кошти).

Слід звернути увагу на те, що ст. 1077 ЦК України виділяє два типи факторингу: при першому — здійснюється безпосередньо фінансування під відступлення права грошової вимоги (купівля права грошової вимоги); при другому йдеться лише про можливість такого факторингу з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором (наприклад, банк, уклавши договір факто­рингу з постачальником, за договором поставки набуває право ви­моги до покупця у разі невиконання постачальником зобов'язань за кредитним договором). Останній за своєю суттю є ще одним видом забезпечення виконання зобов'язань, хоча він і не зазначений як та­кий у главі 49 ЦК України.

Особливістю договору факторингу є також те, що він, крім вико­нання основного зобов'язання фактора з передачі клієнту грошових коштів у розпорядження, може передбачати зобов'язання фактора щодо надання клієнту інших супутніх послуг, пов'язаних із грошо­вою вимогою, право якої йому відступається (ст. 1077 ЦК України).

Сторонами договору факторин­гу є фактор та клієнт. Згідно із законом фактором у договорі факто­рингу може бути банк або фінансова установа, а також фізична осо­ба — підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ст. 1079 ЦК України).

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридич­на особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ст. 1079 ЦК України).

Отже, суб'єктний склад договору факторингу визначає, що цей договір може бути використаний виключно у підприємницькій діяльності.

Предметом договору факто­рингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою на­став (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне у майбут­ньому (майбутня вимога) (ст. 1078 ЦК України). На відміну від цесії, за якою іншій особі може бути передана будь-яка вимога, предметом договору факторингу може бути лише грошова вимога, тобто вимога на отримання грошей у рахунок оплати поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Предметом факторингу може бути грошова вимога у валюті України або в іноземній валюті.

Форма договору факторингу ви­значається нормами ст. 513 ЦК України, згідно з якою договір факторингу має бути вчинений у тій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким переда­ється клієнтом фактора.

Як договір, що вчиняється виключно при здійсненні підприємницької діяльності, договір факторингу, як правило, передбачає , отримання фактором грошової винагороди.

За договором факторингу фактор сплачує клієнтові суму грошової вимоги, права за якою придбані фактором, зменшеною на суму своєї винагороди. Розмір винагороди фактора може визначатися: у конкретній сумі грошових коштів; у вигляді відсотків від розміру вимоги, права за якою відступлені; у вигляді різниці між номіналь­ною вартістю права вимоги та її ринковою (оціночною) вартістю, а у разі авансування клієнта фактором розмір винагороди фактора мо­же визначатися залежно від розміру облікової ставки Національно­го банку України, збільшеної на деяку кількість відсотків.

Враховуючи вимоги чинного за­конодавства, включаючи вимоги ст. 6 Закону України «Про фінан­сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», договір факторингу має містити: назву договору, назву, адресу та реквізити суб'єкта підприємницької діяльності — фактора; прізви­ще, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує послуги фактора, та її адресу; найменування, місцезнаходження юридичної особи — клієнта; найменування фінансової операції — факторингу; визна­чення права грошової вимоги, яку клієнт передає або зобов'язується передати факторові, сума коштів, яку фактор передає або зобо­в'язується передати клієнтові як плату за відступлене право вимо­ги, строк дії договору, порядок зміни і припинення дії договору, права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, інші умови, передбачені законом та згодою сторін; підписи сторін.

Серед прав та обов'язків сторін договору факторингу треба зазна­чити:

для фактора:

• права: право на всі суми, які фактор одержить від боржника на виконання вимоги, що набув від клієнта, відповідно до умов догово­ру; право наступного відступлення фактором права грошової вимо­ги третій особі, якщо це встановлено договором; право на отриман­ня винагороди за здійснення факторингу, якщо це відповідає суті договору; інші права, встановлені законом або договором;

• обов'язки: сплатити клієнтові суму коштів за грошову вимогу, права за якою придбані фактором, зменшеною на суму винагороди фактора, якщо інше не встановлено договором; надати клієнтові по­слуги, пов'язані з його грошовою вимогою, право якої він відступає, якщо це встановлено договором; надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зо­бов'язання клієнта перед фактором і інше не встановлено догово­ром; інші обов'язки, встановлені законом або договором;

для клієнта:

• права: право вимагати від фактора сплати суми коштів за гро­шову вимогу, права за якою придбані фактором, зменшеної на суму винагороди фактора, якщо інше не встановлено договором; право на отримання звіту та грошової суми, що перевищує суму боргу клієн­та, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з ме­тою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором і інше не встановлено договором; інші обов'язки, встановлені зако­ном або договором;

• обов'язки: передати право грошової вимоги фактору в порядку, встановленому договором (у договорі з консенсуальною конструк­цією); повідомити боржника про відступлення права грошової вимо­ги фактора, якщо це передбачено договором; сплатити фактору зали­шок боргу, якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася  меншою від суми боргу клієнта перед фактором, що був забезпечений відступленням права вимоги; сплатити винагороду факторові, якщо

це відповідає суті договору; інші обов'язки, встановлені законом або договором.

       Закон не встановлює відповідальності клієнта за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред’явлена до виконання фактором. Однак клієнт може взяти на себе за договором факторингу таку відповідальність (ст.1081 ЦК У). У цьому разі відповідальність клієнта перед фактором буде такою самою, як відповідальність первісного кредитора у зобов’язанні перед новим кредитором, який поручився за невиконання боржником свого обов’язку (ст.519 ЦК У), тобто буде відповідальністю поручителя (солідарною чи субсидіарною) залежно від того, що визначать сторони у договорі.

 

7. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті, особливості розрахунків між суб’єктами підприємницької діяльності, види безготівкових розрахунків.

Виконання грошових зобов'я­зань між суб'єктами цивільного обороту здійснюється шляхом розра­хунків, їх ціллю є виконання та документальне оформлення сплати платником грошових коштів їх отримувачу. За своєю формою розра­хунки поділяються на готівкові та безготівкові. Відповідно до цього виконання готівкових розрахунків здійс­нюється завдяки передачі платником отримувачеві грошових знаків (банкнот і монет), а виконання безготівкових розрахунків здійснюєть­ся через банк або іншу платіжну систему за допомогою розрахункових документів в електронному або паперовому вигляді (ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»).

Згідно із законом розрахунки в Україні можуть здійснюватися в національній валюті України та іноземній валюті.

Відповідно до вимог закону розрахунки за участю суб'єктів під­приємницької діяльності в Україні у готівковій та (або) безготівко­вій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгів­лі, громадського харчування та послуг здійснюються через зареєст­ровані, опломбовані в установленому порядку та переведені у фіс­кальний режим роботи реєстратори розрахункових операцій (ст.3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»).

Під видами безготівкових розрахунків слід розуміти визначені законодавством, банківською практикою та звичаями ділового обороту способи виконання грошо­вих зобов'язань через установи банків або інші платіжні системи.

Відповідно до вимог законодавства безготівкові розрахунки здій­снюються через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумов­лене видом безготівкових розрахунків.

Закон визначає, що при здійсненні безготівкових розрахунків в Україні допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунків за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськи­ми правилами та звичаями ділового обороту (ст. 1088 ЦК України). Серед останніх можна, зокрема, зазначити розрахунки із викорис­танням векселів, розрахунки в порядку договірного списання, роз­рахунки із застосуванням спеціального платіжного засобу (платіж­ної картки), розрахунки із застосуванням платіжних вимог-доручень, платіжних вимог, клірингові розрахунки (розрахунки клірин­говими вимогами), розрахунки через підприємства поштового зв'яз­ку та ін. Зазначені види безготівкових розрахунків розрізняються порядком їх здійснення, документообігом за ними, видами розра­хункових документів тощо. Порядок здійснення безготівкових роз­рахунків в Україні крім ЦК України, регулюється законами та бан­ківськими правилами. Під останніми слід розуміти правила, вста­новлені нормативно-правовими актами Національного банку України (ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність»), оскільки саме до компетенції цього державного органу за­кон (ст. 40 Закону України «Про Національний банк України») відносить встановлення правил, форм і стандартів розрахунків бан­ків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу Укра­їни із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки.